Огляд постанови Верховного Суду у справі № 160/12987/24 від 28 березня 2025 року
У практиці адміністративного судочинства України триває формування сталої позиції щодо електронного документообігу в судовому процесі, зокрема — щодо можливості підтвердження повноважень представника довіреністю, сформованою засобами підсистеми «Електронний суд». У справі №160/12987/24 Верховний Суд надав чіткі орієнтири щодо тлумачення частини сьомої статті 59 КАС України, яка встановлює порядок подання електронних документів, що посвідчують повноваження представника.
Обставини справи були доволі типовими для сучасного електронного документообігу: позивачка звернулася до суду із позовом через представника, підтвердженням повноважень якого слугувала довіреність, створена та завірена в електронному вигляді через ЄСІТС. Проте суди першої та апеляційної інстанцій, нехтуючи актуальним правовим регулюванням, дійшли висновку про недопустимість такої довіреності, що стало підставою для повернення позовної заяви. Основним аргументом було те, що така довіреність нібито не відповідає вимогам цивільного законодавства та не підтверджує факт волевиявлення особи, яка її видала.
Підхід судів попередніх інстанцій зосередився на формальних, навіть архаїчних, критеріях щодо довіреностей: відсутність паперової форми, «фізичного» підпису, традиційних реквізитів, таких як перелік повноважень, прізвища повіреного, тощо. Такий підхід суперечить сучасній цифровій трансформації судової системи, яка активно впроваджується через ЄСІТС.
Натомість Верховний Суд застосував сучасне тлумачення норм процесуального законодавства, вказавши, що положення частини сьомої статті 59 КАС України прямо передбачають можливість представництва на підставі довіреності в електронній формі, створеної та підписаної КЕП довірителя через відповідну підсистему ЄСІТС. Більше того, відповідні електронні довіреності автоматично прикріплюються до заяв по суті справи, і, за наявності повного обсягу повноважень, не потребують додаткового підтвердження.
Суд також зауважив, що КАС України не вимагає дотримання формальних приписів Цивільного кодексу України щодо змісту довіреності — процесуальний закон має пріоритет у процедурних питаннях. Відтак, апеляційна інстанція безпідставно посилалася на статті 244–245 ЦК України як підставу для визнання довіреності неналежною.
Ще однією важливою тезою рішення Верховного Суду стало уточнення, що системна недовіра до електронних інструментів, особливо таких як довіреності, сформовані у межах ЄСІТС, суперечить самій меті електронного судочинства — спрощенню доступу до правосуддя, забезпеченню його оперативності, прозорості й технологічності.
Оцінюючи подану довіреність, Верховний Суд вказав на її чинність, належну форму, та відповідність Положенню про функціонування підсистем ЄСІТС. Довіритель надав повіреному повноваження в повному обсязі, а обмеження в довіреності були відсутні, що прямо узгоджується з вимогами частини 7 статті 59 КАС України. Саме тому відмова у прийнятті позовної заяви була визнана незаконною.
Цей прецедент має значний вплив на подальшу судову практику, оскільки фактично закріплює допустимість використання електронної довіреності як єдиного належного доказу представництва у випадках, коли документи подаються через електронну форму. Рішення також спрямоване на зміцнення ролі ЄСІТС як правового інструменту, що має не лише формальне, а й процесуальне значення.
Таким чином, позиція Верховного Суду в даній справі не лише виправила помилку судів нижчих інстанцій, а й стала ще одним кроком до інтеграції цифрових стандартів в адміністративне судочинство України. Практика визнання електронних довіреностей правомірними зміцнює довіру до електронного правосуддя, а також підвищує ефективність та правову визначеність при реалізації прав сторін у судовому процесі.
🔗 Ознайомитися з повним текстом постанови в реєстрі судових рішень