Перешкоджання виконанню судового рішення (ст. 382 КК) полягає у вчиненні обвинуваченим дій, які суттєво ускладнюють чи унеможливлюють виконання судового рішення, вчинених з метою недопущення його виконання. Встановлення у судовому рішенні вимог зобов’язального чи забороняючого характеру, адресованих певній особі, не є обов’язковою умовою для настання кримінальної відповідальності за перешкоджання виконання таких рішень. На цьому наголосив Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду при розгляді справи №753/9914/18.
Так, у відповідності зі ст. 370 КПК, якою визначено вимоги щодо законності, обґрунтованості та вмотивованості судового рішення, убачається, що законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК; обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об’єктивно з’ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК; вмотивованим є рішення, в якому наведено належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Як вбачається зі змісту вироку суду першої інстанції, ОСОБА_1 була визнана винуватою за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 382 КК, а саме у вчиненні перешкоджання виконанню рішення суду, що завдало істотної шкоди охоронюваним законом громадським інтересам. Так, ОСОБА_1, достовірно знаючи про наявність рішення Дарницького районного суду м. Києва від 23.03.2015 року у цивільній справі, 17.03.2017 року звернулась до нотаріуса та подарувала нежитлові приміщення своїй дочці, тим самим здійснила відчуження та замінила власника зазначених у вироку нежитлових приміщень під час примусового виконання судового рішення, перешкодивши виконанню вказаного рішення суду першої інстанції.
Апеляційний суд, переглянувши кримінальне провадження за апеляційними скаргами прокурора, обвинуваченої ОСОБА_1 та її захисника ОСОБА_5, вирок Дарницького районного суду м. Києва від 17.02.2020 року щодо ОСОБА_1 скасував, а кримінальне провадження за її обвинуваченням за ч. 3 ст. 382 КК закрив на підставі п. 1 ч. 1 ст. 284 КПК у зв’язку зі встановленням відсутності події кримінального правопорушення.
Як вбачається зі змісту ухвали, своє рішення про необхідність скасування вироку суду першої інстанції щодо ОСОБА_1 та закриття провадження апеляційний суд обґрунтував тим, що обов’язковою умовою настання кримінальної відповідальності за перешкоджання виконанню рішення суду є встановлення у цьому рішенні вимог зобов’язального і заборонного характеру, адресованого конкретній особі. Оскільки, на думку апеляційного суду, рішення Дарницького районного суду м. Києва від 23.03.2015 року не містило для ОСОБА_1 вимог ні зобов’язального, ні заборонного характеру, тому, не зважаючи на те, що подія укладення договорів дарування нежилих приміщень ОСОБА_1 і мала місце, втім її неможливо визнати кримінальним правопорушенням, а тому відсутні підстави притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності.
Втім, колегія суддів вважає такий висновок суду апеляційної інстанції необґрунтованим та неприйнятним, зважаючи на наведене.
Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 3 ст. 382 КК, полягає в одному з таких альтернативно зазначених у диспозиції діянь, як: невиконання (ухилення від виконання) вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили або перешкоджання їх виконанню. За цією нормою матеріального права склад злочину є формальним, адже його об’єктивна сторона вичерпується вчиненням одного із зазначених у законі діянь – дії (перешкоджання) чи бездіяльність (невиконання). І саме з цього моменту злочин визнається закінченим.
Перевіркою матеріалів провадження встановлено, що ОСОБА_1 обвинувачувалась у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 382 КК, зокрема, у тому, що вона своїми умисними діями щодо відчуження нерухомого майна вчинила перешкоджання виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва від 23.03.2015 року, а не його невиконання.
Так, з системного аналізу кримінального закону випливає, що перешкоджання виконанню судового рішення – це активні дії, які суттєво ускладнюють чи унеможливлюють виконання судового рішення, вчинені з метою недопущення виконання рішення суду.
При чому, встановлення у судовому рішенні вимог зобов’язального чи забороняючого характеру, адресованих певній особі, не є обов’язковою умовою для настання кримінальної відповідальності за перешкоджання виконання таких рішень.
Як вбачається зі змісту ухвали, апеляційний суд, нерелевантно застосувавши практику Верховного Суду, послався на постанови касаційного суду, які містять правові висновки про регулювання інших правових відносин, щодо невиконання судових рішень, а не перешкоджання їх виконанню.
Отже, висновки апеляційного суду колегія суддів касаційного суду вважає необґрунтованими та такими, що суперечать положенням закону України про кримінальну відповідальність, за змістом якого порушення встановлених у судовому рішенні вимог зобов’язального чи забороняючого характеру, адресованої певній особі – є обов’язковою умовою для настання кримінальної відповідальності за невиконання такого рішення. Що ж стосується альтернативного, зазначеного у диспозиції злочину, передбаченого ст. 382 КК, діяння – перешкоджання виконанню судового рішення, то встановлення таких вимог зобов’язального чи забороняючого характеру у судовому рішенні не є необов’язковою умовою для настання кримінальної відповідальності за цією статтею КК.
Таким чином, проаналізувавши вищезазначене, колегія суддів касаційного суду доходить висновку, що апеляційний суд під час апеляційного перегляду кримінального провадження щодо ОСОБА_1 неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, а саме не застосував закон, який підлягав застосуванню – ст. 382 КК, що призвело до істотних порушень кримінального процесуального закону та безпідставного закриття кримінального провадження щодо ОСОБА_1.
За таких обставин ухвала апеляційного суду щодо ОСОБА_1 на підставі п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК підлягає скасуванню із призначенням нового розгляду у суді апеляційної інстанції, а касаційна скарга прокурора – задоволенню.
При новому апеляційному розгляді суду належить перевірити всі доводи, наведені в апеляційних скаргах, дати їм та висновкам суду першої інстанції належну оцінку, і з урахуванням усіх обставин кримінального провадження, що мають суттєве значення, прийняти законне, обґрунтоване та вмотивоване рішення, яке відповідатиме положенням статей 370, 419 КПК.