Практика ВС: упущена вигода чи борг за грошовим зобов’язанням

Для позитивного вирішення справи в суді важлива не лише ґрунтовна правова позиція щодо фактичних обставин справи, а й правильно обраний спосіб захисту. Між тим, позивачі подекуди помиляються у цьому питанні або навмисно маніпулюють, обираючи неефективний спосіб захисту. Це, відповідно до практики Верховного Суду, є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Тому вважаємо необхідним провести характеристику обрання способу захисту в контексті сформованої судової практики і додатково зупинитися на окремих аспектах цього питання.

Обрання способу захисту порушеного права
 
Можливість ефективного захисту прав у судовому порядку є запорукою дотримання принципу верховенства права та виконання вимог ст. 15 ЦК України, ст.  ст.  6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у частині доступу до справедливого суду та забезпечення права на ефективний засіб юридичного захисту.
 
Національне законодавство надає широкий інструментарій способів захисту прав і законних інтересів (ст. 16 ЦК України, ст. 20 ГК України): визнання права, примусове виконання обов'язку в натурі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди тощо. Вибір конкретного способу покладається на розсуд позивача (п. 4 ч. 3 ст. 162 ГПК України).
 
Між тим результати проведеного вибіркового вивчення судової практики розгляду спорів дають підстави впевнено стверджувати, що позивачі не завжди обирають правильний (тобто, неефективний) спосіб захисту прав, причинами чого можуть бути як нерозуміння природи своїх власних вимог, так і процесуальна недобросовісність.
 
У консолідованому Аналізі практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України (лист Верховного суду України від 01 квітня 2014 року) зазначається, що з огляду на необхідність надання оцінки обраному позивачем способу захисту в кожній справі підлягає з’ясуванню характер спірних правовідносин сторін (предмет і підстава позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб, чому нажаль не приділяється увага сторонами достатньою мірою.
 
Аналогічної позицією послідовно дотримується Верховний Суд (постанови від 22 січня 2019 року у справі №912/1856/16 та від 14 травня 2019 року у справі №910/11511/18).
 
При цьому, як вже було зазначено, обрання позивачем неефективного способу захисту є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі №910/10011/19 та від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19).
 
Справа в тому, що різні способи захисту вимагають застосування різних механізмів доведення обставин, на які сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 74 ГПК України).
 
Наприклад, різниця між визнанням права та відшкодуванням майнової шкоди є очевидною та виключає будь-які процесуальні диверсії. Однак, застосування стягнення упущеної вигоди та примусового виконання грошового зобов’язання в натурі, що є досить поширеним явищем у сфері прикладної юриспруденції, навмисно підміняються з метою збільшення розміру відшкодування, незважаючи на їх вочевидь різну правову природу.
 
Примусове виконання грошового зобов’язання в натурі
 
Обов’язок виконання грошового зобов’язання передбачено главою 48 ЦК України (ст. 526 ЦК України) та главою 22 ГК України (ст. 198 ГК України). Він має зазвичай договірний характер.
 
Так, примусове виконання обов’язку в натурі застосовується в зобов’язальних правовідносинах у випадках, коли особа зобов’язана вчинити певні активні дії щодо позивача, але відмовляється від виконання цього обов’язку чи уникає (Постанова Великої палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/16979/17, від 14 травня 2019 року у справі №910/16744/17, а також постанова Верховного Суду від 16 липня 2019 року у справі №910/15893/17 тощо).
 
Цей спосіб, зокрема, стосується випадків невиконання обов’язку сплатити кошти, відповідно до умов договору (Постанова Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі №910/9167/19). Верховний Суд зазначив, що у разі коли особа, перебуваючи у зобов`язальних правовідносинах, зобов`язана вчинити певні дії щодо позивача, але відмовляється від виконання цього обов`язку чи уникає його (як у спірних правовідносинах), право позивача підлягає захисту судом на підставі пункту 5 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України шляхом примусового виконання обов`язку в натурі.
 
Тобто, якщо умовами договору передбачено обов’язок однієї сторони сплатити кошти на користь іншої у зв’язку із настанням певної події (юридичного факту), то невиконання такого обов’язку боржником є підставою для звернення до суду із позовом про примусове стягнення таких коштів на користь відповідного кредитора.
 
Такий спосіб захисту вимагає від позивача дотримання триелементного тесту: (1) доведення факту наявності відповідних правовідносин між сторонами, (2) встановлення юридичного факту настання відповідної події, з якою пов’язано обов’язок сплатити кошти, (3) обґрунтування розміру заборгованості.
 
Юридичний казус. Між ПАО «Парес» та ТОВ «Інтел» укладено агентський договір, за умовами якого за кожним фактом продажу товару ПАО «Парес» за посередництва ТОВ «Інтел», остання отримує агентську винагороду у вигляді 5 % від вартості реалізованого товару (агентська винагорода).
 
У зв’язку із невиконанням ПАТ «Парес» обов’язку щодо виплати агентської винагороди ТОВ «Інтел», остання звернулася до суду з вимогою щодо примусового виконання грошового зобов’язання в натурі – стягнення агентської винагороди.
 
Предмет доказування: (1) наявність у ПАТ «Парес» обов’язку сплатити агентську винагороду в розмірі 5 %, (2) факт реалізації товару за посередництва ТОВ «Інтел», (2) розмір несплаченої агентської винагороди (5 % від загальної вартості продукції, реалізованої за посередництва ТОВ «Інтел»).
 
Відшкодування майнової шкоди у вигляді упущеної вигоди
 
Традиційно шкодою в цивільному праві вважається будь-яке обмеження особистого немайнового чи майнового блага. Його підґрунтям є делікт.
 
Відшкодування майнової шкоди є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) позивача в наслідок порушення боржником свого зобов’язання.
 
Відповідно до частини 2 статті 22 Цивільного кодексу України збитки включають втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки (damnum emergens)) та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її  право не було порушене (упущена вигода (lucrum cessans)).
 
Реальними збитками підкреслюється наявність фактичних втрат майнової сфери потерпілої особи.
 
Другою складовою збитків є упущена вигода, як рахункова величина втрат очікуваного приросту в майні, що базується на документах, які беззастережно підтверджують реальну можливість отримання потерпілим суб'єктом господарювання грошових сум (чи інших цінностей), якби учасник відносин у сфері господарювання не допустив правопорушення. (Постанова Верховного Суду від 13 грудня 2018 року у справі №923/700/17).
 
Інакше кажучи, збитки прямо не пов’язані з умовами договору, а лише є наслідком їх неналежного виконання стороною.
 
Обов’язок відшкодування збитків регулюється главою 3, 51 ЦК України та главою 25 ГК України.
 
Найбільш поширеним видом такого відшкодування, що зрозуміло пояснює його природу, є стягнення трьох процентів річних від простроченої суми, як відшкодування матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами (Постанова Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі №910/14341/18).
 
У свою чергу, упущена вигода – це втрати очікуваного приросту в майні, на підставі беззастережних доказів реальної можливості їх отримання, у разі недопущення правопорушення.
 
Прикладом упущеної вигоди є економічний результат невиконання перевізником умов договору перевезення вантажу, у зв’язку з чим, вантажоотримувач не зміг вчасно виконати умови договору поставки, через що втратив реальний дохід.
 
Отже, реальність можливості отримання такого приросту не випливає з умов договору, але має бути доведена позивачем.
 
Враховуючи припис частини 4 статті 623 ЦК України, на кредитора покладений обов`язок довести розмір збитків, заподіяних йому порушенням зобов`язання.
 
Кредитор повинен не лише точно підрахувати розмір збитків, але й підтвердити їх документально. При визначенні розміру упущеної вигоди мають враховуватися відомості, які безспірно підтверджують реальну можливість отримання винагороди, якби зобов`язання було виконано боржником у належний спосіб. Дохід не може бути абстрактним, адже для відшкодування упущеної вигоди повинні враховуватися заходи, вжиті потерпілою особою для його отримання (Постанова Верховного Суду від 30 березня 2021 року у справі №908/2261/17).
 
Тобто, вимагаючи відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, особа повинна довести, що за звичайних обставин вона мала реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу.
 
Cтягнення збитків вимагає наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправної поведінки, збитків, причинного зв`язку між протиправною поведінкою і збитками, вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.
 
Юридичний казус. За умовами укладеного договору ТОВ «Сан-лайф» зобов’язалася поставити ТОВ «Фондові інвестиції» продукцію за ціною 100 грн/т. Враховуючи зазначене, ТОВ «Фондові інвестиції» уклала договір подальшої поставки тієї ж Продукції з ПрАТ «МФПТЦ» за ціною 120 грн/т.
 
ТОВ «Сан-лайф» не виконало своїх зобов’язань з поставки продукції ТОВ «Фондові інвестиції», у зв’язку із чим остання не змогла реалізувати договір поставки з ПрАТ «МФПТЦ» та упустила реальну вигоду у розмірі 20 грн/т продукції.
 
У зв’язку із зазначеним ТОВ «Фондові інвестиції» звернулося з позовом до ТОВ «Сан-лайф» про відшкодування майнової шкоди у вигляді упущеної вигоди (20 грн/т).
 
Предмет доказування: (1) порушення зобов’язань з боку ТОВ «Сан-лайф», (2) пов’язаність упущеної вигоди ТОВ «Фондові інвестиції» з неналежним виконанням зобов’язань ТОВ «Сан-лайф», (2) реальність можливості ТОВ «Фондові інвестиції» отримати вигоду, у разі належного виконання зобов’язань ТОВ «Сан-лайф», (3) розмір упущеної вигоди.
 
Із наведеного вище вбачається, що зазначені способи захисту прав, незважаючи на свою схожість, мають різні правову природу, правове регулювання, а отже, й предмет доказування, обсяг процесуального доведення.
 
І хоч зазвичай досвідчені судді легко розрізняють їх і надають належну правову оцінку, інколи процесуальні казуси все ж трапляються, що призводить до ухвалення рішень, які не відповідають як сформованій судовій практиці, так і чинному законодавству.
 
Класичним, є приклад справи, де суд першої інстанції стягнув із дистриб’ютора шведських вантажівок Scania понад 164 млн грн упущеної вигоди, у вигляді  невиплаченої позивачу за умовами договору Дилерської комісії (Рішення Господарського суду м. Києва від 22 червня у справі №910/14913/18).
 
І якщо про наявність підстав для виплати такої комісії, не аналізуючи договір загалом, стверджувати складно, то, аби констатувати факт обрання позивачем неефективного способу захисту, наявної в рішенні інформації більш ніж достатньо.
 
Іншою проблемою є ситуація, коли суд перебирає на себе функції позивача та самостійно визначає правильний (ефективний) спосіб захисту в ході розгляду справи (Рішення Господарського суду Львівської області від 04 серпня 2020 року у справі №914/1027/19). Верховний Суд зазначене рішення скасував саме з причин застосування судом іншого способу захисту, аніж обраний позивачем.
 
Як і на прикладі зазначених справ, суди інколи допускаються таких помилок, що призводить до позбавлення сторін доступу до справедливого суду та забезпечення права на ефективний засіб юридичного захисту.
 
Тож надання оцінки обраному способу захисту має бути обов’язковим предметом дослідження під час судового розгляду та перегляду справ, щоб позивач мав змогу вчасно змінити предмет і підставу позову на належні (повторно звернутись із позовом), відповідач не обтяжувався необхідністю участі у безперспективному процесі, а суд міг сконцентрувати увагу на інших справах.