Розширення самопредставництва органів державної влади та ухилення від відповідальності

О.О. Худенко

адвокат, член Комітету цивільного права та процесу

Ради адвокатів Київської області

Наприкінці минулого року, за день до Дня адвокатури, Верховною Радою України було прийнято закон, яким передбачалося «розширення можливостей самопредставництва» [1]. Ці можливості були розширені викладенням у новій редакції частин третьої та четвертої у ст. 56 Господарського процесуального кодексу (далі ГПК), ст. 58 Цивільного процесуального кодексу, ст. 55 Кодексу адміністративного судочинства України. Нова редакція додала можливість самопредставництва в суді юридичної особи, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування особою, уповноваженою трудовим договором (контрактом).

Незважаючи на маніпулятивні твердження в пояснювальній записці до відповідного ще законопроекту, ці зміни вносилися зовсім не заради юрисконсультів підприємств [2]. Ще з 2017 р. юрисконсульти поступово позбавлялися можливості представляти своїх роботодавців в судах і згодом повністю втратили таку можливість. Роботодавці та юрисконсульти знову отримали відповідну можливість лише тому, що органи державної влади не могли забезпечити своє представництво в судах з 01.01.2020.

Не будемо співвідносити терміни «представництво» та «самопредставництво», а також з'ясовувати що саме в дійсності було дозволено органам державної влади, оскільки відповідні зауваження вже були висловлені та законодавцями проігноровані [3]. Проблема самопредставництва органів державної влади виявилася в тому, що їхні «самопредставники» не зуміли підтвердити свої повноваження в судах. Якщо юрисконсультам підприємств нічого не заважало продемонструвати суду свій трудовий договір (контракт), то в багатьох державних службовців він в письмовому вигляді просто відсутній. Цей прорахунок взялися виправляти суди.

Академік Валентин Карлович Мамутов зазначав, що «забезпечення справедливості залежить не тільки від законодавства і процесу його формування, а й від практики правозастосування, особливо від тлумачення норм в судовій практиці» [4]. Сьогодні від тлумачення норм суди все частіше переходять до створення норм і зовсім не з метою забезпечення справедливості.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду створив аналог ст. 60 ГПК для підтвердження повноважень «самопредставників» органів державної влади, тобто перелічив всі можливі документи, якими вони хоч якось зможуть підтвердити повноваження на самопредставництво [5].

При цьому органам державної влади безумовно поновлюються (продовжуються) пропущені процесуальні строки, приймаються складені з порушеннями процесуальні документи та ігноруються більшість процесуальних зловживань, клопотань про застосування заходів процесуального примусу до представників чи самих органів державної влади. Це звісно не обвинувальний ухил як в кримінальному судочинстві, але теж підтверджує усестороннє сприяння органам державної влади з боку суддів.

Органи державної влади не шукають справедливості в судах. Суд для них це інструмент ухилення від відповідальності. Відповідальність органу державної влади за вчинене порушення переноситься з об'єктивного факту вчинення такого порушення на суб'єктивне рішення суду, який вважає, що порушення було вчинене. Від зворотного це виглядає так: не орган державної влади вчинив порушення, а суд вирішив, що орган державної влади вчинив порушення.

Оскарження у всіх інстанціях безвідносно до існування підстав для оскарження це теж елемент ухилення від відповідальності. Якщо орган державної влади не оскаржує рішення суду першої інстанції, то він його визнає, а тому хтось вже зараз мав би понести відповідальність. Через роки на виході з Верховного Суду можна вже стверджувати, що оскаржувана адміністративна практика була давно і помилковою, а тому винних службовців на сьогоднішній день немає можливості та сенсу шукати.

В пояснювальній записці окремо виділялося три проблеми, пов’язані із залученням адвоката до представництва органів державної влади [2]:

1) Неможливість працевлаштувати адвокатів. Потреба працевлаштування представника пов’язана не з якістю представництва, а з його «кількістю». Адвокат не повинен і не буде погіршувати якість своїх послуг, щоб встигнути прибути у всі судові засідання та підготувати всі процесуальні документи (він залучить колег або найме помічників). В той же час як працевлаштований представник залишається сам на сам з будь-якою кількістю роботи по судовому представництву, а тому це закінчується повним копіюванням відзиву в апеляційну і далі в касаційну скаргу, читанням матеріалів справи вперше в очікуванні початку судового засідання (інколи безпосередньо вже на самому судовому засіданні) та безпричинним заперечуванням всього без будь-яких аргументів чи релевантних пояснень.

2) Залучення адвоката потребує фінансових ресурсів. Тільки значні витрати на виправдовування органом державної влади своїх порушень зможуть зменшити їхню кількість. За інших обставин органи державної влади мають безлімітний ресурс на ухилення від відповідальності через суди.

3) Відсутність прямого, чіткого механізму замовлення [...] та надання якісної правничої допомоги адвокатом. Закон України «Про публічні закупівлі» цю надуману проблему вирішує прямо, чітко та якісно.

Саме тому розширення можливостей самопредставництва органів державної влади це не благо, це можливість порушувати права людини дешево.

 

Список використаних джерел:

1. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розширення можливостей самопредставництва в суді органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших юридичних осіб незалежно від порядку їх створення: Закон України від 18.12.2019 №390-IX. Відомості Верховної Ради України. 2020. №15. Ст. 95.

2. Пояснювальна записка до законопроекту №2261 від 15.10.2019. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=67079&pf35401=505097 (дата звернення: 20.06.2020)

3. Зауваження Головного юридичного управління до законопроекту №2261 від 15.10.2019. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=67079&pf35401=514597 (дата звернення: 20.06.2020)

4. Мамутов В.К. Cлужіння праву – це служіння справедливості. Бюлетень Міністерства юстиції України. 2011. №10. С. 7.

5. Ухвала колегії суддів КГС ВС від 21.01.2020 у справі №924/440/19. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/87056189 (дата звернення: 20.06.2020)

Джерело: Другі наукові читання пам’яті академіка В.К. Мамутова (м. Київ, 03.07.2020)