Коли позивач не з’являється: процесуальне різночитання повноважень суду

Розгляд справ у судах першої інстанції переважно відбувається з засіданнями, і лише незначна частина справ вирішуються у так званому письмовому провадженні. Процесуальний закон для кожного виду судочинства передбачає однаковий юридичний наслідок, якщо позивач ігнорує призначені засідання. За певних умов суд залишає такий позов без розгляду. Однак недосконалі формулювання в процесуальних законах, які регламентують тотожні відносини, а також відмінні правові висновки касаційних судів створили дискусію правозастосування там, де її, здавалося, не може бути.

Однорідна неоднорідність, або Зав’язка проблематики
 
Виходячи з правового висновку Великої Палати Верховного Суду в постанові від 18.12.2019 р. у справі №9901/949/18, якщо позивач не з’явився в засідання, не повідомив про причини неявки й не висловив свою позицію щодо можливості розгляду справи без його участі, не постав перед судом і не переконав його в тому, що відповідач чинив щодо нього протиправно чи незаконно, такими діями він фактично сигналізує про свою нехіть до спору.
 
За змістом як п. 3 ч. 1 ст. 257 ЦПК України, так і п. 4 ч. 1 ст. 226 ГПК України, суд залишає позов без розгляду, якщо сторона позивача не з’явилася в судове засідання або не повідомила про причини неявки, крім випадку, якщо надійшла заява про розгляд справи за відсутності позивача, і його відсутність не перешкоджає розгляду справи (вирішенню спору). Сутнісна різниця полягає в тому, що такий наслідок у цивільному судочинстві настає лише після повторної неявки, а в господарському — відразу після першої.
 
Правильне застосування зазначених вище норм зводиться до відповіді на наступне запитання: чи може суд постановити ухвалу про залишення позову без розгляду через неявку позивача на стадії підготовчого провадження? Різночитання процесуальних кодексів призвело до того, що за однакових умов одні суди залишають позов без розгляду, якщо позивач не з’явився у підготовче засідання, інші ж вважають це неприпустимим. Ситуація ускладняється тим, що часто суд першої інстанції залишає позов без розгляду на стадії підготовчого провадження, але в результаті апеляційного чи касаційного перегляду ухвали справа через значний проміжок часу направляється для продовження розгляду.
 
Практика Касаційного цивільного суду
 
При формальному тлумаченні норм процесуальних кодексів може скластися враження, що судове засідання — це засідання виключно з розгляду справи по суті, а підготовче засідання — не судове засідання. Саме такої позиції дотримується Касаційний цивільний суд, зокрема, в постановах від 21.10.2019 р. у справі №759/15271/17, від 11.03.2020 р. у справі №761/8849/19, від 19.05.2021 р. у справі №752/21845/19 та від 01.09.2021 р. у справі №757/54510/17.
 
Відтак, суди цивільної юрисдикції на даний час мають враховувати, що застосування п. 3 ч. 1 ст. 257 ЦПК України стосується розгляду справи по суті, у зв'язку з чим регулятивний вплив цієї статті не поширюється на випадок неявки позивача у підготовче засідання. Іншими словами, Касаційний цивільний суд вважає, що залишення позовної заяви без розгляду може мати місце лише в тому випадку, якщо позивач, який був належним чином повідомлений про час слухання справи, повторно не з'явився саме в судове, а не в підготовче засідання.
 
Практика Касаційного господарського суду
 
Протилежною є практика Касаційного господарського суду, яка зводиться до того, що п. 4 ч. 1 ст. 226 ГПК України не пов’язує можливість залишення позову без розгляду зі стадією судового розгляду та не містять заборони робити це на стадії підготовчого провадження. Навпаки, п. 1 ч. 2 ст. 185 ГПК України прямо передбачена можливість постановлення судом ухвали про залишення позовної заяви без розгляду за результатами підготовчого засідання. Така правова позиція міститься, наприклад, у постановах Касаційного господарського суду від 06.11.2019 р. у справі №904/2423/18, від 02.12.2020 р. у справі №914/1531/19, від 13.01.2021 р. у справі №910/4372/20 та від 10.02.2021 р. у справі №916/365/17.
 
Автор переконаний, що підхід Касаційного господарського суду є правильним, а суди цивільної юрисдикції так само наділені повноваженнями залишати позов без розгляду на стадії підготовчого провадження.
 
Що не так з поточним підходом до застосування ЦПК України
 
Процесуальний закон цивільного судочинства в жодній зі статей не містить заборони чи обмеження щодо залишення позову без розгляду на стадії підготовчого провадження. Більше того, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 200 ЦПК України, за результатами підготовчого засідання суд може постановити ухвалу про залишення позовної заяви без розгляду. З огляду на це, постановлення такого судового рішення за наявності для того належної підстави є не тільки правом, а й обов’язком суду, тобто складовою виконання ним завдань підготовчого провадження.
 
У свою чергу, поточна практика Касаційного цивільного суду ґрунтується на штучному розмежуванні понять «судове засідання» та «підготовче засідання», хоча підстав для такого виокремлення не існує. На нашу думку, для застосування п. 3 ч. 1 ст. 257 ЦПК України судове засідання та підготовче засідання — категорії одного правового порядку, які співвідносяться між собою, як загальне та спеціальне. Тобто кожне підготовче засідання є судовим засіданням, але не кожне судове засідання є підготовчим.
 
ЦПК України не передбачає, що розгляд судом якого-небудь процесуального питання у порядку позовного чи навіть окремого провадження може відбуватися не в судовому засіданні. Це логічно, адже будь-яке засідання суду є судовим засіданням. Інший підхід видається близьким до правого пуризму, коли норма процесуального права застосовується на шкоду її дійсній меті.
 
Додатковим підтвердженням хибноcті висновку Касаційного цивільного суду є те, що значна частина норм ЦПК України взагалі не розмежовують поняття «підготовче засідання» і «судове засідання». Наприклад, ст. 7 «Гласність судового процесу», ст. 43 «Права та обов’язки учасників справи», ст. 153 «Розгляд заяви про забезпечення позову», ст. 212 «Участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції» містять згадку лише про судове засідання, але при цьому ніхто не ставить під сумнів те, що юридична дія цих норм поширюється і на підготовче засідання. Відтак, у контексті аналізованої проблематики незрозуміло, яка різниця, на якій стадії судового розгляду позивач втратив інтерес до власного позову?
 
З одного боку, одним із завдань цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд справ з метою ефективного захисту порушених прав особи. Така законодавча гарантія відповідає, насамперед, потребам особи, яка звертається до суду з позовом, необхідність чого не може заперечуватися. З іншого боку, тривалий розгляд позову через ігнорування позивачем підготовчих судових засідань позбавляє відповідача права на розгляд справи проти нього протягом розумного строку та не дає можливості підтвердити правомірність своєї позиції під час розгляду справи по суті.
 
Європейський суд з прав людини у п. 35 рішення від 07.07.1989 р. у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» (заява №11681/85) зазначив, що заявник зобов’язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов’язані зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Тому поточні висновки Касаційного цивільного суду можуть сприяти зловживанням з боку позивачів, які за рахунок штучних позовів матимуть змогу тривалий час створювати ілюзію судового спору. За таких умов судове провадження не може бути завершене лише через недобросовісні дії позивача, що залишає відповідача у стані абсолютної невизначеності.
 
За логікою поточної практики Касаційного цивільного суду, у разі ігнорування позивачем підготовчого провадження суд має закрити його і призначити справу до розгляду по суті, і лише тоді, за наявності підстав, залишати позов без розгляду. Вочевидь, за такого підходу про розумність та процесуальну економію в цивільному судочинстві говорити не доводиться. Саме тому КЦС має змінити помилковий підхід до розуміння п. 3 ч. 1 ст. 257 ЦПК України, що не узгоджується ані з завданнями цивільного судочинства, ані з його принципами.
 
(Не)позиція Великої Палати Верховного Суду
 
Показово, що нещодавно Касаційний цивільний суд хоча й з протилежним мотивуванням, але все ж передавав справу з подібною процесуальною історією на розгляд Великої Палати Верховного Суду, однак остання повернула її, зазначивши в ухвалі від 13.07.2021 р. у справі №757/54510/17, що таке питання не містить виключної правової проблеми.
 
Прикро, що ВП ВС дійшла висновку про те, що регулювання однорідних питань різними процесуальними кодексами не тільки виключає можливість визнання таких правовідносин подібними, але й спростовує необхідність та можливість уніфікації висновків різних судів щодо їхнього застосування. Зі свого боку відзначимо, що тотожна не поіменована можливість залишення позову без розгляду на стадії підготовчого провадження в текстах обох кодексів не стала перешкодою для формування правильного підходу до застосування норми процесуального права господарськими судами.
 
Чіткість формулювання КАС України
 
Цікаво, що юридична техніка викладення тотожного за змістом п. 4 ч. 1 ст. 240 КАС України взагалі виключила дискусію з означеного питання в адміністративних судах. У згаданій нормі безпосередньо передбачено, що залишення судом позову без розгляду є наслідком неприбуття позивача (повторного неприбуття, якщо він не є суб’єктом владних повноважень) як у підготовче засідання, так і в судове. Припускаємо, що легітимна мета чи розумне мотивування для різного текстуального викладу норм процесуального права в цивільному та господарському з одного боку та адміністративному судочинстві з іншого відсутнє.
 
У будь-якому разі навіть КАС України, в якому це питання конкретизоване, розумно дозволяє суду залишати позов без розгляду за умови неприбуття позивача у підготовче засідання. Таким чином, для уніфікованого застосування подібної за змістом норми процесуального права в межах різних судочинств необхідно, щоб у судах цивільної юрисдикції сформувався правильний підхід, або ж законодавець вніс зміни, які виключили б можливість неправильного тлумачення норми навіть за формальним критерієм.