Психічний та процесуальний примус під час допиту. Межі законності

Що є допит?

Якщо звернутися до норм КПК України за відповіддю на це питання, її навряд вдасться знайти. На жаль, сутність такої слідчої дії, як допит, прямо не визначена нормами КПК України, а відповідно її необхідно збирати по дрібницях зокрема у Главі 20 КПК України, ст. 2 КПК України (Завдання кримінального провадження), ст. 18 КПК України (свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сімї), ст. 65 КПК України (Свідок), 66 КПК України (Права та обовязки свідка), 84КПК України (Докази), ст. 351 КПК України (Допит обвинуваченого), ст. 352 КПК України (Допит свідка). Аналізуючи вказані норми можна дійти висновку, що допит на стадії досудового розслідування – це слідча дія, яка являє собою регламентований кримінально-процесуальними нормами процес спілкування осіб котрі приймають участь у ньому, спрямований на отримання інформації про відомі допитуваному факти (фактичні обставини), що мають значення для досягнення завдань кримінального провадження.

Допит – це є інформаційно-психологічний процес спілкування з елементами кримінально-процесуального примусу, виходячи зі змісту ст. 18 КПК України, проте, легальне визначення кримінально-процесуального при­мусу у Кодексі відсутнє, відсутні межі та критерії даного примусу.

Дозволеність застосування кримінально-процесуального примусу під час допиту на рівні із відсутністю чіткого регламентування такої правової категорії, відсутність визначення психічного примусу, його меж, та враховуючи, що ці два примусу зазвичай є супутніми один одному, така ситуація породжує значною мірою зловживання правами осіб, які проводять допит.

І.         Ст. 2 КПК України, визначаючи таку правову категорію, як «Завдання кримінального провадження» ­– одним із елементів складу завдань визначає «щоб жодна особа не була піддана необгрунтованому процесуальному примусу». При цьому, в широкому розумінні, досягнення завдань кримінального провадження про які йдеться у ст. 2 КПК України, здійснюється через досягнення завдань окремої процесуальної або слідчої дії.

Що ж таке «обгрунтований процесуальний примус» та його межі під час проведення окремих слідчих дій, таких на приклад, як допит? КПК України, на жаль, визначення такої правової категорії та її меж не дає. Натомість, «обгрунтований процесуальний примус» можна розуміти, через обовязок зявитись до слідчого або прокурора за викликом для давання показань щодо відомих свідку обставин та через встановлену Законом відповідальність за необгрунтовану відмову від дачі показань. Відповідно, законодавець визначив, що відмова від дачі показань має бути обгрунтованою, за таких умов реалізація процесуального примусу не призводить до настання відповідальності за таку відмову. Тобто, для того, щоб під час проведення слідчої дії застосовувався обгрунтований процесуальний примус необхідно дотриматись всіх гарантованих особі прав та свобод під час здійснення виклику на допит та його належного процесуального оформлення, відповідно дотримання всіх прав та гарантій під час проведення самого допиту. При наявності хоч одного порушення прав та гарантій особи, чи процесуального порушення оформлення виклику, порушення порядку проведення слідчої дії – є підстави наголошувати на необгрунтованому процесуальному примусу, відмовлятися від дачі показань та клопотати про припиняти слідчої дії.

ІІ.        Якщо розглядати психологічну сторону процесу допиту та психічний примус, варто відзначити наступне. Психічний примус тісно пов'язаний з елементами формування показань, оскільки зазвичай направлений на формування показань, а іноді і маніпулювання процесом відтворення смислового змісту показань. Розуміння таких елементів дозволить більш якісно надавати правову допомогу особі допитуваному.

            В теорії є три елементами формування показань: сприйняття, запамятовування, відтворення.

            Сприйняття – це сума відчуттів та діяльність мислення допитуваної особи. Відчуття є субєктивними за їх змістом, а відтак, сприйняття та відчуття залежать від розвитку нервової системи, стану організму, рівня розвитку допитуваної особи. До формуючих чинників сприйняття можна віднести також – темперамент. Правильність сприйняття в конкретній ситуації залежить від: суб’єктивних чинників (стан органів відчуття, можливість правильно сприймати події, емоційність тощо; це є суб’єктивні особливості особи в тому числі «забарвлювати» сприйняття) та об’єктивні чинники (умови сприйняття, погода, освітлення, стан приміщення, умови та тривалість допиту тощо).

            Запамятовування – здатність утворювати умовні звязки, зберігати і відтворювати їхні сліди. Запамятовування має вибірковий характер, людина запамятовує не все, що сприймає, а тільки те, що викликає у неї певні емоції чи має істотне значення. Пам'ять людини з часом має здатність викривляти чи перекручувати сприйняту подію.

            Відтворення – залежить від низки умов: здатності людини висловлювати свої думки, інтелекту, культурного рівня, словникового запасу та фізичного і психологічного стану особи в момент відтворення. В психології відомо дві форми відтворення, які, як правило, важливо відображати у протоколі з метою їх правильної оцінки. Вільне відтворення смислового змісту з відхиленням від форми – полягає у викладі лише суті події і її головних рис. Відтворення змісту із збереженням форми – детальний і послідовний виклад події, без виділення головних і другорядних рис.

На жаль, як вже зазначали, КПК України не визначає правовою категорією психічний примус, а відтак майже не можливо чітко визначити стик процесуального та психічного примусу, якщо останній не виходить за межі явного впливу на волю особи та елементи формування показань. З теорії під психічним примусом слід розуміти вплив на волю особи різними способами (мімікою, словами, діями, створенням обстановки та ін.), з метою змушування на надання показань або маніпулювання відтворенням смислового змісту.

Відповідно до ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, поводження визнається нелюдським при досягненні мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімального рівня є відносною: вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість такого поводження, його фізичні та психічні наслідки, а також у деяких випадках стать, вік та стан здоров’я потерпілої особи (рішення у справі «Валашінас проти Литви»). Суд вважає поводження за «нелюдське», оскільки, inter alia, воно було умисним, застосовувалося впродовж кількох годин поспіль і призводило або до справжніх тілесних ушкоджень, або до гострих фізичних чи душевних стражданьПоводження, на думку Суду, було «таким, що принижує гідність», якщо воно мало на меті викликати у потерпілих почуття страху, муки і меншовартості, а відтак принизити та зневажити (рішення у справі «Кудла проти Польщі»). Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що кримінально-процесуальний примус хоча чітко і не визначений законом, проте його межі обумовлені обмежуючими нормами закону, які зокрема гарантують права людини та осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні. За умов дотримання всіх норм матеріального та процесуального закону, застосування кримінально-процесуального примусу є обгрунтованим. Натомість психічний примус та його оцінка є досить відносною, оскільки залежить в більшій мірі від його безпосередніх проявів, сприйняття особи таких проявів та впливу на процес відтворення смислового змісту, але в будь-якому випадку, на нашу думку, психічний примус є не допустимим, а його прояви, враховуючи відсутність такої правової категорії в процесуальному законі – є незаконними.

Варто зауважити, що досить часто процесуальний примус застосовується разом із психічним примусом, що є недопустимим та у випадку їх одночасного застосування може нівелювати навіть результати обгрунтованого процесуального примусу, але нажаль, правоохоронна та судова система України і окремі її персоналії ще не готові до такого настільки демократичного розуміння правової категорії «примус».

ГЛОБА КОСТЯНТИН

Адвокат, партнер АО «Баррістерс»