Про нові засоби доказування у цивільному та господарському процесах

Юрій Cівовна
«Правочин, АК»
старший юрист,
керівник практики
цивільного та господарського права
 

Одразу після Революції гідності від реформаторів лунали доволі цікаві ідеї реформування нинішньої судової влади. За однією з концепцій, пропонувалося запровадити триланкову систему судів, у якій перша інстанція – місцеві суди, друга – апеляційні суди, а третя, касаційна інстанція – Верховний суд України. При цьому система спеціалізованих судів ліквідується як така, а на її місце запроваджується створення в судах спеціалізованих палат. У такому випадку, позивач мав би можливість звертатися з позовом до суду, як державного органу, при цьому не визначаючи спеціалізовану палату. При надходженні позовної заяви з доданими до неї матеріалами в суд, останній самостійно визначає, до компетенції якої саме спеціалізованої палати належить зазначена категорія спорів, та передає таку справу до відповідної палати. На думку авторів ініціативи, такий підхід до реформування судової влади набагато спростив би доступ громадян та юридичних осіб до правосуддя та вирішив би спірні питання, пов’язані з розмежованістю юрисдикцій судів.

Ідеальною в цьому контексті є ідея реформування чинного процесуального законодавства шляхом прийняття єдиного процесуального кодексу, який би містив загальні положення для всіх видів судочинства та водночас встановлював би окремі особливості ведення того чи іншого судочинства. Ця ідея, до речі, має багато прихильників та лишається актуальною і на сьогодні.

Разом з тим, прийняття у лютому 2016 р. Верховною Радою України за основу Законопроекту «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» №3524 (далі – Законопроект №3524), свідчить про те, що система судоустрою навряд чи зазнає кардинальних змін. Судоустрій залишиться старим. Про це свідчить запропонована в Законопроекті №3524 редакція ст. 125, яка встановлює можливість функціонування в Україні вищих спеціалізованих судів, а також окремо виділяє адміністративні суди як окремий орган в судовій системі, що направлений на захист прав та інтересів осіб у публічно-правових відносинах. Підтвердженням цього висновку є і законопроект «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення окремих положень законодавства з питань судоустрою і статусу суддів», що запропонований Радою з питань судової реформи. Останнім, зокрема, пропонується внести зміни до чинного законодавства про судоустрій та статус суддів, при цьому не змінюючи положення щодо функціонування окремо спеціалізованих та загальних судів, зберігаючи без змін основні засади судоустрою України за принципами територіальності та спеціалізації.

Таким чином, прийняття за основу Законопроекту №3254 було тим вирішальним фактором, що визначив кінцевий вектор проведення судової реформи в цілому та її наступного етапу – реформування процесуального законодавства. На цій стадії провадження реформи Радою з питань судової реформи було підготовлено проект змін до чинних цивільного та господарського процесуального кодексів, які були предметом громадського обговорення 4, 8 та 11 квітня 2016 р. Запропоновані зміни до процесуального законодавства несуть велику кількість новел у вітчизняні господарський та цивільний процеси. Безперечно, у випадку прийняття зазначених проектів на юридичну спільноту чекає багато чого цікавого. Як учасник громадських обговорень згаданих законодавчих ініціатив, при всьому закладеному до них позитиву, вважаю за необхідне звернути увагу на декілька окремих аспектів законопроектів, які, на мій погляд, можуть породити ще більше проблем та суперечностей у законодавстві, ніж ті, що існують на сьогодні.

Нові засоби доказування у цивільному та господарському процесах

Цікавою новелою проектів змін до процесуального законодавства є впровадження такого засобу доказування як подання учасниками спору висновку експерта у галузі права (ст. 150-1 проекту Цивільно-процесуального кодексу України та ст. 104 проекту Господарсько-процесуального кодексу України). Відповідно до зазначених положень, подання такого висновку можливо лише у випадку застосування аналогії закону чи аналогії права у разі, якщо спірні правовідносини не врегульовано законом, або щодо змісту норм іноземного права, згідно з офіційним або загальноприйнятним тлумаченням. При цьому, такі висновки експерта у галузі права мають для суду лише консультаційний характер і не є доказами. За результатами аналізу поданого висновку, суд має дійти власного висновку щодо вирішення конкретного спору. Взагалі, практика залучення подібних висновків вже існує в Україні та успішно застосовується в окремих спорах. Запропонована редакція змін покликана узаконити це питання та надати подібним висновкам певного статусу. Водночас, поки що достеменно не зрозуміло, яка особа може вважатись експертом у галузі права та які кваліфікаційні ознаки можуть її визначати як експерта у галузі права. Власне, невідомими є і джерела права, які б містили такі ознаки та встановлювали б порядок набуття особою відповідного статусу.

На мою думку, дивною новелою запропонованих змін є впровадження такого засобу доказування у господарському процесі як показання свідка. Підтвердження цієї дивної пропозиції можна знайти у ст. 85 проекту ГПК. Показання свідка викладаються у письмовій заяві, яка нотаріально посвідчується та передається до суду. У випадку розбіжностей між іншими доказами та заявою свідка, такий свідок викликається на судове засідання для надання пояснень. Якщо належним чином повідомлений свідок не з’являється на судове засідання, показання такого свідка не враховуються судом. При цьому дискусійним є положення проекту про те, що на підставі показів свідків господарським судом можуть встановлюватись лише ті обставини, які не підтверджуються та не спростовуються іншими зібраними у справі доказами. Іншими словами, справу може бути вирішено господарським судом на підставі показів свідків лише у тому випадку, якщо взагалі немає ніяких доказів, окрім таких свідчень.

На моє переконання, дуже суперечливі положення на етапі концепції такого засобу доказування у господарському процесі як покази свідка, а також у питаннях доцільності та можливості використання таких свідчень під час розгляду справи. Я вважаю, що використання такого засобу доказування у господарському процесі, за деяким виключенням, є недоцільним. Варто згадати положення Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність», відповідно до яких будь-який факт вчинення господарської операції має фіксуватися первинним документами. За усталеною практикою, первинні документи, як правило, є основними засобами доказування у господарському судочинстві. Встановлення судом факту вчинення господарської операції на підставі лише показів свідків без інших підтверджувальних документів здійснення такої операції буде прямо суперечити згаданому вище положенню чинного законодавства. Водночас, не слід забувати про таку категорію господарських спорів як корпоративні спори, в якій показання свідків могли б бути одним із засобів доказування. За таких обставин, питання особливостей доказування у корпоративних спорах із застосуванням показання свідків може бути відокремлено в окремі статті проекту ГПК.

Можливо й існують прихильники тієї позиції, що без можливості використання такого засобу доказування як показання свідків господарський процес є неповноцінним, у порівнянні з іншими видами судочинства, проте переконаний, що введення на законодавчому рівні такого засобу доказування ускладнить господарський процес. Підхід до впровадження зазначеного засобу доказування в господарському судочинстві має бути максимально обґрунтованим та продуманим.

Механізми запобігання зловживанню процесуальними правами

Законодавчими новелами пропонується ввести відповідальність сторін та учасників процесу за зловживання своїми процесуальними правами (ст. 27-1 проекту ЦПК та ст. 41 проекту ГПК). Ініціатори пропонують суттєво розширити повноваження суду щодо кваліфікації окремих дій учасників процесу як зловживання процесуальними правами. Ч. 2 зазначених статей наводить перелік таких дій, а їх ч. 3 покладає на суд обов’язок вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. Проте відповіді на питання, яким саме чином суд має вживати таких заходів, проекти законів не надають, як власне і не встановлюють жодної відповідальності суду за невиконання вимог зазначеної статті. Водночас, слід звернути увагу, що для учасників спору, які одноразово та/або систематично зловживають процесуальними правами, встановлено відповідальність у вигляді штрафу, а також можливості суду покласти на учасника спору, що зловживає своїм правом, судові витрати. Ймовірно, під застосуванням судом такої відповідальності до учасників спору і полягає вжиття судом заходів щодо запобігання таким зловживанням.

Варто зазначити, що така законодавча ініціатива сприймається юридичною спільнотою неоднозначно, вона має як своїх прихильників, так і ворогів. Дійсно, станом на сьогодні в Україні існує проблема зловживання сторонами своїми процесуальними правами. Прихильники запропонованого в законодавчих змінах підходу захищають ту позицію, що наявність передбаченого процесуальним законом дієвого механізму відповідальності дисциплінує учасників процесу, зменшуючи ймовірність зловживання правом. Таким чином, результат досягається методом «батога».

На моє переконання, запропонована ініціатива не вирішить проблему зловживання процесуальними правами, натомість може створити нові проблеми як для судової системи, так і для учасників процесу..

По-перше, шляхом встановлення жорстких норм відповідальності, ініціатори законопроекту намагаються вирішити загальносуспільну проблему тотальної неповаги до закону та низької правової свідомості. Фактично, запропонований метод «батога» є відображенням спроби за допомогою юридичних норм вирішити психологічні проблеми суспільства. Такий підхід може бути дієвим виключно у випадку функціонування ефективного механізму притягнення винних осіб до відповідальності. В іншому випадку – запропоновані норми є мертвими. Продовжуючи роздуми на цю тему, не можу не згадати розмову з суддею адміністративного суду м. Берлін (ФРН) Йоргом Пуделкою, який зазначив, що не вважає зловживання учасниками спору своїм процесуальним правом порушенням процесуального законодавства або неповагою до суду. На думку пана Пуделки, якщо процесуальне законодавство має прогалини та/або дозволяє сторонам здійснювати затягування судового процесу – це їхнє право. Такі дії одного з учасників можуть розглядатися як тактика ведення справи у суді з різних причин. При цьому пан Пуделка зазначив, що основним завданням судочинства є припинення порушення права сторони, що досягається, серед іншого, шляхом ефективного застосування заходів забезпечення позову. На мою думку, цілком виправданим є метод реформування процесуального законодавства, за якого той чи інший учасник спору не буде зацікавлений у зловживанні своїм правом. Такий результат може досягатися не лише шляхом передбачення та застосування відповідальності, а й у разі створення умов, за яких учасник не матиме наміру зловживати правом.

По-друге, кожна ухвала суду (окрім ухвал Верховного суду України) про накладення на особу штрафу може бути оскаржена до суду вищої інстанції. Цілком ймовірно, що у випадку тотального застосування судами відповідальності до недобросовісних учасників судового спору, такі незгодні учасники оскаржуватимуть судові ухвали про притягнення їх до відповідальності. У такому випадку мета щодо розвантаження судової системи, заради якої проводяться реформи, може просто нівелюватися, адже суди вищих інстанцій можуть бути надмірно завантажені скаргами таких незгодних осіб.

По-третє, розширяючи компетенцію та покладаючи на суд обов’язок встановлювати кваліфікацію окремих дій учасників спору як зловживання процесуальними правами, ініціатори законопроекту вводять ще одну оціночну категорію. Ще один «розсуд суду». В одному випадку певні дії можуть та будуть кваліфікуватися суддею як зловживання правом, а в іншому випадку ті самі дії – ні. Тобто правильна, своєчасна, а головне – справедлива кваліфікація дій та притягнення до відповідальності особи залежить виключно від суб’єктивного розуміння справедливості судді та його добросовісності. А це вже простір для свавілля суддівського корпусу.

По-четверте, доволі дивно у проектах процесуального законодавства виглядають норми, що містять кваліфікуючі ознаки певних дій учасника спору – зловживання правом – як правопорушення та водночас встановлюють відповідальність за таке правопорушення. Взагалі, дивно, що процесуальний закон, яким встановлюються правила того чи іншого судочинства, є джерелом визначення протиправних дій та відповідальності за них. До того ж до кінця незрозуміло, якої саме відповідальності: фінансової чи адміністративної? Чому відповідальність встановлюється процесуальним законом, а не Кодексом про адміністративні правопорушення України?

Безсумнівно, членами Ради з питань судової реформи зроблена велика робота на етапі напрацювання проектів змін до чинного процесуального законодавства, що містить у собі велику кількість прогресивних ідей, які спрямовані на його вдосконалення. Проте запропоновані зміни не є ідеальними та містять низку суперечливих і, вочевидь, невдалих положень, які потребують особливої уваги зі сторони як ініціаторів реформи, так і законодавця разом з суспільством, з метою їх доопрацювання та удосконалення в кінцевій редакції закону. І хоча офіційна частина громадського обговорення законопроектів завершилась, вважаю, що робота щодо спірних аспектів запропонованих законодавчих новел має продовжуватися, у тому числі шляхом обговорення у стінах парламенту з залученням юридичної спільноти, яка має професійну думку, що ґрунтується на великому досвіді судової практики. Залишається лише сподіватися, що усі побажання і зауваження будуть належним чином оцінені та враховані під час розгляду запропонованих законопроектів Верховною Радою України. 

Джерело: Юридична газета