У професії, де кожне слово — це інструмент, а кожна дія — правовий ризик, медіація стає для адвоката не лише способом врегулювання конфлікту, а й форматом нової адвокатської ідентичності. Там, де закінчується судовий тиск і починається можливість діалогу, адвокат може бути не тільки захисником чи представником, але й посередником у відновленні зв’язку між сторонами. Сучасна адвокатська практика вимагає не просто знань норм, а здатності до гнучкої комунікації, активного слухання, емпатії та стратегічного мислення. І в цьому контексті медіація перестає бути факультативом.
Медіація — це не лише процедура, а система принципів. Добровільність, конфіденційність, нейтральність медіатора, рівність сторін, гнучкість процесу — все це формує окрему правову культуру, яка багато в чому ближча до адвокатської етики, ніж до змагального процесу.
Адвокат, що діє як медіатор, не вирішує спір, не пропонує угоду, не дає порад. Він утримується від оцінок і діє як каталізатор — допомагаючи сторонам самим сформулювати рішення. І саме в цьому полягає ключова різниця між адвокатом-представником і адвокатом-медіатором.
Варто нагадати, що законодавство України прямо не забороняє адвокатові надавати послуги медіації. Ба більше — Правила адвокатської етики (ст. 8) навіть рекомендують шукати способи позасудового врегулювання спорів, якщо це не суперечить інтересам клієнта. Закон «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» також не містить заборони на поєднання професійної адвокатської діяльності з медіаторською практикою. Водночас статус медіатора має бути підтверджений відповідною сертифікацією, а сама діяльність — оформлена згідно з податковими нормами (КВЕД 74.90). Це дозволяє адвокату легально виступати посередником у спорі без втрати професійного статусу.
Втім, не кожен спір придатний до медіації. Медіабельність — це поєднання об’єктивних і суб’єктивних чинників: відсутність законодавчих заборон, відносна рівність сторін, бажання досягти компромісу, потреба в конфіденційності, взаємозалежність сторін. Навіть високий рівень емоційної напруги не є перешкодою, якщо сторони мають добру волю до діалогу. Водночас надмірна ескалація, ознаки психічних розладів або категоричне небажання домовлятися можуть зробити медіацію марною.
Судова система поступово визнає і навіть підтримує медіацію. Зокрема, відповідно до ст. 197 ЦПК України, суд зобов’язаний з’ясувати, чи бажають сторони провести медіацію, і у разі згоди — зупинити провадження. Такі самі норми діють і в ГПК (ст. 182), і в КАС (ст. 180, 181). Уже сформовано значну практику, коли суди надають сторонам час на медіацію, а сам процес визнається підставою для зупинення провадження.
Так, у справі №754/14210/24 Малиновський районний суд міста Одеси задовольнив спільне клопотання сторін про зупинення провадження у зв’язку з проведенням медіації. Аналогічні підходи втілені в господарському судочинстві: у справі №910/911/24 Господарський суд м. Києва, отримавши спільне клопотання від сторін, зупинив розгляд на 90 днів. У справі №910/18802/21 Верховний Суд ухвалив закрити провадження після досягнення згоди за результатами медіації. Водночас у справі №910/11396/22 суд відмовив у зупиненні, оскільки не всі сторони брали участь у медіації — що свідчить про важливість формальних вимог.
Сама ж практика проведення медіації в господарських спорах доволі жваво розвивається. Можна назвати низку рішень, де процедура була успішною: №908/1846/22 (Господарський суд Запорізької області), №927/394/23, №910/22017/21, №927/396/23 тощо. Ухвали про зупинення проваджень у зв’язку з проведенням медіації дедалі частіше з’являються в Єдиному реєстрі судових рішень, і ця тенденція виглядає незворотною.
Важливо й те, що за межами формального процесу адвокат може бути не лише медіатором, а й провідником для клієнта в самому рішенні звернутися до цього інструменту. Особливо це актуально в ситуаціях, де конфлікт має потенціал подальших відносин (бізнес-партнерство, родинні справи, трудові відносини), або коли відкрите судове провадження шкодить репутації сторін. У таких випадках конфіденційність і добровільність — те, що відчутно перевершує судове рішення.
Разом з тим, медіація не позбавлена викликів. Відсутність належної обізнаності суддів, адвокатів і сторін; нерівномірна доступність кваліфікованих медіаторів у регіонах; нерозвинена інфраструктура підтримки — все це перешкоди, які потребують подолання через адвокатське середовище. Законодавче закріплення медіації, зокрема через Закон України «Про медіацію», створює для цього правове підґрунтя, але інституційна довіра формується лише через практику.
Медіація — це не заміна суду, а доповнення до професійного арсеналу адвоката. Це не лише технологія, а стиль мислення, який дозволяє уникнути поразки навіть у, здавалося б, безнадійному конфлікті. Для адвокатів, які прагнуть не просто перемагати, а вирішувати, медіація може стати тим ключем, який відкриває двері до правосуддя без протоколу, а до згоди — без примусу.