Нариси професії: адвокат з кримінальних справ

Андрій Іванець
«Jurimex, ЮК» адвокат,
керівник практики
кримінального процесуального права
 

 

Кримінальний процес – це законодавчо урегульована діяльність уповноважених службових осіб правоохоронних органів, органів прокуратури та суду, спрямована на здійснення досудового розслідування і судового провадження щодо скоєних кримінальних правопорушень та забезпечення виконання завдань кримінального провадження. Це неофіційний термін, що є синонімом терміну «кримінальне провадження», який закріплений на законодавчому рівні у Кримінальному процесуальному кодексі України. Саме цим Кодексом головним чином регулюється зазначена вище діяльність, визначаються її правила та умови, суб’єкти та учасники, які мають відповідні права та обов’язки. Одним із таких учасників може бути адвокат. Яка ж його роль у кримінальному провадженні?

Взагалі професійна діяльність адвоката є однією з найдавніших на нашій планеті, оскільки потреба у ній виникла фактично тоді, коли людство зробило перший крок до суспільного ладу, у якому стрімко почали розвиватися відносини між двома і більше особами щодо найрізноманітніших сфер життя та потреб, що, у свою чергу, призвело до появи загальних правил поведінки, обмежень, заборон а як наслідок їх недотримання або порушення – покарань.

Звісно, найперший обвинувачений у найпершому кримінальному процесі перших представників суспільства навряд чи мав можливість скористатися правовою допомогою адвоката, проте очевидно, що потреба у його появі зародилася саме тоді, оскільки з високою вірогідністю можна припустити, серед очевидців процесу були й ті, хто сумнівався у його об’єктивності, справедливості та доведеності вини. Як то кажуть, скільки людей, стільки й думок, а людям властиво помилятися.

Стрімкий розвиток суспільних відносин призводив до появи все більшої кількості правил та заборон, і через деякий час їх стало так багато, що вони вже потребували розділення на групи відповідно до сфер регулювання та впливу. За таких обставин поява професійно підготованих осіб, котрі могли б кваліфіковано та швидко у всьому цьому розібратися і допомогти необізнаному громадянину, стала просто неминучою. Але знати – ще не означає мати можливість застосовувати, тому для реальної сили такого знання як могутньої зброї фахівця у сфері права не вистачало законодавчо закріплених прав, повноважень та гарантій професійної діяльності.

Все це до того, що роль адвоката у будь-якому процесі прямо залежить від кола повноважень та прав, якими він наділений законом, і саме законодавча база формує межі його ефективності. Скажімо, не було б у законі визначено, що адвокат може захищати інтереси потерпілого у кримінальному процесі, то як би не хотілося потерпілому і як би не намагався адвокат йому допомогти, надати таку допомогу на належному рівні було б неможливо.

На сьогоднішній день в усьому цивілізованому світі адвокати мають достатньо дієвих правових інструментів захисту інтересів своїх клієнтів, є законодавчо захищеними і фактично рівними у правах та можливостях гідно змагатися зі своїми опонентами. А у рейтингах найбільш високооплачуваних професій розвинених країн адвокати посідають місця у перших рядках. На жаль цього поки що не можна сказати про Україну.

Донедавна, а саме до 2012 р. наша система кримінального правосуддя керувалася кримінально-процесуальним кодексом, створеним ще за часів тоталітарного комуністичного режиму, коли права особи були скоріше недосяжною мрією, аніж об’єктивною реальністю. У такому кримінальному процесі роль адвоката фактично зводилася до ролі статиста, у якості якого адвокат був присутній на слідчих діях, міг за ними спостерігати, але при цьому абсолютно нічого не міг зробити. Якби він вирішив активно висловлювати свої заперечення і зауваження, слідчий навіть міг виставити його за двері, як школяра, що завинив на уроці.

Єдиною стадією, де адвокату давали можливість висловитись та бодай щось зробити для свого підзахисного, був суд. Але й там шанси на успіх виглядали примарними, оскільки кримінальні справи слухались з тим обсягом доказів, який визначався слідчим, і адвокат не мав жодної можливості на це вплинути. Як правило, у справу потрапляли лише докази вини і жодного доказу можливої невинуватості чи бодай такого, що міг би викликати у суду хоч найменші сумніви. Тож недивно, що за часів дії кримінально-процесуального кодексу 1960 р. виправдувальний вирок був чимось міфічним та недосяжним, і ті, хто спромігся його вистраждати, назавжди записали свої імена в історію.

Ситуація суттєво покращилася із прийняттям у 2012 р. нового Кримінального процесуального кодексу України, який розроблявся з урахуванням європейської практики та світових стандартів захисту основоположних прав та свобод людини і громадянина. Він має ще чимало недоліків та недопрацювань, однак дає адвокату багато можливостей як самостійному повноцінному «гравцю» кримінального процесу.

Термін «гравець» використаний невипадково, адже із введенням у дію принципу змагальності кримінальний процес де в чому почав нагадувати гру в шахи, де кожна сторона обирає найбільш прийнятну для себе тактику дій і розігрує відповідні комбінації задля досягнення поставленої мети. Якщо продовжити цю аналогію, можна сказати, що адвокат у такій грі є фігурою не останнього порядку. На мою думку, його можна порівняти з ферзем, тобто однією з найважливіших і найцінніших фігур на дошці. Він не має владних повноважень і не може приймати жодних значних рішень, проте має достатньо засобів впливу і може робити усе, що і як йому заманеться (звісно, у межах, дозволених правилами гри, тобто законом).

При цьому адвокат може абсолютно рівноцінно та однаково успішно грати як на стороні захисту, так і на стороні обвинувачення. Так, чинний КПК, зокрема його ст. 45 і 58 визначають, що захист інтересів підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, а також особи, стосовно якої передбачається розгляд питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), здійснює захисник, який є адвокатом, а отже, належить до сторони захисту у кримінальному процесі. Однак і інтереси потерпілого у кримінальному провадженні може захищати його представник, а саме особа, яка має право бути захисником, тобто, знову ж таки, адвокат, і це вже ближче до сторони обвинувачення. У такій ситуації досвідчений адвокат, об’єднавши зусилля з прокурором, має більше можливостей для досягнення поставленої мети, захищаючи інтереси потерпілого.

Крім того, адвокати можуть дещо приховано займати ту чи іншу сторону у кримінальному процесі. Передусім, захищаючи інтереси свідків та представляючи інтереси цивільних позивачів і відповідачів, що закріплено у ст. 63 і 66 КПК України. Здавалося б, свідок, цивільний позивач та відповідач – не такі вже й основні гравці у кримінальному процесі, оскільки мають обмежені права, проте кожен із них, правильно побудувавши свою позицію та узгодивши її зі стороною, на боці якої виступає, може надати їй суттєву підтримку і зробити свій вагомий внесок у кінцевий результат. А у цьому допомога адвоката буде не те що незайвою, а вкрай необхідною.

Що стосується дієвих правових механізмів, якими адвокат може користуватися у кримінальному процесі, виконуючи свою роль, то до них можна віднести, насамперед, право подавати клопотання та оскаржувати протиправні рішення, дії чи бездіяльність уповноважених службових осіб органу досудового розслідування та процесуального керівництва.

Такий інструмент, як клопотання, існував і за часів старого КПК, однак на практиці був недієвим, оскільки на його розгляд та кінцевий результат адвокат не міг жодним чином вплинути. Усе, що він міг зробити, це подати клопотання, а далі все залежало від слідчого. З встановленням же у новому КПК чітких строків та порядку розгляду клопотання та наданням можливості оскарження як його нерозгляду, так і прийнятого рішення адвокат отримав потужний механізм впливу на хід і результати досудового розслідування.

Не менш важливим механізмом боротьби адвоката за права свого клієнта у кримінальному процесі стала така новела діючого КПК України, як оскарження протиправних рішень, дій чи бездіяльності уповноважених службових осіб органу досудового розслідування та процесуального керівництва. Завдяки цьому механізму адвокати отримали можливість на стадії досудового розслідування в судовому порядку змушувати сторону обвинувачення вчиняти конкретні дії (до яких можна віднести відкриття кримінального провадження, розгляд та задоволення клопотань, залучення у якості потерпілого, повернення протиправно вилученого майна) та скасовувати незаконні рішення (такі як зупинення чи закриття кримінального провадження, відмова у залучені потерпілих тощо).

Крім того, адвокати отримали можливість оскаржувати накладення арешту на майно, обмежувати слідчого у строках досудового розслідування, подаючи клопотання про встановлення строку проведення конкретних процесуальних дій, заявляти та добиватися відводу або відсторонення слідчого, який явно упереджено, необ’єктивно та неефективно виконує свої службові обов’язки, самостійно збирати і подавати докази на користь свого клієнта, у т.ч. використовуючи адвокатські запити.

Усі ці механізми значно посилили роль адвоката у кримінальному процесі й відкрили для нього можливості реально впливати на хід та кінцевий результат досудового розслідування саме на стадії його проведення, а не після того, як воно було закінчене. Завдяки цьому значна кількість явно надуманих та необґрунтованих кримінальних проваджень починають розвалюватись, не доходячи до суду. Такі зміни фактично сприяли появі нового покоління адвокатів, які захищають інтереси клієнтів, не тільки відбиваючись від доказів та звинувачень, а переходять у наступ, користуючись тактикою «активної оборони», не чекаючи, поки слідчий вигадає або сфабрикує докази.

Але не все так добре, як хотілося б. Діючому КПК України лише 5 років. Правила та принципи змінились, але службові особи системи правосуддя залишилися переважно ті самі. Дехто зміг прийняти ці зміни та працювати у відповідності до закону, а дехто продовжує жити колишніми стандартами та звичаями. Так, нерідко виникають ситуації, коли слідчий та прокурор підтримують один одного та покривають протиправні дії, хоча насправді прокурор мав би наглядати за слідчим і не допускати або припиняти допущені ним порушення, щоб забезпечити собі надійне підґрунтя для подальшого виконання у суді функції державного обвинувачення.

Також часто буває, що судді, виконуючи функцію слідчого судді, до повноважень якого за законом належить здійснення у порядку, передбаченому Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, не сприймають позицію сторони захисту та протиправно відмовляють у задоволенні обґрунтованих скарг лише з мотивів того, що особі повідомлено про підозру у скоєнні злочину.

Крім того, останнім часом активна й іноді процесуально агресивна поведінка адвокатів призводить до того, що вони самі стають об’єктом кримінального переслідування та примусу через ототожнення їх із підзахисними, що у цивілізованому демократичному суспільстві є неприпустимим.

Втім, все одно можна зробити впевнений висновок, що Україна перебуває на правильному шляху, і прийняття діючого КПК має бути лише початком процесу посилення ролі адвоката у кримінальному провадженні. У жодному разі не слід допустити зменшення та звуження прав та гарантій професійної діяльності захисника у кримінальному процесі, адже саме буде вони будуть запорукою повного, об’єктивного і справедливого досудового розслідування і судового розгляду, захисту прав та законних інтересів осіб з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, проте жоден невинуватий не був обвинувачений чи засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу, і до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. А це, у свою чергу, шлях до побудови демократичного громадянського суспільства і процвітання країни.