Судовий розгляд клопотання про обрання запобіжного заходу не просто один з етапів кримінального провадження. Це тест на зрілість та цілісність системи правосуддя. Саме в цій точці принципи верховенства права стикаються з реальністю потенційної втрати людиною свободи. Це момент, коли держава повинна довести, що її намір обмежити найцінніше право є не актом сваволі, а обґрунтованою необхідністю. І саме тут право на захист проходить своє перше й найважливіше випробування.
Однак дуже часто цей процес перетворюється на те, що можна назвати «процесуальною фікцією» — ілюзію належної правової процедури, де формальні вимоги закону дотримані (хоч і не завжди), але глибинна суть права на захист нівельована. Коли права декларуються, але можливості для їх реалізації відсутні, правосуддя стає ритуалом, а не процесом пошуку істини.
Справедливість такого судового процесу, коли розглядається питання обмежень, є лакмусовим папером усієї системи. Те, як вона долає неминучу нерівність між стороною обвинувачення, що іноді готується тижнями, та стороною захисту, що має лічені години, показує її справжні пріоритети. Чи є її метою просто задовольнити клопотання прокурора, чи все ж таки сумлінно перевірити підстави для настільки радикального втручання у життя людини? Відповідь на це питання визначає характер усієї системи правосуддя — чи служить вона закону, чи лише зручності системи.
Коли час стає зброєю
Принцип рівності є наріжним каменем змагального процесу. Проте його часто трактують спрощено, зводячи до формального права сторін подавати докази та заявляти клопотання. Насправді ж важливим і найчастіше ігнорованим компонентом цієї рівності є час. Надання стороні захисту доступу до матеріалів клопотання про обрання чи продовження запобіжного заходу без надання достатнього часу для їх аналізу та підготовки заперечення – це не виконання права, а його витончене заперечення.
Проблема полягає не стільки у свідомому зловживанні з боку прокурора, скільки в системному дисбалансі, який дозволяє фактору часу ставати вирішальним. Сторона обвинувачення контролює момент подання клопотання і, відповідно, часові рамки для захисту. На практиці це призводить до абсурдних ситуацій. Наприклад, коли клопотання про застосування запобіжного заходу у шести томах (близько 2000 аркушів) вручається захиснику о 9-й ранку, а судове засідання призначається на 14:00 того ж дня. Або інший, не менш показовий випадок: прокурор вручає том матеріалів (близько 350 аркушів) безпосередньо перед засіданням, і після тривалих переконань слідчий суддя оголошує перерву на 2,5 години. Чи достатньо цього часу для вивчення, аналізу доказів та формування обґрунтованої правової позиції? Питання риторичне.
Формальна тригодинна норма, яка мала б бути гарантією, перетворюється на інструмент тієї самої «процесуальної фікції». Вона створює видимість дотримання закону, водночас позбавляючи захист реальної можливості належним чином підготуватися. Така ситуація ставить захист перед ризиком діяти в суто реактивному режимі, спонукаючи до поверхневих заперечень замість розробки власної, підкріпленої доказами стратегії. І саме тут проходить межа між формальною участю та реальною майстерністю захисника: в умінні за екстремально короткий час перетворити хаотичну реакцію на виважену контратаку.
Європейський суд з прав людини послідовно наголошує, що право на правничу допомогу має бути «практичним та ефективним», а не «теоретичним чи ілюзорним». Недостатньо просто мати адвоката; необхідно мати адвоката, який має реальну можливість підготуватися для здійснення захисту. Коли держава ставить захисника в умови, за яких належна підготовка неможлива, вона сама порушує право на захист.
У своїх рішеннях ЄСПЛ прямо пов’язує ефективність захисту з часом на підготовку. Суд констатував порушення Конвенції у справах, де адвокат був призначений в останній момент і фізично не мав часу для вивчення матеріалів справи, що робило його допомогу неефективною.
У контексті обрання запобіжного заходу час є не нейтральним ресурсом, а формою процесуальної влади. Сторона обвинувачення контролює часові рамки, готуючи своє клопотання днями чи тижнями та ретельно добираючи докази (принаймні повинна ретельно добирати належні докази). Стискаючи час на підготовку для захисту, вона зберігає стратегічну перевагу, яка може зумовити результат розгляду клопотання судом. Це змушує захист діяти в суто реактивному режимі, пропонуючи лише поверхневі заперечення замість розробки власної, підкріпленої доказами стратегії. В результаті, рівність перетворюється на нерівномірне змагання, де одна сторона чітко володіє ситуацією, а інша діє в умовах дефіциту інформації. Брак часу стає зброєю, що нейтралізує здатність захисту до змістовної участі.
Обраний захисник — не розкіш
Право на вільний вибір захисника є не привілеєм, а фундаментальним елементом ефективного захисту. Його філософська суть полягає не стільки в процесуальній можливості, скільки в довірі — невід’ємному компоненті, що уможливлює справжні відносини між адвокатом та клієнтом і, як наслідок, побудову цілісної стратегії захисту, у т.ч під час розгляду клопотання про застосування чи продовження запобіжного заходу.
Коли адміністративна поспішність або судова байдужість до вибору підозрюваного часто виправдовується необхідністю вкластися в стислі процесуальні строки, призводить до заміни вільно обраного захисника на призначеного (по факту – навʼязаного), відбувається розрив цього зв’язку довіри. На місце довіреного радника приходить формальний процесуальний незнайомець. Це не просто заміна однієї фігури на іншу, це руйнування самої основи, на якій будується ефективний захист. Клієнт, позбавлений можливості працювати з адвокатом, якому він довіряє, може бути замкненим, недовірливим і неготовим до повної відвертості, що є критично важливою для вироблення спільної ефективної захисної позиції.
Така практика перетворює захист із довірчого стратегічного партнерства на безособову, а часто, як наслідок, й неефективну формальність. Обмеження права на вільний вибір захисника є не просто процедурним недоліком, а істотним порушенням, що ставить під сумнів справедливість усього провадження. Право на вибір адвоката є не розкішшю, а необхідністю, ігнорування якої підриває саму суть захисту. Адже клієнт має довіряти адвокату, а не захищатись ще й від нього.
Призначений захисник — конституційна гарантія права?
Система безоплатної правничої допомоги (БПД) є важливою конституційною гарантією, покликаною забезпечити доступ до правосуддя для кожного. Однак проблема неефективного захисту, яка іноді виникає в цьому контексті, є не стільки питанням індивідуальної некомпетентності адвокатів, скільки наслідком системних вад, що створюють об’єктивні перешкоди навіть для найсумлінніших фахівців.
Адвокат із системи БПД часто вступає у справу «з коліс», успадковуючи всі проблеми, про які йшлося вище, але в посиленому вигляді. По-перше, він стикається зі ще гострішим дефіцитом часу, не маючи жодних попередніх знань ні про клієнта, ні про суть підозри чи обвинувачення. По-друге, він змушений долати інформаційну нерівність та потенційну недовіру з боку підзахисного, який може сприймати «державного» адвоката як частину системи, що йому протистоїть. Додаймо до цього високе навантаження та інші структурні проблеми, і пасивна поведінка в судовому засіданні стає не причиною, а наслідком порушення права підозрюваного чи обвинуваченого на захист, справедливий судовий розгляд.
Проблеми браку часу та ігнорування вільного вибору захисника сходяться і посилюються саме в інституті призначеного захисника. Часто адвоката із системи БПД залучають саме для того, щоб «вирішити» процедурну дилему, коли обраний захисник не встигає прибути. Як результат, призначений адвокат стає кінцевою точкою в ланцюгу попередніх порушень прав. Він успадковує обидві проблеми: у нього немає ні часу на підготовку, ні заздалегідь побудованих довірчих відносин із клієнтом.
Отже, пасивність призначеного захисника часто є не причиною несправедливого судового розгляду, а результатом процесу, який був фундаментально несправедливим ще до його появи в залі суду. Це справедливо зміщує фокус із критики окремих адвокатів на аналіз недосконалої системи, яка ставить у невигідне становище навіть добросовісних фахівців і перетворює гарантію захисту від держави на просту формальність.
Слідчий суддя як охоронець прав
В умовах процесуальної нерівності сторін роль слідчого судді повинна виходити за межі пасивного арбітра. Він стає активним гарантом забезпечення реальної справедливості. Безумовно, слідчий суддя також діє в умовах жорстких процесуальних строків, зокрема горезвісних 72 годин з моменту затримання особи чи надходження відповідного клопотання. Однак саме це й перетворює його обов’язок із забезпечення реальної, а не формальної змагальності, на ключовий елемент правосуддя. На нього покладається позитивний обов’язок забезпечити, щоб право на захист було реалізовано «практично та ефективно».
Судова інерція, коли суддя задля швидкості процесу схиляється до доводів обвинувачення та ігнорує скарги захисту на брак часу, є відмовою від цього мандату. У такій ситуації суддя не просто спостерігає за дотриманням закону, а фактично стає учасником «процесуальної фікції», легітимізуючи “порожній” процес.
Принципи, викладені ЄСПЛ, наприклад у справі «Овсянніков проти Естонії», тут особливо доречні. Хоча справа стосувалася доступу до матеріалів провадження, її глибинний принцип полягає в обов’язку суду забезпечити справжню змагальність, де захист має реальну можливість ефективно оскаржити доводи обвинувачення.
Відмова надати захисту розумний час для аналізу матеріалів функціонально еквівалентна відмові в доступі до них, оскільки обидві дії унеможливлюють ефективне заперечення позиції прокурора. Коли суддя, попри явну обʼєктивну непідготовленість захисту, продовжує розгляд, він обирає формальність замість справедливості по суті. Цей вибір посилає потужний сигнал усій системі: зовнішній вигляд правосуддя важливіший за його реальність. Це створює негативний зворотний зв’язок, заохочуючи сторону обвинувачення й надалі зловживати тиском часу, знаючи, що судова влада це толеруватиме. Таким чином, дії чи бездіяльність судді встановлюють стандарт справедливості для всіх майбутніх справ.
Справжній, ефективний захист, а отже, і легітимна система правосуддя, характеризуються не швидкістю та обсягом, а вдумливістю, підготовкою та стратегічним спокоєм. Забезпечення цього права — не перешкода для правосуддя, а джерело його авторитету. Рішення про взяття під варту чи застосування будь-якого іншого запобіжного заходу, яке пройшло ретельну перевірку за участі підготовленої сторони захисту, є незрівнянно більш вагомим, ніж ухвалене поспіхом.
Справжня сила правосуддя народжується тоді, коли його ключові елементи працюють у гармонії. Коли ефективний захист отримує достатній час на підготовку, а не лише формальний доступ до матеріалів. Коли вільний вибір захисника розглядається як непорушна умова довіри та справедливого процесу. І коли слідчий суддя виконує свій обов’язок активно забезпечувати реальну рівність сторін, а не лише пасивно спостерігати за процедурою.
Саме в цьому поєднанні — часу, довіри та судової відповідальності — народжується тиха, але непохитна впевненість у справедливості. Їй, як і справжньому захисту, не потрібно бути гучною. Їй потрібно бути просто правильною.