Що сприятиме ефективній роботі судової системи, або чому судді зазіхають на гонорари адвокатів

Майже щотижня Верховний Суд України анонсує нову і більш удосконалену судову практику «обґрунтованості» зменшення розміру компенсації витрат на правничу допомогу. Однак чи насправді судді мають право втручатися та оцінювати роботу адвоката, надавати оцінку тому, скільки адвокат витратив годин для підготовки процесуального документа, визначати фактично розмір оплати праці (гонорару) адвоката і втручатися в договірні відносини «клієнт-адвокат»?

На зазначене питання є однозначна та єдина відповідь — ні! Ніхто крім клієнта не має права втручатися у визначення розміру гонорару адвоката, а судова практика, що склалася, побудована на вузькому застосуванні процесуальних норм, без врахування важливих аргументів і процесів у роботі адвоката, які не охоплюються процесуальними кодексами та кругозором суддів.

Отже, спробуємо розібратися, що не беруть до уваги суди та на чому не роблять акценти адвокати в момент аргументації вартості своїх послуг і стягнення розміру компенсації за надану правову допомогу.

Протягом тривалого часу самостійний та незалежний інститут адвокатури жив з обмеженнями щодо розміру компенсації витрат на правову допомогу.

Зокрема, ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу в цивільних та адміністративних справах» від 20.12.2011 р. №4191‑VI (далі — Закон №4191‑VI) (втратив чинність у 2017 р.) було визначено, що розмір компенсації витрат на правову допомогу в цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої було ухвалене судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах — суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40% прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлений на 1 січня календарного року, за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, в судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та у процесі ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні. Тобто одна година роботи адвоката у разі стягнення не могла б коштувати більше ніж 908 грн.

Адвокат і клієнт не були зацікавлені відкривати завісу вартості їхніх взаємовідносин ні перед опонентами, ні перед судовою системою, ні перед податківцями, адже тоді ще й підіймається питання щодо оподаткування. Тому протягом тривалого часу всі користувалися таким інструментом як «додаткова угода №1 до договору про правову допомогу». Це призвело до того, що доступ до правової допомоги сьогодні коштує чи не 100 грн за консультацію, при цьому якість правової допомоги потребує значної фільтрації. Суб'єкти порушень (назвемо їх «відповідачі») добре розуміють, що у гіршому для них випадку, якщо позов задовольнять, то до моменту розгляду такої справи по суті мине кілька років, за цей час все якось вирішиться, а їм за вчинене порушення прав нічого не буде.

Саме тому сьогодні суди завалені справами, які були подані зі зловживанням правами, із завідомо хибною правовою позицією, де спір не може існувати, а у простих судових справах адвокати, які ще вчаться коштом клієнта та надають безпідставно дешеву правову допомогу, відбувається відмова у позові через елементарні процесуальні порушення (несвоєчасне подання доказів, пред'явлення позову до неналежного відповідача тощо). Все це результат того, що судитися в Україні дешево як для клієнта, так і для його опонента.

Однак коли Україна почала робити маленькі кроки назустріч цивілізації, а Закон №4191‑VI та обмеження були скасовані, саме суди самостійно перебрали на себе функцію казначеїв, бухгалтерів, власників, розпорядників коштів позивачів, яким надається така правова допомога, та відверто стали на захист коштів відповідачів, зменшуючи розмір компенсації, використовуючи для цього нові процесуальні норми, переклавши на адвокатів обов'язок доказування вартості наданих послуг за правову допомогу навіть у випадку, коли позов підлягає задоволенню.

Зокрема, ідентичні норми ч. 6 ст. 137 ЦПК України та ч. 6 ст. 126 ГПК України говорять про те, що «обов'язок доведення неспівмірності витрат на правову допомогу покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами».

Водночас у ч. 4 ст. 126 ГПК України та ч. 4 ст. 137 ЦПК України зазначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі складністю справи та виконаною адвокатом роботою (наданими послугами); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Однак принцип співмірності, який законодавець закріпив у ч. 4 ст. 126 ГПК України та ч. 4 ст. 137 ЦПК України, а також з тим підходом, який застосовують суди при визначенні такої співмірності, а саме шляхом застосуванням принципу порівняння роботи суддів та роботи адвокатів над одним і тим самим документом, є неприпустимим.

Якщо взяти простий та яскравий приклад спорів у сфері захисту прав споживачів, наприклад, при виявленні істотного недоліку в мобільному телефоні, вартість якого становить 30 тис. грн, та виявленні істотного недоліку автомобіля, вартістю близько 1,5 млн грн, то розмір втраченого часу адвоката в обох випадках буде абсолютно однаковим, і ціна послуг буде однаковою, і принциповість клієнта буде однаковою, але чи будуть витрати на такі послуги співмірними на думку суду. Яким чином суд може встановити цю співмірність, не маючи на це ні відповідної кваліфікації (без залучення експертів), ні відповідного досвіду в побудові самостійної діяльності. Адже якщо говорити про роботу адвоката, то для нього мова йде не про ціну аркуша написаного тексту, а про побудову кваліфікованої правової позиції, від професійності якої може залежати подальша доля людини чи підприємства.

Отже, вартість послуг на правову допомогу в ситуації  з істотним недоліком у телефоні в будь-якому випадку не буде співмірною за тим підходом, який застосовують суди. Тому один аркуш написаного тексту в роботі адвоката — це цілий комплекс виробничих процесів, які залишаються без уваги в судових рішеннях про зменшення розміру компенсації на правову допомогу.

У процесі створення одного документа адвокат несе витрати двох категорій: витрати часу та фінансові витрати, які мають структуру, зазначену в Таблиці.

табл

Водночас слід повернутися до головного, адже розмір гонорару — це, насамперед, договірні відносини між клієнтом та адвокатом, а розмір гонорару враховує значно ширші критерії для формування ціни, ніж обумовлені в ч. 4 ст. 126 ГПК України та ч. 4 ст. 137 ЦПК України.

У ч. 1, 2 ст. 30 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» закріплено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту та надання правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Адвокатська діяльність — це самостійна діяльність, яка є так би мовити метаморфозним прототипом підприємницькій діяльності, що здійснюється на власний ризик і без будь-якого захисту з боку держави ні щодо умов праці, режиму, графіка роботи, ні щодо наслідків роботи у своїй діяльності перед клієнтом та опонентом клієнта, також жодного захисту щодо переслідування з боку державних органів.

Сьогодні ефективна адвокатська робота, враховуючи досі наявний бюрократичний підхід «відписок» та затягування, окрім професіоналізму, потребує ще й творчого та креативного підходу і психологічної витримки.

Саме тому основними аргументами під час розгляду питання щодо стягнення компенсації на правову допомогу мають бути два ключові чинники:

  • домовленість між клієнтом та адвокатом щодо розміру гонорару, яку клієнт у певному відсотковому розмірі сплачує адвокату, незалежно від результатів вирішення справи;
  • моральні засади відповідача, тобто обізнаність сторони відповідача щодо неправомірності вчинених дій — порушень, які позивачу довелося оскаржувати, а також, як наслідок, залучати адвоката для такого оскарження та відновлення порушених прав.

Суть скасування обмежень у розмірах компенсації на правову допомогу була спрямована на те, щоб судитися було «не модно», щоб фраза «зустрінемося в суді» провокувала сторони сідати за стіл перемовин і домовлятися, щоб судова система могла розвантажитися, а її ефективність підвищувалася завдяки значній вартості витрат на якісну правову допомогу.

Однак допоки суди перебиратимуть на себе функцію захисту коштів відповідачів, які в момент порушення усвідомлювали протиправність своєї поведінки та розуміли, що їхні дії будуть оскаржуватися, а також розуміли, що за це їм нічого не буде, до того часу судова система буде неефективною, а якість юридичних послуг і надалі страждатиме.

Отже, судам необхідно змінити точку концентрації під час прийняття рішення щодо стягнення компенсації на правову допомогу і переключитися з обов'язку доказування адвокатом вартості своїх послуг на з'ясування усвідомлення відповідачем правомірності своїх дій, а також того, чи можна було б уникнути такого позову, витрат життя та часу позивача, суду й усіх учасників справи. Судам слід приділити більше уваги не грошовим питанням, а питанням з'ясування того, чи керувався відповідач, дії якого оскаржуються, моральними засадами суспільства або принципом, що відповідальність за вчинене порушення не настане.

Саме з'ясування того, чи розумів відповідач протиправність своєї поведінки, законність вчинених дій та відповідний розмір грошового стягнення у вигляді витрат на правову допомогу, є тими критеріями, які відповідають принципу справедливості законного рішення. Сума стягуваної компенсації є формою «покарання» сторони відповідача в цивільному, господарському та адміністративному процесі, а також має прямий причинно-наслідковий зв'язок із вчиненими діями, які доводиться оскаржувати, звертаючись за правовою допомогою та до суду.

Отже, робота адвоката над справою, документом не визначається аркушами надрукованого тексту чи годинами роботи. Робота адвоката над справою клієнта є творчим виробничим процесом, незалежною, професійною, ризиковою діяльністю для обрання якнайкращої правової позиції для здійснення ефективного захисту прав та інтересів клієнта, з силою морально-етичної відповідальності за долю клієнта, розмір якої не можна визначати у грошовому еквіваленті.

Джерело