Огляд ЗМІ: Позбавлення волі може бути законним, але водночас — свавільним

Європейський суд з прав людини не раз звертав увагу на особливості визначення в національному законодавстві підстав для тримання під вартою. Одним із критеріїв допустимості позбавлення особи волі є дотримання процедури, передбаченої законом. Водночас ЄСПЛ наголошує й на добросовісності застосування такого запобіжного заходу.

За ґрати — «на прохання громадськості»

На жаль, останнім часом у національній судовій практиці трапляються випадки, коли задля того, щоб залишити підозрюваного під вартою, достатньо висунути нове обвинувачення. І чим більш «тяжкою» буде стаття Кримінального кодексу, тим менше в суду можливостей застосувати інший запобіжний захід. Одним із прикладів такого правозастосування може слугувати «справа Вадима Мельника», якого підозрюють в організації викрадення та вбивства у квітні 2014 року Василя Сергієнка. Трьох підозрюваних у скоєнні цього злочину затримали досить давно. Та потрібен був замовник. Вибір упав на В.Мельника — ніби організатора цього злочину, який мав би пов’язати тих осіб із впливовим бізнесменом, начальником охорони якого він працював. Чоловіка оголосили в розшук і в травні цього року знайшли та затримали. Якби не резонанс справи, можливо, судам працювалося б спокійніше. Одначе про жорстоке вбивство розповів не один телеканал та інтернет-ресурс. А товариші вбитого взяли судові процеси під свій контроль. І коли апеляційний суд змінив запобіжний захід на менш м’який — нічний домашній арешт, таке правозастосування їм не сподобалося: і підозрюваного, і суддів заблокували в залі засідань. Як зазначено в повідомленні до Вищої ради правосуддя (№1081/0/6-17), служителів Феміди фактично тримали в заручниках протягом трьох годин. Коли працівники поліції спробували їх вивести, активісти «намагалися завдати суддям тілесних ушкоджень, ображали, принижували, плювали та обливали невідомою рідиною». Весь цей безлад фіксували камери. У прокуратурі поквапилися внести до Єдиного реєстру досудових розслідувань нову інформацію та відкрити кримінальне провадження. Та не за фактом хуліганства і тиску на суд, а щодо підозрюваного В.Мельника. Тож за той час, що активісти блокували суд, слідчий встиг скласти та вручити йому нову підозру — у створенні організованої злочинної групи (ст.255 КК). Звісно, виконувати рішення апеляційного суду та звільняти чоловіка з-під варти правоохоронці не квапилися. Наступного дня суд першої інстанції знову санкціонував тримання підозрюваного під вартою. Й апеляційний суд уже не наважився йти всупереч «думці громадськості».

Гарантії від свавілля

Напевне, адвокати, задіяні в резонансних справах, можуть навести й інші приклади подібного правозастосування. І проблема не в прізвищах чи фабулі кримінальних обвинувачень, а в положеннях Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Адже обов’язок дотримання державою європейських гарантій не залежить від того, в якому злочині підозрюється особа. Так, у п.60 рішення ЄСПЛ від 8.10.2009 у справі «Mikolenko v. Estonia» сказано, що «позбавлення свободи має бути «законним». Тобто потрібне одержання як матеріальних, так і процесуальних норм національного законодавства щодо такого обмеження прав особи. Далі Євросуд звертає увагу на те, що одного дотримання національного законодавства недостатньо. «§1 ст.5 конвенції вимагає, аби будь-яке позбавлення волі відповідало меті захисту людини від свавілля… Це основоположний принцип... і поняття «свавілля» виходить за межі національного законодавства. Тобто позбавлення волі може бути законним з точки зору внутрішнього законодавства, але свавільним і, отже, таким, що суперечить конвенції (див. п.67 рішення у справі «Saadi v. the United Kingdom»)».

Основним критерієм розмежування свавільності та законності тримання під вартою ЄСПЛ називає добросовісність. Аби позбавлення волі не було розцінене як свавільне, «воно має бути тісно пов’язане з підставами затримання згідно з конвенцією; місце та умови тримання повинні бути відповідними; тривалість затримання не повинна перевищувати розумні межі для його цілей (див. рішення у справах «A. and others v. the United Kingdom», п.164 і, з відповідними змінами, «Saadi v. the United Kingdom», п.74).

«Невловимий» підозрюваний

У справі, про яку йшлося на початку, апеляційний суд звернув увагу на те, що підозрюваного було оголошено в розшук наприкінці 2015 року. Проте майже 1,5 року правоохоронці не особливо переймалися його місцезнаходженням. Він і не намагався переховуватися: проживав із сім’єю в селі під Києвом, щомісяця навідувався в столичний офіс організації, яку очолював, і навіть устиг оформити біометричний паспорт. Тож суд зробив висновок, що проведені розшукові заходи не можуть бути визнані ефективними, а сам розшук був формальним. Згодом апеляційна інстанція визнає повторне затримання безпосередньо в приміщенні суду таким, що «вчинене з порушенням норм кримінального процесуального законодавства». Отже, у світлі практики ЄСПЛ і рішення від 8.10.2009 зокрема є всі підстави таке затримання розцінювати як свавільне, а тримання В.Мельника під вартою не може бути визнане добросовісним у розумінні конвенційних норм.

До того ж обидва кримінальні провадження нині об’єднані в одне. Виходить, що в одному випадку є рішення суду про звільнення з-під варти через відсутність ризиків тиску на свідків чи переховування підозрюваного, а в іншому — ні. Неважко спрогнозувати, як оцінять в Євросуді таку практику втручання в право на свободу та особисту недоторканність. Водночас вітчизняні суди цілком здатні самостійно дати оцінку тому, чи можна безоглядно покладатися на припущення правоохоронців. Адже кожен страсбурзький вердикт рикошетом позначається й на суддівському досьє. Тиск з боку правоохоронних органів чи громадських активістів навряд чи вважатиметься виправданням згоди на недобросовісне затримання.

Джерело