У сучасному демократичному суспільстві та євроінтеграційних процесах України питання зловживання процесуальними правами є однією з ключових проблем судового процесу, що впливає не тільки на ефективність правосуддя та справедливість судових рішень, а й знижує довіру до української системи правосуддя на міжнародному рівні.
Європейський суд у рішеннях від 8 листопада 2005 року у справі «Смірнова проти України», від 2 грудня 2010 року у справі «Шульга проти України», від 20 січня 2011 року у справі «Мусієнко проти України» неодноразово наголошував на тому, що обов’язок швидкого здійснення правосуддя покладається передусім на відповідні державні судові органи. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 Конвенції.
Принцип змагальності та диспозитивності, закріплений у процесуальному законодавстві, передбачає широкі можливості сторін у виборі способу захисту прав та доведенні своєї позиції. Водночас ці права не є абсолютними і повинні реалізовуватися добросовісно, відповідно до мети і завдань судочинства.
В судовій практиці дедалі частіше фіксуються випадки, коли учасники процесу вдаються до дій, спрямованих не на захист своїх прав по суті спору, а на затягування розгляду, створення штучних перешкод або маніпулювання процедурою.
Зловживання процесуальними правами полягає в недобросовісному використанні наданих законом процесуальних можливостей для досягнення неправомірних цілей, що призводить до спотворення суті правосуддя, затягування розгляду справи, порушення прав інших учасників процесу.
Цивільним процесуальним кодексом України встановлено пряму заборону зловживати процесуальними правами (ст. 44). Законодавець не дає вичерпного визначення такого зловживання, натомість наводить орієнтовний перелік дій, які можуть свідчити про недобросовісність, зокрема: подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи або виконання судового рішення; подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями; подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер; необґрунтоване або штучне об’єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи чи завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою; укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі. Аналогічні положення викладені у ст. 43 ГПК, ст. 45 КАС України.
Оціночне формулювання вказаних норм законодавцем дозволяє судам у кожному конкретному випадку самостійно визначати, чи має місце зловживання процесуальними правами, кваліфікувати такі дії учасників процесу та обирати відповідний спосіб процесуального реагування.
При цьому, визначаючи зловживання процесуальними правами стороною, суд фактично виходить із власного внутрішнього переконання, тобто зі свого оціночного судження. Але ключовим моментом є те, що судження та переконання судді мають ґрунтуватися на доказах, і головною складністю у доказуванні випадків процесуальних диверсій є доведення вини, тобто умислу сторони.
Питання зловживання процесуальними правами неодноразово було предметом розгляду Верховного Суду, і наразі фактично сформовано концептуальні підходи щодо відмежування належного здійснення права на звернення до суду від його спотвореного, недобросовісного використання.
Аналіз практики Великої Палати та касаційних судів свідчить про те, що ключовим критерієм для кваліфікації дії учасників процесу як зловживання процесуальними правами є відсутність легітимної процесуальної мети. При цьому лише формальні підстави не достатні для кваліфікації дій особи як зловживання процесуальними правами.
Верховний Суд у постанові від 3 березня 2021 року у справі №761/27076/19 (провадження №61–14448св20) зазначив, що під зловживанням процесуальними правами розуміється форма умисних, несумлінних дій учасників процесу, що знаходить своє вираження, зокрема, у вчиненні дій, неспівмірних із наслідками, до яких вони можуть призвести, використанні наданих прав всупереч їх призначенню з метою обмеження можливості реалізації чи обмеження прав інших учасників провадження, перешкоджання діяльності суду з правильного та своєчасного розгляду і вирішення справ чи висловлення явної неповаги до суду чи учасників справи.
У постанові від 12 жовтня 2022 року у справі №345/2935/21 (провадження №61–2472св22) Верховний Суд вказав на те, що зловживання процесуальними правами може мати форму штучного ускладнення цивільного процесу, ускладнення розгляду справи в результаті поведінки, що перешкоджає винесенню рішення у справі або вчиненню інших процесуальних дій.
Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає неприпустимість зловживання правом, яка відповідно до конституційних положень означає, що здійснення прав і свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Зловживання правом — це певною мірою спотворення права. У цьому разі особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право (постанова Верховного Суду у справі №910/1873/17 від 8 травня 2018 року).
Варто вказати, що поки в Україні набирає обертів формування практики в площині зловживання процесуальними правами, у європейській правозастосовній практиці давно застосовують запобіжні механізми у боротьбі зі зловживаннями процесуальними правами. Так, рекомендації R(84)5 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо принципів цивільного судочинства, спрямованих на вдосконалення функціонування правосуддя, які впроваджені в Україні у 2017 році, містять детальне регулювання інституту зловживання правами.
Зокрема, зазначено, що якщо сторона починає явно необґрунтоване провадження, суддя має право постановити рішення у справі у спрощеному порядку, і якщо це доречно — накласти на сторону штраф. Якщо сторони поводяться недобросовісно і явно зловживають процедурою з очевидною метою затягнути провадження, то суд може невідкладно винести рішення по суті справи або застосувати санкції, такі як накладення штрафу, відшкодування завданих збитків тощо.
В національному законодавстві інструменти впливу на недобросовісну поведінку передбачені процесуальними кодексами, які залежно від мети застосування можна класифікувати на: попереджувальні, які спрямовані на недопущення процесуальних зловживань (наприклад, попередження, видалення із зали судового засідання, обмеження строку виступу тощо); припиняючі, метою яких є зупинення будь-яких спроб процесуальних диверсій (відмови у задоволенні клопотань та заяв особи, прийнятті зустрічного позову, відхиленні апеляційної та касаційної скарг, відмови у прийнятті доказів, поданих із порушенням встановлених законом строків, тощо); компенсаційні (процесуальні штрафи).
Крім цього, до недобросовісних учасників процесу можуть бути застосовані як персоніфіковані заходи (наприклад, постановлення окремої ухвали, привід свідка), так і загальнопроцесуальні (наприклад, залишення без розгляду заяви про відвід, поданої повторно з цих самих мотивів та підстав; залишення клопотання без розгляду, якщо воно подане з порушенням вимог або з очевидною метою зволікання, тощо).
Серед найбільш дієвих способів реагування судді на зловживання процесуальними правами, на мою думку, є саме процесуальні штрафи — ст. 148 ЦПК, ст. 135 ГПК, ст. 149 КАС (розмір — до 10 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб), оскільки жодні обмеження так не стимулюють учасника справи до добросовісної поведінки, як грошове стягнення.
У контексті накладення штрафу на учасника процесу через зловживання останнім процесуальними правами принагідною є ухвала Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 7 березня 2025 року у справі №754/15239/24. У цій справі позивача було неодноразово оштрафовано за подання надмірної кількості касаційних скарг, які супроводжувалися відверто принизливою лексикою на адресу суддів та опонентів. При цьому Верховний Суд звертає увагу, що учасник справи повинен користуватися процесуальними правами виключно в межах завдань цивільного судочинства, сприяючи суду у здійсненні правосуддя. Якщо такий учасник вчиняє процесуальну дію з іншою метою, зокрема образити, принизити учасників судового процесу, їхніх представників, суд, висловити власні негативні емоції на їхні дії та рішення, він виходить за межі змісту відповідного процесуального права, тобто зловживає ним. Правова система має бути спроможною ефективно захистити себе від цих дій.
Подібні висновки викладені в ухвалах Верховного Суду від 22 січня 2025 року та від 23 січня 2025 року у справі №754/7132/24 (провадження №61–706ск25).
Підсумовуючи, варто зазначити, що зловживання процесуальними правами — це не формальна, а змістовна категорія, яка потребує аналізу поведінки сторони у комплексі, а ключовим питанням у кваліфікації дій особи на предмет зловживання процесуальними правами є намір та результат дії — якщо вони не пов’язані із захистом прав по суті, а спрямовані на затягування або створення перешкод, то це зловживання процесуальними правами.
Суд повинен використовувати передбачені чинним законодавством заходи процесуального примусу з урахуванням принципу пропорційності, при цьому для запобігання зловживанням варто впроваджувати активне управління процесом і планування судового розгляду (case management).
Учасники процесу повинні усвідомлювати, що добросовісність — це не лише моральний стандарт, а й юридичний обов’язок. З огляду на посилення вимог до ефективності судочинства та орієнтацію на практику ЄСПЛ суди дедалі частіше і рішучіше реагують на недобросовісну поведінку сторін, що позитивно сприяє не тільки швидкому розгляду справ, а й підвищенню довіри до судової системи загалом.
Андрій Анохін
д.ю.н., суддя Шевченківського районного суду міста Києва