Кількість здійснених кримінальних проваджень на підставі угод, зокрема угод про визнання винуватості, в українських судах збільшилася за останні чотири роки на третину.
Інститут угод в українському кримінальному процесі вперше запроваджено нині чинним КПК України 2012 року (далі – КПК). Головна мета цієї новели полягає в економії процесуального та матеріального ресурсу за рахунок скорочення провадження у справах, розвантаження органів досудового розслідування та судів, можливості визначення та певною мірою гарантування для підозрюваної/обвинуваченої особи якомога м’якшого покарання, що своєю чергою стимулює останню до співпраці з органами слідства при розкритті кримінального правопорушення.
Водночас зазначена новела створила певні ризики зловживання своїми повноваженнями з боку органів досудового розслідування та прокурорів, що здійснюють відповідне процесуальне керівництво. Відомі випадки, коли недобросовісна сторона обвинувачення схиляла підозрювану/обвинувачену особу укласти угоду про визнання винуватості з метою отримання покращених показників розкриття кримінальних правопорушень, тоді як насправді, обвинувачення не володіло достатніми доказами доведеності складу кримінального правопорушення, що інкримінувалось особі, і в судовому процесі не змогло б довести її вину.
Як свідчить практика, сторона обвинувачення почасти докладає значних зусиль, спрямованих на переконання підозрюваної/обвинуваченої особи визнати свою винуватість у менш небезпечному кримінальному правопорушенні замість зняття обвинувачення у більш небезпечному кримінальному правопорушенні, доказів винуватості в якому їй не вдається здобути. Зустрічаються й випадки схиляння до обмовлення інших осіб у вчиненні кримінального правопорушення, як «умови» складання угоди про визнання винуватості.
Попри те, що інститут угод в кримінальному процесі використовується вже 13 років, не можна стверджувати про сталу практику його застосування, особливо в контексті узгодження покарання сторонами угоди.
При визначенні покарання в угоді її сторони мають керуватися положеннями розділів Х, XI та XII КК України. Щодо звільнення від покарання, передбаченого р. XII КК, що фактично є засудженням без покарання (ч. 4, 5 ст. 74 КК, ч. 2 ст. 84 КК та останній абзац п. 8 Постанови Пленуму ВСУ від 24.10.2003 N 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» (далі – Постанова), думаю, що така реакція держави на вчинене кримінальне правопорушення може бути предметом угоди лише тоді, коли «звільнення від покарання» є правом суду, а не його обов’язком. За наявності підстав для обов’язкового звільнення (ч. 5 ст. 74 КК та останній абзац п. 8 Постанови), воно має здійснюватися імперативно без укладення будь-яких угод.
Залишається дискусійним (наявна різна судова практика) питання щодо необхідності визначення прокурором (і адвокатом), а не судом, в угоді остаточного покарання, призначеного за наявності сукупності кримінальних правопорушень (ст. 70 КК) чи вироків (ст. 71 КК). При укладанні угоди за наявності сукупності кримінальних правопорушень, слід пам’ятати про неможливість укладення угоди про визнання винуватості, якщо є потерпілі хоча б від одного правопорушення, що утворюють дану сукупність. У цьому випадку допускається укладення угоди про примирення, з виділенням матеріалів щодо такої потерпілої особи в окреме провадження і потім вже можливе укладання угоди про визнання винуватості щодо іншого/інших кримінальних правопорушень без потерпілих. Звісно, в таких випадках сторони угоди мають визначити остаточне покарання особі відповідно до положень ст. 70 КК. Щодо визначення остаточного покарання за наявності підстав застосування положення ст. 71 КК, проблемою може бути відсутність у сторін матеріалів іншого кримінального провадження, враховуючи які буде визначатись остаточний розмір покарання за сукупністю вироків. Однак за наявності можливості отримати та використати такі матеріали, сторони мають в угоді визначати остаточне покарання за сукупністю вироків.
При узгодженні покарання за угодами обов’язковим є застосування її сторонами положень ст. 72 КК «Правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув’язнення, домашнього арешту», тим більше, що ці положення, окрім ч. 6, є обов’язковими для застосування. Потрібно відзначити, що щодо зарахування попереднього ув’язнення в остаточний строк покарання також відсутня єдина позиція, зокрема в органів прокуратури, які не зараховують цей строк у визначений угодою термін покарання. На мою думку, зазначене є порушенням ч. 5 ст. 72 КК України й має бути підставою незатвердження угоди судом через неправильне застосування положень КК (п. 3 ч. 7 ст. 474 КПК).
При узгодженні сторонами (прокурором та підозрюваною/обвинуваченою особою) умов застосування інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК), також постає питання щодо суб’єкта (прокурор, адвокат, суд), який має визначити термін іспитового строку, що призначається засудженій особі, перелік обов’язків, які покладаються на таку особу тощо. Судова практика в цьому питанні також є непослідовною. Із загальним оглядом судової практики з цього питання можливо ознайомитися за посиланням.
При узгодженні покарання в межах угоди про визнання винуватості із застосуванням прокурором інституту звільнення від відбування призначеного судом покарання з випробуванням, потрібно застосовувати всі норми цього інституту (ст.ст. 75-78 КК), а не частково (ч. 1 ст. 75 КК), як це буває на практиці. Тобто сторони угоди про визнання винуватості мають зазначити в тексті угоди: 1) міру основного покарання, яке призначається особі в межах санкції статті Особливої частини КК (ст.ст. 65-67); 2) наявність підстав та умов для застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК); 3) визначити термін іспитового строку для особи, яка планується бути звільненою від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК); 4) узгодити та перелічити обов’язки, які будуть покладені на засуджену особу (ст. 76 КК); 5) з’ясувати можливість застосування чи незастосування обов’язкових додаткових покарань до особи (ст. 77 КК); 6) за необхідності, зарахувати строк попереднього ув’язнення особи (ч. 5 ст. 72 КК); 7) вказати на обов’язки за угодою і строк їх виконання (ст. 472 КПК).
Такий висновок зумовлюється системним тлумаченням відповідних положень КК. Зокрема, в ч. 5 ст. 65 КК зазначено, що у випадку затвердження вироком угоди про примирення або про визнання винуватості суд призначає покарання, узгоджене сторонами угоди. Тобто законодавець покладає повноваження щодо узгодження/визначення покарання на сторони угоди, а не суд. Водночас прокурор, при визначенні покарання, має керуватись, всіма нормами, що входять до інститутів призначення покарання, звільнення від покарання та його відбування (Розділи XI, XII КК).
Зазначене випливає і зі змісту ч. 2 ст. 75 КК: «Суд приймає рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням у випадку затвердження угоди про примирення або про визнання винуватості, якщо сторонами угоди узгоджено покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, позбавлення волі на строк не більше п’яти років, а також узгоджено звільнення від відбування покарання з випробуванням». Тобто законодавець надав можливість застосування сторонами угоди всіх норм, що входять до цього кримінально-правового інституту (ст. 75-77 КК).
Така позиція підтримується частиною апеляційних судів. Натомість інша їх частина виступає проти подібного тлумачення закону. Аргументація наступна: «…ст. 75 КК, ч. 3 містить імперативну вимогу про визначення тривалості іспитового строку та обов’язків, покладених на особу, звільнену від відбування покарання, виключно судом. …При цьому вжите законодавцем у доповненнях до статей 65 та 75 КК застереження «у випадку затвердження угоди» свідчить, що суд зобов’язаний призначити узгоджене сторонами покарання або звільнити від його відбування з випробуванням із визначенням тривалості іспитового строку лише після перевірки угоди на відповідність чинному законодавству та за відсутності визначених КПК (пункти 1-6 ч. 7 ст. 474 КПК) підстав для відмови, переконавшись, що угоду може бути затверджено».
Тобто прихильники цієї позиції аргументують повноваження суду щодо встановлення іспитового строку та визначення обов’язків, що покладаються на засуджену особу, яка звільняється від відбування призначеного судом покарання, вказівкою на слово «суд», як на єдиного суб’єкта, який може визначати цю складову звільнення від відбування покарання.
Однак з цією аргументацією важко погодитися. На користь першої позиції аргументом виступає принцип, за яким за наявності сумнівів слід діяти в кращих інтересах обвинуваченої особи. Дотримання кращих інтересів підозрюваноїобвинуваченої особи за першого варіанту, явно прослідковується, адже особа чітко розуміє не тільки можливість бути звільненою від відбування покарання з випробуванням, але і знає строк, на який встановлюється іспитовий термін (фактично судимість – обмеження її прав), ознайомлюється з обов’язками, які на неї будуть покладені; знатиме чи був зарахований, в разі необхідності, строк попереднього ув’язнення у строк основного покарання; наявність/відсутність додаткових покарань. У разі визначення остаточного покарання за сукупністю кримінальних правопорушень чи вироків особа знатиме міру остаточного покарання.
Зауважу, що згідно «малої конституційної реформи» 2016 року прокуратура, як і адвокатура, входить до числа органів, що сприяють здійсненню правосуддя (ст.ст. 131-1, 131-2 Конституції), що також підтверджує можливість і необхідність участі прокурора й адвоката у визначенні покарання та можливості звільнення від нього чи від його відбування за угодою. Наявний спротив частини судів проти цього, окрім іншого, пояснюється й тим, що суди ототожнюють визначення покарання з його призначенням. Визначаючи вид і міру покарання та передбачені законом варіанти його реалізації, сторони угоди жодним чином не зазіхають на «святая святих» компетенції суду – призначення покарання. Останнє може здійснюватись виключно судом.
Отже, сторони угоди про визнання винуватості мають право повністю узгодити покарання, тобто погодити повний спектр обмежень прав і свобод пов’язаних із засудженням особи. Крім цього, у змісті угоди можуть бути передбачені певні обов’язки для підозрюваної/обвинуваченої особи, які вона має виконати в обмін на пропозицію сторони обвинувачення. Тобто підозрювана/обвинувачена особа на момент підписання угоди повинна чітко розуміти її умови та межі, що виключатиме неприємні «сюрпризи» для обох сторін в судовому засіданні при затвердженні угоди.
Автор: Яна Триньова
«ЮФ Ілляшев та Партнери» д.ю.н., професор, адвокат