Застосування судами інституту добросовісності при набутті права власності на майно за набувальною давністю

Білий Я. В.

Член Комітету цивільного права та

процесу Ради адвокатів Київської області

Адвокат АО «Шевченківської колегії адвокатів м. Києва»

 

В даний час визначення добросовісності володіння в законодавстві відсутнє. За своєю правовою природою добросовісність володіння є ніщо іншим як ставленням особи до підстав заволодіння нею майном та характеризується тим що особа при заволодінні річчю не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для виникнення власності на цю річ. Добросовісність це безумовний елемент серед юридичного складу умов набуття права власності на майно за набувальною давністю.

З проблемою визначення поняття добросовісності нерозривно пов'язане питання про те, в який момент часу повинен бути наявний факт добросовісності. Судова практика в своїй більшості схиляється до того, що існування добросовісності володільця перевіряється судами тільки на момент набуття майна у володіння.

Хоча інколи у юридичній науці умову добросовісності розуміють як добросовісне володіння протягом всього строку володіння майном. Щодо добросовісності володіння безхазяйним нерухомим майном добросовісність слід розуміти як внутрішнє переконання і ставлення особи до даної речі. Крім того, добросовісність набуття  зумовлює добросовісність подальшого володіння річчю. Тобто добросовісність можна умовно розмежувати на складові: «добросовісності набуття майна у володіння» та «добросовісність протягом строку володіння».

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підставу для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Добросовісність володіння є безумовною умовою набуття власності за набувальною давністю. Велика Палати Верховного Суду підкреслює, що відсутність добросовісності в позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 Цивільного кодексу України. Це твердження підтримане Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в Постанові від 16 грудня 2019 року, по справі № 322/1264/17 провадження № 61-44375св18

У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

На обов’язковості неправомірного, в тому числі безтитульного, заволодіння майном особою, яка бажає набути право власності на нерухоме майно за набувальною давністю наголошує Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в Постанові від 26 вересня 2019 року, по справі № 636/2615/17, провадження № 61-27662св18.

Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Ця позиція підтримана Другою судовою палатою Касаційного цивільного суду в Постанові від 7 листопада 2019 року по справі № 683/1795/17, провадження № 61-544св19.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в Постанові від 28 листопада 2019 року, по справі № 344/13144/17, провадження № 61-3798св19 сформував висновок, що позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2020 року, справа № 461/8606/15-ц, провадження № 61-11306св19 підтвердив висновок зроблений у постанові Верховного Суду України від 20 травня 2015 року у справі № 3-87гс15, що норми статті 334 ЦК України не підлягають застосуванню у випадках, коли володіння майном протягом тривалого часу здійснювалося на підставі договірних зобов`язань (договорів оренди, зберігання, безоплатного користування, оперативного управління тощо), чи у будь-який інший передбачений законом спосіб, оскільки право власності у володільця за давністю виникає поза волею і незалежно від волі колишнього власника.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном. Ця позиція підтримана Другою судовою палатою Касаційного цивільного суду в Постанові від 7 листопада 2019 року по справі № 683/1795/17, провадження № 61-544св19.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію. Цей висновок підтримав Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в Постанові від 24 червня 2019 року, по справі № 175/3848/16-ц, провадження № 61-29113св18.

Отже, основне завдання законодавчого існування умови добросовісності володіння це недопущення зловживання володільцем своїм цивільним правом на набуття права власності за набувальною давністю.