Суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Наталія Сакара прочитала лекцію для адвокатів на тему «Докази і доказування у цивільному процесі в умовах воєнного стану у практиці Верховного Суду».
Доповідачка зауважила, що питання доказів актуальне завжди, незалежно від введення в країні воєнного стану. Водночас запровадження такого стану вносить певну специфіку в порядок подання доказів, вливає на застосовні засоби доказування (зокрема, активніше використовуються електронні докази).
«Успішний результат розгляду справи в більшості випадків залежить від того, чи дійсно за допомогою доказів доведені обставини, які входять до предмета доказування», – сказала суддя. У судовій практиці, додала вона, бувають випадки, коли адвокат однієї зі сторін обрав правильну стратегію захисту, але через брак доказів, недоведеність обставин, що свідчать на його користь, програє справу.
Наталія Сакара нагадала про поняття доказів та їх ознаки, що мало значення для обговорення. Ознаками доказів є те, що це:
- фактичні дані, тобто не самі факти, а відомості про них;
- не будь-які фактичні дані, а лише ті, які треба встановити в тій чи іншій справі;
- фактичні дані, що втілюються в певній процесуальній формі (засобах доказування).
Суддя зауважила, що в переліку засобів доказування вже немає пояснення сторони, третьої особи або представника. Це зумовлено тим, що для врахування судом такої інформації ці особи мають дати згоду на допит їх як свідків, і, відповідно, їхні пояснення відображаються в такій процесуальній формі, як показання свідків, і вважаються доказами.
Відповідно до статей 77–80 ЦПК України докази мають бути належними, допустимими, достовірними, достатніми.
Щодо належності найскладнішим є визначення предмета доказування. «Предмет доказування – це стала конструкція, яка має об’єктивний характер. Предмет доказування завжди визначається за допомогою норм матеріального права», – сказала доповідачка. Вона зауважила, що при підготовці позову чи відзиву на позов передусім потрібно віднайти відповідну норму (норми) матеріального права. В пригоді може стати судова практика, у якій вказано предмет доказування та визначено коло обставин, які потрібно встановити.
Наталія Сакара зазначила, що часто, звертаючись до суду, представники сторін плутають належність доказів із їх допустимістю. Щодо належності доказів насамперед треба звернути увагу на ту інформацію, яку можна встановити за допомогою доказу, і перевірити, чи входить вона до предмета доказування. Якщо так, то незалежно від форми, у якій втілюється така інформація, доказ є належним. Якщо інформація стосується інших правовідносин – це неналежний доказ.
Відповідно до ч. 3 ст. 77 ЦПК України сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечення. «Конструкція – “мають право”, передбачає, що сторони можуть подати докази, вважаючи їх належними, але вони не зобов’язані в кожному конкретному випадку обґрунтовувати їх належність. Якщо ж протилежна сторона буде заперечувати належність доказів, то сторона, що їх подала, може обґрунтовувати їх належність», – сказала Наталія Сакара.
Як приклад суддя навела кілька постанов КЦС ВС, у яких сформовано правові позиції щодо належності доказів. В одній зі справ зроблено висновок, що належними доказами, які підтверджують факт перебування особистого майна працівника державної установи на законних підставах, є відповідний договір та акт приймання-передачі речей на відповідальне зберігання.
Доповідачка звернула увагу, що в нормах цивільного процесуального права сформульоване правило допустимості засобів доказування – вимоги до форми, в якій втілюється інформація, що надалі буде вважатися доказом. Допустимість може розглядатися в широкому сенсі та у вузькому.
В першому випадку йдеться про те, що повинна дотримуватися вимога про отримання інформації лише з визначених у законі засобів доказування та з дотриманням установленого порядку. Зокрема, у ч. 1 ст. 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, одержані з порушенням встановленого законом порядку.
Якщо розглядати допустимість у вузькому сенсі, то йдеться про використання лише певних засобів доказування з числа передбачених законом (позитивна допустимість) або неможливість використання певних засобів доказів (негативна допустимість). Зокрема, ч. 2 ст. 78 ЦПК України передбачає, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими.
«Мені як науковцю дуже приємно, що ці правила допустимості засобів доказування поступово починають відтворюватися і в постановах Верховного Суду», – сказала Наталія Сакара і звернула увагу на постанову Великої Палати ВС від 7 грудня 2021 року у справі № 905/902/20. У ній вказано, що допустимість доказів має загальний (у широкому сенсі) і спеціальний (у вузькому) характер та роз’яснено, в чому вони полягають.
Стосовно допустимості засобів доказування у вузькому аспекті треба звертати увагу на норми матеріального права, оскільки часто в таких нормах містяться прямі вказівки, за допомогою якого доказу може бути підтверджена та чи інша обставина. Наприклад, ст. 220 ЦК України визначає, за яких умов договір, який має бути укладений у нотаріальній формі, може бути визнаний укладеним у судовому порядку. «Законодавець орієнтує, що факт досягнення згоди за всіма істотними умовами договору має бути підтверджений за допомогою письмових доказів. Або, наприклад, коли йдеться про договір позики, у нормах матеріального права встановлена пряма заборона використовувати показання свідків – це негативна допустимість», – сказала доповідачка.
Також вона наголосила, що належність доказів не є тотожною такому поняттю, як допустимість засобів доказування. «Належність доказів стосується віднесення втіленої в доказі інформації до предмета доказування, а допустимість стосується форми, в якій ця інформація подається до суду», – зазначила Наталія Сакара.
Крім того, розповіла про достовірність і достатність доказів, стандарти доказування, подання доказів і витребування доказів судом, обов’язок щодо доказування й розподіл такого обов’язку, звільнення від доказування тощо (див. презентацію).
Суддя порушила тему щодо електронних доказів, застосування яких набуває важливого значення в умовах воєнного часу. Офіційний статус такі докази отримали з набуттям чинності новим процесуальним законодавством 15 грудня 2017 року. До того часу електронні докази намагалися кваліфікувати або як письмові, або як речові докази.
Наталія Сакара звернула увагу на постанову Касаційного господарського суду у складі ВС від 19 січня 2021 року у справі № 922/51/20, у якій визначено можливі форми подання електронних доказів.
Одним із видів електронних доказів є електронний документ. Його визначення наведено у ст. 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», а в ст. 7 цього Закону зазначено, що таке оригінал електронного документа.
Доповідачка проаналізувала судову практику щодо застосування електронних доказів. Зокрема, у низці постанов Верховного Суду вказано, що роздруківка електронного листування не може вважатись електронним документом (копією електронного документа), тобто не може вважатися доказом, тому що не містить електронного підпису. Ще в одному рішенні зроблено висновок, що роздруківки інтернет-сторінок (вебсторінок) самі собою не можуть бути доказом у справі. Вони визнаються доказом у разі, якщо виготовлені, видані й засвідчені власником відповідного інтернет-ресурсу або провайдером, тобто набувають статусу письмового доказу.
Також у кількох справах Верховний Суд вказав, що відеозапис є одним із доказів, тому суди апеляційної інстанції мали надати оцінку такому доказу.
Наталія Сакара розповіла про постанову КЦС ВС від 13 липня 2020 року у справі № 753/10840/19. У справі про обмежувальний припис суд узяв до уваги як докази скріншоти повідомлень з телефону та планшета й роздруківки з Viber із погрозами чоловіка його колишній дружині.
Щодо оцінки електронних доказів суддя звернула увагу на постанови Верховного Суду, в яких сформульовано висновок, що не є порушенням норм процесуального права недослідження оригіналу електронного доказу за наявності в матеріалах справи паперових копій цих доказів та за відсутності обґрунтованих сумнівів у їх відповідності оригіналу.
Також вона проаналізувала судову практику щодо витребування оригіналів електронних доказів.
Лекція відбулася в рамках вебінару, організованого юридичним порталом «Ratio Decidendi» та журналом «Право України».
Презентація Наталії Сакари – https://cutt.ly/sMSALCC.