Концепція «плодів отруйного дерева» (fruits of the poisonous tree), запозичена з англо-американської правової традиції, стала важливим інструментом у кримінальному судочинстві України для забезпечення законності доказів та захисту прав учасників процесу. Вона передбачає, що докази, отримані внаслідок незаконних дій, а також похідні від них докази, є недопустимими та не можуть використовуватись для доведення винуватості особи.
Принцип «плодів отруйного дерева» у кримінальному процесі України закріплено у Кримінальному процесуальному кодексі України (КПК), зокрема:
-
у статті 86 КПК, яка передбачає, що доказ є допустимим лише за умови його отримання у встановленому законом порядку;
-
у статті 87 КПК, яка визначає, що недопустимими є докази, отримані внаслідок істотних порушень прав і свобод людини, а також похідні докази, здобуті завдяки таким порушенням;
-
у статті 92 КПК, згідно з якою тягар доведення допустимості доказів лежить на стороні, що їх подає;
-
у статті 94 КПК, яка передбачає, що суд самостійно оцінює допустимість доказів, не надаючи жодному доказу наперед визначеної сили.
Ці норми узгоджуються зі статтею 62 Конституції України, яка забороняє засновувати обвинувачення на незаконно отриманих доказах, та статтею 6 Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ), що гарантує право на справедливий суд. Верховний Суд у своїх рішеннях неодноразово посилається на прецеденти Європейського суду з прав людини, зокрема справу Brandstetter v. Austria (1991, § 67), підкреслюючи необхідність змагального процесу та можливості оскарження доказів.
Принцип «плодів отруйного дерева» передбачає, що первинне порушення (наприклад, незаконна слідча дія) робить недопустимими не лише безпосередні результати цього порушення, а й усі похідні докази, якщо їх отримання стало можливим завдяки незаконній інформації.
З метою зменшення кількості випадків порушення прав людини на стадії досудового розслідування, які надалі також можуть зумовити недопустимість отриманих доказів згідно з доктриною «плодів отруйного дерева», в КПК передбачено судовий контроль за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, який здійснюють слідчі судді.
Так, КПК передбачає, що рішення про найбільш суттєві обмеження прав особи (наприклад про дозвіл на проведення обшуку, негласних слідчих (розшукових) дій, затримання особи та ін.) приймаються не слідчим чи прокурором, а незалежним арбітром – слідчим суддею.
Разом з тим, при прийнятті відповідних рішень слідчий суддя не застрахований від помилок.
У цій статті аналізується актуальна судова практика Верховного Суду щодо процесуальних наслідків одержання доказів на підставі незаконних рішень слідчих суддів, постановлених на підставі недопустимих доказів.
У справі № 754/12820/15-к, розглянутій Верховним Судом 5 лютого 2019 року (провадження № 51-3099км18), обвинуваченого притягували до відповідальності за злочини, пов’язані з незаконним обігом психотропних речовин, прекурсорів, лікарських засобів та зброї. Прокуратура ґрунтувала обвинувачення на доказах, отриманих, в результаті проведення оперативних закупок та обшуків, санкціонованих ухвалами слідчих суддів. Суд першої інстанції визнав обвинуваченого невинуватим, виключивши докази як недопустимі через процесуальні порушення. Апеляційний суд залишив такий вирок без змін, а Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу, скасувавши рішення щодо виправдання за ст. 263 КК, але залишивши решту рішення в силі. Центральним порушенням було неподання прокуратурою постанов прокурора, що санкціонували проведення оперативних закупок, як того вимагає ст. 246 КПК. Це порушення призвело до визнання первинних доказів недопустимими, оскільки вони були отримані без належного процесуального оформлення. Ухвали слідчого судді, які дозволили обшуки, базувалися виключно на цих недопустимих даних, що спричинило виключення похідних доказів, таких як результати обшуків та експертні висновки, відповідно до вимог ст. 87 КПК. Верховний Суд наголосив, що формальна наявність ухвали слідчого судді не усуває первинного порушення, якщо вона спирається на незаконні джерела, що є прямим застосуванням принципу «плодів отруйного дерева». Суд також підкреслив, що суд, який розглядає справу по суті, має повноваження перевіряти обґрунтованість ухвал слідчих суддів, навіть якщо вони не оскаржувалися окремо, забезпечуючи реалізацію принципу змагальності, передбаченого ст. 22 КПК.
Постанова Верховного Суду від 21 лютого 2023 року у справі № 683/1507/16-к (провадження № 51-8872км18) розширює розуміння застосування принципу «плодів отруйного дерева» у випадках, пов’язаних із НСРД та обшуками. Обвинувачені у цій справі були виправдані через недоведеність вини, зокрема через визнання недопустимими доказів, отриманих у рамках оперативно-розшукової справи та обшуків. Прокуратура оскаржила рішення, стверджуючи, що апеляційний суд неправильно оцінив допустимість доказів та проігнорував законність ухвал слідчих суддів, які узаконили обшуки. Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, але визнав, що апеляційний суд помилково оцінював законність ухвал слідчих суддів, замість обмежитися перевіркою допустимості доказів, здобутих на їх підставі (легалізованих ухвалами). Суди попередніх інстанцій визнали недопустимими протоколи НСРД, проведених до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, керуючись принципом «плодів отруйного дерева». Це рішення ґрунтувалося на закритті оперативно-розшукової справи з реабілітуючих підстав та знищенні її матеріалів, що унеможливило перевірку законності заходів. Порушення вимог ст. 214 КПК, яка забороняє слідчі дії до внесення відомостей до реєстру, за винятком огляду місця події, також підтвердило недопустимість доказів. Верховний Суд підтримав ці висновки, проте Суд критикував апеляційний суд за оцінку законності ухвал слідчих суддів про узаконення обшуків, оскільки суди не мають повноважень перевіряти законність таких рішень, а можуть лише оцінити допустимість здобутих доказів. В цій справі неможливість оцінки законності ухвал слідчих суддів була додатково обґрунтована тією обставиною, що у справі були відсутні заперечення сторони захисту, подані на підготовчому судовому засіданні, щодо цих ухвал, як це передбачено ч. 3 ст. 309 КПК.
Так, постанова Верховного Суду від 15 квітня 2025 року у справі № 127/15521/24 (провадження № 51-231км25) підтверджує необхідність розгляду заперечень сторін щодо ухвал слідчих суддів на підготовчому судовому засіданні. Суд скасував рішення нижчих інстанцій, які проігнорували заперечення прокурора щодо ухвали слідчого судді про скасування постанови про зупинення розслідування. Верховний Суд встановив, що суд по суті зобов’язаний досліджувати заперечення, подані відповідно до ч. 3 ст 309. КПК, інакше це є істотним порушенням принципу змагальності (ст. 22 КПК) та вимог мотивування рішень (ст. 370, 419 КПК). Ухвали слідчих суддів не мають преюдиційного значення, і суд по суті має повну дискрецію для їх переоцінки.
У справі № 489/6721/21, розглянутій Верховним Судом 6 червня 2023 року (провадження № 51-4081км22), апеляційний суд правомірно відмовив у відкритті провадження за скаргою прокурора на ухвалу слідчого судді про скасування постанови про зупинення розслідування, оскільки такі ухвали не підлягають окремому апеляційному оскарженню. Проте у вказаній постанові Верховний Суд вчергове акцентує на тому, що сторони зобов’язані подавати заперечення на підготовчому судовому засіданні, якщо бажають реалізувати право на судовий контроль за ухвалами слідчих суддів, що були постановлені на стадії досудового розслідування та не підлягали окремому апеляційному оскарженню.
Алгоритм оцінки та оскарження допустимості доказів
На основі практики Верховного Суду пропонується алгоритм оцінки та подальшого оскарження допустимості доказів, отриманих на підставі ухвал слідчих суддів, що базуються на недопустимих доказах:
-
Визначення джерела доказу: встановити, чи походить доказ зі слідчої дії, санкціонованої ухвалою слідчого судді (наприклад, обшук, НСРД).
-
Перевірка законності первинних дій: переконатися, що первинні слідчі дії проведені з дотриманням КПК, зокрема за наявності процесуальних рішень, що санкціонують такі дії.
-
Аналіз обґрунтованості ухвали слідчого судді: дослідити, чи ґрунтується ухвала на допустимих первинних доказах і чи були в розпорядженні слідчого судді інші незалежні достатні джерела доказів (інформації) для постановлення ухвали.
-
Оцінка істотності порушень: визначити, чи є порушення «істотним» за ст. 87 КПК, наприклад, порушення права на недоторканність житла чи недотримання вимог до порядку проведення НСРД.
-
Встановлення причинно-наслідкового зв’язку: перевірити, чи є доказ похідним від недопустимого первинного доказу, застосовуючи принцип «плодів отруйного дерева».
-
Подання заперечень на підготовчому судовому засіданні: обов’язково подати заперечення на підготовчому судовому засіданні, як передбачено частиною 3 статті 309 КПК, інакше право на оскарження втрачається;
-
Подання клопотання про виключення доказів: подати клопотання про визнання доказів недопустимими, якщо порушення підтверджені (ст. 89 КПК).
Практика Верховного Суду зобов’язує суди під час судового розгляду ретельно аналізувати законність первинних доказів та ухвал слідчих суддів. Це надає адвокатам ефективний інструмент для оскарження доказів, отриманих на підставі незаконних ухвал. Для його повноцінного використання адвокати повинні своєчасно подавати заперечення щодо законності ухвал слідчих суддів та допустимості таких доказів на підготовчому судовому засіданні, оскільки неподання заперечень на цій стадії може призвести до втрати права на оскарження.