Встановлення позовної давності зумовлене низкою обставин, зокрема міркуваннями забезпечення стабільності цивільного обороту, подоланням невизначеності у правовідносинах. Крім того, при встановленні позовної давності законодавець виходив з того, що тривале невикористання права свідчить, що особа втрачає у певному предметі зацікавленість з відповідними наслідками для неї і для третіх осіб. Насамкінець, тривале невикористання права може в подальшому породити труднощі в процесі судового розгляду, адже з часом, особливо з роками, встановлення судом обставин, дослідження доказів все більш утруднюється.
Загальні положення про позовну давність
Своєчасність захисту приватного права особи підпорядковується, в першу чергу, закономірностям розвитку інтересів у приватноправовій сфері, а строк позовної давності лише слугує її часовим фоном. Позовна давність є тим ланцюжком, що поєднує відповідний приватний інтерес, суб’єктивне право із можливістю їх здійснення, захисту або втрати внаслідок спливу певного часу. Цей цивільно-правовий інститут є тим критерієм, своєрідним лакмусовим папірцем, за яким можна судити про наявність чи відсутність заінтересованості особи у захисті своїх суб’єктивних прав, відношенню до їх втрати. При цьому не слід вдаватися до применшення значення позовної давності, оскільки за відсутності цього строку істотно зменшиться ефективність впливу права на суспільні відносини, що ним регулюються, а це, у свою чергу, призведе до втрати ними системності та упорядкованості, причому не тільки темпоральної (Печений О. П. Підстави застосування позовної давності у корпоративних правовідносинах // Українське комерційне право. 2006. № 7. С. 86-93).
Зв’язок позовної давності і відповідальності не носить характеру простої лінійної залежності, а є діалектичним, багатоаспектним. Строк позовної давності «зв’язує» механізм відповідальності у багатьох параметрах, перш за все стосовно підстав звільнення від відповідальності. В інституті позовної давності основна думка закону — обмеження позову певним часом, законодавцю відомо, що позов спрямовано на правопорушення і що з настанням строку воно стане безкарним.
Довгий час у теорії цивільного права і юридичній практиці позовна давність розглядалася як інститут матеріального права, що мало відповідні наслідки, відображені у законодавстві. Але наразі спостерігається тенденція щодо «процесуалізації» строку позовної давності, його бачення вже як строку процесуального, особливо у адміністративному судочинстві. Це слід враховувати у подальших аналітичних розсудах і формуванні судової практики.
Інститут позовної давності у рішеннях і практиці ЄСПЛ
Важливим є бачення позовної давності у площині практики ЄСПЛ, який пов’язує позовну давність із правомірним уникненням відповідальності.
Так, у рішеннях від 20.09.2011 (справа ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»), від 22.10.1996 (справа «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства») вказано, що позовна давність — це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Позовна давність, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав — учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.
Застосування позовної давності має забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20.09.2011 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Висновки щодо застосування позовної давності викладено також у рішеннях ЄСПЛ у справах Беллет проти Франції (Bellet v. France) за заявою № 23805/94, Seal v. The United Kingdom за заявою № 50330/07, Dacia S.R.L. v. Moldova за заявою № 3052/04; Lelas v. Croatia за заявою № 55555/08; Phinikaridou v. Cyprus за заявою № 23890/02.
У практиці судів України застосування наведених рішень і практики ЄСПЛ застосовується у різних категоріях справ, включаючи стягнення заборгованості, укладання і виконання договорів, банкрутство. Щодо захисту права власності, то прикладами застосування вказаних рішень слід назвати постанови КГС ВС сільської ради Ужгородського району Закарпатської області, Пацканівської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області про визнання недійсним та скасування рішення і скасування свідоцтва про право власності, від 12.03.2019 у справі № 907/762/16 за позовом ТОВ «Енергополіс» до Підприємства «Центр соціально-трудової реабілітації інвалідів міста Києва», ТОВ «Центр Квітка» про визнання протиправним відчуження майна та визнання права власності від 16.10.2019 у справі № 911/2818/17 за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області до Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ТОВ «Барселона Ю ЕЙ» про визнання недійсним рішення та витребування земельної ділянки, від 22.01.2019 у справі № 5024/1403/2011 за позовом Прокурора Скадовського району Херсонської області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до ПАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» та Дочірнього підприємства «Санаторій для дітей з батьками «Скадовськ» за позовом про визнання права власності та витребування майна з незаконного володіння та ін. У справах про банкрутство нерідко можливі вимоги про захист права власності, визнання права власності, витребування майна, до яких застосовується позовна давність, у тому числі за вимогами ліквідатора.
Особливості початку перебігу позовної давності
Специфіка початку перебігу позовної давності знаходить свій прояв майже у всіх позовах, а особливо рельєфно у позовах про захист права власності. Так, щодо віндикаційного позову позовна давність має специфіку у визначенні початку перебігу, оскільки перебіг позовної давності за віндикаційним позовом повинен визначатися моментом виявлення речі та встановлення її фактичного володільця, тобто особи, у якої (під фактичним контролем якої) річ перебуває на поточний момент. Якщо намагатися наповнити цю тезу практичним змістом, то виявиться її лаконічність і потреба шукати інші, більш детальні, точки опори всієї конструкції. Наприклад, у судовій практиці це відображено таким чином, що право власності держави на спірну земельну ділянку було порушено, коли земельна ділянка вибула з володіння держави у володіння іншої особи, а не в момент укладення цією особою наступного правочину з відчуження земельної ділянки та набрання законної сили судовим рішенням, яким підтверджено факт неправомірності вибуття спірної земельної ділянки та порушення права власності держави, тому початок перебігу строку позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов’язується з моментом, коли держава в особі уповноваженого органу довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила (п. 65 постанови ВП ВС від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17). При цьому сам по собі факт присутності представника органів прокуратури на пленарному засіданні ради під час прийняття нею оскаржених рішень не є доказом обізнаності уповноважених органів держави про порушення її прав (п. 112 постанови ВП ВС від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц). Як бачимо, специфіка позовної давності у віндикаційних вимогах теоретичної і прикладної моделей дещо відрізняється.
Верховний Суд також визначив специфіку віндикаційного позову виходячи із суб’єкта, який його застосовує. Позовна давність є строком для пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи — носія порушеного права (інтересу). І в разі пред’явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це особою, позовна давність починає обчислюватися, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідалася або могла довідатися особа, право якої порушене, чи прокурор, уповноважений звернутися до суду в інтересах держави за захистом такого права, якщо прокурор довідався чи міг довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила, раніше, ніж особа, право якої порушене. На вимоги про витребування майна поширюються норми Цивільного кодексу України щодо загальної позовної давності, оскільки органи державної влади чи місцевого самоврядування мають нести ризик спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів, а реалізація права на їх оскарження не має ставити під сумнів стабільність цивільного обороту. У цій справі суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачами без поважних причин пропущено строк позовної давності, але справу було направлено на новий розгляд. Це у свою чергу стало підставою для викладення окремої думки, автори якої не погодилися із висновком більшості суддів ВП ВС про направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки були всі підстави ухвалити нове рішення про відмову в позові у зв’язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем.
Такий висновок ВП ВС прийшов на зміну іншої правової позиції, сформульованої у постанові ВСУ від 05.10.2016 у справі № 916/2129/15, про те, що позовна давність не поширюється на правовідносини, пов’язані з витребуванням майна за ст. 388 ЦК. Не викликає сумнівів, що остання теза є «реінкарнацією» абз. 2 ст. 83 ЦК УРСР 1963 р. про звільнення віндикаційних вимог державних організацій від застосування позовної давності, що доводить високу стійкість цієї норми навіть в умовах законодавчих трансформацій. Нагадаємо, що необмежена за строками віндикація державної власності була скасована ще до прийняття чинного ЦК, у 1991 р. на підставі ч. 2 ст. 50 Закону України «Про власність».
Згодом Верховний Суд деталізував висновок, зроблений у 2018 році. Зокрема, відмовляючи у віндикаційному позові прокурора в інтересах держави, суд вказав, для уникнення дискримінаційної переваги цих суб’єктів порівняно з іншими суб’єктами права вони мають нести ризик застосування наслідків спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів. Зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовна давність була застосована без дискримінації на користь держави, є несумісною з принципом правової визначеності. Тут слід визнати певну неповноту, недомовленість у застосуванні позовної давності. Як вже зазначалося, ВП ВС визнано необґрунтованим висновок про те, що позовна давність до правовідносин, пов’язаних з витребуванням майна, не застосовується (пп. 38 — 41 постанови ВП ВС від 17.10.2018 у справі № 362/44/17). Цей підхід простежується і в подальших судових рішеннях, де вказано, що на віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (п. 122 постанови ВП ВС від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17). Щоправда, у цій справі висновок ВП ВС не набув суцільного значення. Прокурор заявив три позовні вимоги: про визнання незаконними та скасування пунктів рішення; про визнання недійсним державного акта, виданого первинній набувачці; про витребування земельної ділянки з незаконного володіння кінцевої набувачки шляхом знесення спорудженого об’єкта нерухомості. Верховний Суд вказав, що позовну давність слід застосувати диференційовано. Кінцева набувачка заявила у суді першої інстанції про сплив позовної давності за всіма вимогами, але за вимогами про визнання незаконними та скасування пунктів рішення і про визнання недійсним виданого первинній набувачці державного акта кінцева набувачка не є стороною спору з державою, суди попередніх інстанцій не мали підстав за заявою цієї набувачки вирішувати питання про сплив позовної давності щодо зазначених двох вимог. Аргумент про застосування позовної давності до вимоги про витребування спірної земельної ділянки суд має розглянути у випадку, якщо вважатиме, що таку вимогу слід задовольнити (п. 131 постанови ВП ВС від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17). Такий підхід є досить спірним, оскільки задоволення останньої вимоги пов’язане із вимогами попередніми. У будь-якому разі таке «ізольоване» застосування позовної давності виглядає нелогічним.
Початок перебігу позовної давності і суб’єкт її застосування
Слід зупинитись також на питанні динаміки позовної давності у площині визначення початку її перебігу, що зумовлено недолугістю формулювання ч. 1 ст. 261 ЦК щодо загального правила визначення початку перебігу позовної давності в частині суб’єктів. В експертних колах про це багато говорилося, однак питання не тільки не знайшло вирішення на законодавчому рівні, але й породило цілий пласт інших проблем. Причому «життєстійкість» цієї норми є досить високою, навіть при подальших очікуваних законодавчих змінах недоліки будуть виправлені лише на майбутнє і не зможуть торкнутися сучасних реалій. Важливим є визначення початку перебігу позовної давності за позовами осіб (органів), які звертаються із позовами в чужих інтересах, зокрема за позовами «похідних» суб’єктів захисту прав та охоронюваних законом інтересів. Залежно від відповідних сфер правового регулювання може бути виділено: у спадкових правовідносинах — управитель спадщини (ст. 1285 ЦК, ч. 3 ст. 61 Закону України «Про нотаріат»), виконавець заповіту (ст. 1290 ЦК), хранитель, опікун майна (ч. 2 ст. 61 Закону України «Про нотаріат»); у сфері захисту публічних інтересів — прокурор; у процедурі банкрутства — ліквідатор; при встановленні опіки і піклування — опікун, піклувальник, орган опіки і піклування. У багатьох випадках вказані суб’єкти залучаються до відносин, які вже виникли, тому про порушення прав та інтересів їм стає відомо вже після факту порушення, але це не впливає на початок перебігу позовної давності. Слід враховувати, що сама по собі законодавчо визначена наявність у особи права на звернення до суду в інтересах, за захистом прав та інтересів інших осіб, не змінює та й не може змінювати правил щодо початку перебігу позовної давності, визначених ст. 261 ЦК.
Щодо позовів про захист права власності держави та інших на земельні ділянки, об’єкти лісового, водного фонду важливим є висновок, зроблений ЄСПЛ у рішенні від 18.03.2008 по справі «Dacia S.R.L.» проти Молдови» (Dacia S.R.L. v. Moldova, заява № 3052/04). Суд проаналізував положення національного цивільного права і вказав, що норми, згідно з якими позовна давність не поширювалася на позови державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння інших організацій чи громадян, сам по собі суперечить ст. 6 Конвенції, оскільки у справі не було надано жодних аргументів на обґрунтування того, чому державні організації у цих випадках мають бути звільнені від обов’язку додержувати установлених строків давності, котрі б в аналогічних ситуаціях перешкодили розгляду позовів, поданих приватними особами чи компаніями. Це, на думку ЄСПЛ, потенційно може призводити до руйнування багатьох усталених правовідносин і надає дискримінаційну перевагу державі без будь-якої переконливої підстави (§ 76). ЄСПЛ констатував, що зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовну давність було застосовано без дискримінації на користь держави, є несумісним із принципом правової визначеності (§ 77). Наведену позицію деталізував Верховний Суд, який, відмовляючи у віндикаційному позові прокурора в інтересах держави, вказав, для уникнення дискримінаційної переваги цих суб’єктів порівняно з іншими суб’єктами права вони мають нести ризик застосування наслідків спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів. Зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовна давність була застосована без дискримінації на користь держави, є несумісною з принципом правової визначеності. На думку ВП ВС, необґрунтованим є висновок про те, що позовна давність до правовідносин, пов’язаних з витребуванням майна, не застосовується (пп. 38 — 41 постанови ВП ВС від 17.10.2018 у справі № 362/44/17). Цей підхід простежується і в подальших судових рішеннях, ВП ВС вказано, що на віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (п. 122 постанови ВП ВС від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17). Щоправда, у цій справі висновок ВП ВС не має суцільного значення. Прокурор заявив три позовні вимоги: про визнання незаконними та скасування пунктів рішення; про визнання недійсним державного акта, виданого первинній набувачці; про витребування земельної ділянки з незаконного володіння кінцевої набувачки шляхом знесення спорудженого об’єкта нерухомості. Верховний Суд вважає, що позовну давність слід застосувати диференційовано. Кінцева набувачка заявила у суді першої інстанції про сплив позовної давності за всіма вимогами, але за вимогами про визнання незаконними та скасування пунктів рішення і про визнання недійсним виданого первинній набувачці державного акта кінцева набувачка не є стороною спору з державою, суди попередніх інстанцій не мали підстав за заявою цієї набувачки вирішувати питання про сплив позовної давності щодо зазначених двох вимог. Аргумент про застосування позовної давності до вимоги про витребування спірної земельної ділянки суд має розглянути у випадку, якщо вважатиме, що таку вимогу слід задовольнити (п. 131 постанови ВП ВС від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17). Такий підхід є досить спірним, оскільки задоволення останньої вимоги пов’язане із вимогами попередніми. У будь-якому разі таке «ізольоване» застосування позовної давності виглядає нелогічним.
Позовна давність і строк звернення до суду
У доктрині та практиці склалося стійке уявлення про позовну давність як строк звернення до суду, з віднесенням до інститутів матеріального, а не процесуального права. У правопорядках континентальної Європи строк давності відноситься до матеріального права, а в англосаксонських — до процесуального, при цьому деякі дослідники визнають давність гібридним інститутом. Генетичне віднесення позовної давності до матеріального або ж процесуального права має, скоріше, доктринальне, ніж прикладне значення, змістовно не впливає на застосовування давності, оскільки регулювання позовної давності у нормах матеріального чи відповідно процесуального права є досить схожим, хоча і не ідентичним. Однак безвідносно до питання про те, тяжіє позовна давність до матеріального чи процесуального права, виникає потреба вирішити питання, як давність співвідноситься з іншими строками звернення до суду, які встановлені іншими законодавчими актами, зокрема процесуальними кодексами. Так, ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено загальний шестимісячний строк для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи, який обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, якщо не встановлено іншого. Незважаючи на те, що останніми роками напрацьовано значний масив судової практики Верховного Суду щодо розмежування цивільної, господарської та адміністративної юрисдикції, але в багатьох випадках спори, що виникають, були і залишаються юрисдикційно пов’язаними. Думаємо, спроби забезпечити стовідсоткове розмежування юрисдикцій за предметним критерієм малоперспективні, що підтверджується досить простими прикладами. Наприклад, коли особа оскаржує у порядку адміністративного судочинства акт органу публічної влади, який стосується права власності або іншого речового права, а потім у господарському суді пред’являє вимогу, пов’язану із таким актом, або навпаки. Іншим прикладом є звернення особи до суду із скаргою (адміністративним позовом) на дії, рішення чи бездіяльність державного або приватного виконавця (ст. 447 Цивільного процесуального кодексу України, ст. 339 Господарського процесуального кодексу України, ст. 287 КАС), а потім від цієї особи подається позов про визнання недійсними публічних торгів, правочинів з відчуження майна і заявлення вимог про його повернення. Відповідно для вимог про оскарження встановлені строки звернення до суду, а до вимог про визнання недійсними правочинів, повернення майна — строки позовної давності, які є відмінними, у жодній мірі не синхронізовані, а самі ці спори досить близькими і похідними. Аналогічно виглядає ситуація щодо вимог про захист корпоративних прав і права власності. Так, фізична особа може звернутися до господарського суду із позовом про визнання недійсним рішення загальних зборів товариства, для яких встановлена позовна давність в один рік (п. 8 ч. 1 ст. 258 ЦК), для акціонерних товариств — шість місяців з дня прийняття рішення (ч. 1 ст. 61 Закону України «Про акціонерні товариства»), а потім до суду загальної юрисдикції з вимогою про повернення майна, переданого на підставі вказаного рішення, для такої вимоги позовна давність є загальною (ст. 256 ЦК). Відповідно для першої вимоги встановлено спеціальне правило щодо початку перебігу позовної давності, а щодо другої — діє загальний порядок визначення початку перебігу позовної давності (ч. 1 ст. 261 ЦК). Отже, невирішеним є питання про їх взаємодію, тобто чи перериває звернення до суду із першою вимогою позовну давність і за другою, як такою, що пов’язана із першою. Статтею 266 ЦК визначено, що зі спливом позовної давності до основної вимоги, вважається, що спливла позовна давність і за додатковою вимогою, що застосовується незалежно від того, вимоги основні і додаткові в одній позовній заяві або у декількох, за правилами цивільного або іншого судочинства вони розглядаються (Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар Т. 2: Об’єкти. Правочини. Представництво. Строки та терміни. Позовна давність. Особисті немайнові права фізичної особи. за ред. І. В. Спасибо-Фатєєвої. Х.: «ЕКУС», 2021. 784 с.). Наведена норма визначає синхронізацію основних і додаткових вимог лише у частині спливу позовної давності, не торкаючись підстав переривання перебігу позовної давності за основними і додатковими вимогами, тому питання залишається невирішеним.
Ситуація ускладнена тим, що, як свідчить законодавча практика, і строки позовної давності, і строки звернення до суду можуть установлюватися законодавчими актами різної галузевої належності, включаючи згадуваний КАС, податковим законодавством, норми яких по різному розуміються судовою практикою. Так, зазначений у п. 102.1 ст. 102 Податкового кодексу України) строк є саме строком давності, який має матеріально-правову природу, а тому не може бути одночасно і процесуальним строком звернення до суду. Між правовою природою матеріально-правового строку давності в податкових правовідносинах та процесуального строку звернення до адміністративного суду є сутнісна різниця, а тому помилковим є ототожнення їх призначення при використанні. По цій справі декілька суддів виклали окрему думку, у якій критично поставилися до обґрунтування такої позиції, оскільки ВС, визнавши строки звернення до суду суто процесуальними (на відміну від строків давності, визначених статтею 102 ПК), визнав за можливе (з аналізу частин 1, 2, 4 КАС) перехід до правового регулювання, запровадженого Податковим кодексом як спеціальним законом, та, порівнявши приписи пунктів 56.18 та 56.19 статті 56 цього Кодексу, не знайшов між ними колізії, яку слід було б усувати за допомогою встановленої пунктом 56.21 цієї ж статті презумпції правомірності дій платника податків.
Фактично це призвело до ситуації, за якої строки, визначені статтею 122 КАС і пунктом 56.19 статті 56 ПК, судова палата визнала процесуальними, а ті, що визначені сукупністю пункту 56.18 статті 56 і пункту 102.1 статті 102 ПК, — «таким, що має матеріально-правову природу, а тому не може бути одночасно і процесуальним строком звернення до суду», — без наведення відповідної аргументації та критеріїв, за якими здійснено такий поділ. Таке правозастосування вважається помилковим внаслідок ігнорування судом правил нормотворення (законодавчої техніки), а перехід до регулювання правовідносин Податковим кодексом України — передчасним, здійсненим за відсутності необхідної для цього гіпотези у нормі права, що підлягала застосуванню, та на підставі уявної альтернативи. Доцільно також узгодити конфлікт юрисдикцій не тільки в межах державних судових інституцій різної предметної компетенції, а й відносини цих інституцій і третейських судів в плані застосування позовної давності, розглянувши питання про розширення підстав переривання позовної давності при зверненні до третейського суду, вплив рішення третейського суду на вирішення цієї чи пов’язаної справи іншим судом. Співвідношення позовної давності і процесуального (або іншого) строку звернення до суду загострюється у ситуації, коли Великою Палатою ВС при вирішенні юрисдикційного спору скасовано ухвалені по справі судові рішення і визнано необхідність вирішення питання у порядку іншої юрисдикції, але за час, поки суди першої та апеляційної інстанцій помилково розглядали справу, відповідний строк (позовна давність або строк звернення до суду) сплив, що ставить заявника у невигідне становище, оскільки він вимушений порушувати клопотання про поновлення пропущеного строку, хоча доцільно передбачити на законодавчому рівні, що час вирішення юрисдикційного спору до перебігу строку позовної давності (строку звернення до суду) зараховуватись не повинен.
Існуюче визначення позовної давності (ст. 256 ЦК) охоплює звернення до суду із вимогою про захист, виходячи із самого змісту поняття — звернення із позовом. Відповідно легальне визначення давності повинно стати більш «еластичним» і враховувати ситуації звернення до суду із вимогою, оформленою в іншій, ніж позов формі (заява, подання тощо). Прикладом є норми, що встановлюють права ліквідатора і субсидіарну відповідальність у процедурі банкрутства. Відповідно до ст. 61 Кодексу України з процедур банкрутства ліквідатор з дня свого призначення заявляє до третіх осіб вимоги щодо повернення банкруту сум дебіторської заборгованості, пред’являє вимоги до осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями боржника за у зв’язку з доведенням його до банкрутства. Постає питання про можливість заперечення цими особами вимог ліквідатора посиланням на застосування позовної давності, аналогічне питання постає при посиланні на позовну давність при застосуванні будьяких позасудових процедур, коли вимога про захист вирішується без звернення до суду. Це вимагає якісно іншого змістовного наповнення легального визначення позовної давності з тим, щоб позовна давність стала «захисною» давністю.
Виходячи з цього, потребують вирішення проблеми (а) співвідношення понять «позовна давність» і «строк звернення до суду» та (б) позиціювання позовної давності як матеріального чи процесуального строку (в) позовна давність і непозовні та позасудові форми захисту, посилання на позовну давність поза судом.
Крім того, слід звернути увагу на таку тенденцію законодавчого досвіду, як наближення позовної давності за правовими наслідками її спливу до присічних строків. Прикладом є положення ч. 5 ст. 112 ЦК, за якою вимоги кредиторів, які не визнані ліквідаційною комісією юридичної особи, якщо кредитор у місячний строк після одержання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог не звертався до суду з позовом, вважаються погашеними. При цьому законодавець не визначив правової природи цього строку, не вказав про його віднесення до позовної давності, але чітко окреслив правові наслідки його спливу — припинення суб’єктивного права кредитора шляхом визнання його вимог погашеними. Відповідно постає питання про застосування цього строку норм ЦК про позовну даність, її зупинення, переривання тощо. За схожими лекалами змодельовані строки, встановлені у другому і третьому реченнях ч. 4 ст. 559 ЦК (у редакції Закону України від 03.07.2018 № 2478-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування», набув чинності 04.02.2019), які пов’язують припинення поруки з тим, що кредитор протягом трьох років не пред’явить позову до поручителя. Знову ж таки трирічний строк, який установлено тривалістю, ідентичною до загальної позовної давності (ст. 257 ЦК), не названо строком позовної давності, але встановлено наслідки його спливу — припинення поруки при незверненні із позовом до поручителя. Можливо, це присічний за своєю природою строк, який за тривалістю, але не по суті прирівнюється до позовної давності. При цьому законодавець у подальшому у новітніх законодавчих актах вдається до більш складних конструкцій співвідношення строків. Прикладом є новітній Закон України від 13.12.2022 № 2849-IX «Про медіа», за ст. 43 якого особа, яка вважає, що суб’єктом у сфері аудіовізуальних, друкованих або онлайн-медіа щодо неї було поширено відомості, які не відповідають дійсності (викладені неповно чи неточно) та принижують її честь, гідність чи ділову репутацію, має право вимагати спростування недостовірної інформації або реалізації права на відповідь, подавши заяву про спростування або реалізацію права на відповідь упродовж 20 днів з дня поширення відповідної інформації. Законом встановлено і строк для надання відповіді на заяву. І хоча подання особою заяви про спростування або реалізацію права на відповідь не є обов’язковою умовою для звернення до суду з відповідним позовом, але не вирішено питання, як ці строки співвідносяться із спеціальним строком позовної давності (п. 2 ч. 1 ст. 258 ЦК), зокрема коли суб’єкт відмовив у поширенні спростування або відповіді. Крім того, термінологія ст. 258 ЦК щодо суб’єкта не приведена у відповідність до положень Закону України «Про медіа», який визначає суб’єктів у сфері аудіовізуальних, друкованих або онлайн-медіа, а не засоби масової інформації.
Є підстави вважати, що і в подальшому законодавець вдаватиметься до таких способів викладення темпоральних норм, тому це питання слід вирішити на доктринальному рівні, з відповідним відображенням у законодавстві.
В іноземних правопорядках спостерігається тенденція синхронізувати загальну позовну давність у три роки (або іншої тривалості) об’єктивним присічним строком, набагато тривалішим за позовну давність, як правило у десять років. При цьому об’єктивний граничний строк не має властивостей зупинення і переривання, а також поновлення. Прояв цієї тенденції знаходимо і в національному праві, наприклад позовна давність за вимогами про недоліки проданого товару (п. 4 ч. 2 ст. 258 ЦК) і встановлення строку відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліку товарів (ч. 1 ст. 1211 ЦК). Очевидно, є підстави поширити застосування граничного строку і до інших вимог (наприклад, про визнання недійсними правочинів та ін.).
Позовна давність завжди застосовується до матеріальних правовідносин, відповідно постає питання про давності при трансформації спірних матеріальних відносин, включаючи зміну їх суб’єктів у порядку правонаступництва. У гл. 18 ЦК йдеться про динаміку позовної давності лише при заміні сторони у зобов’язанні (ст. 262 ЦК), що безумовно не охоплює усіх випадків зміни суб’єктного складу спірних матеріально-правових відносин, особливо при переході прав і обов’язків у порядку спадкування, при переході корпоративного контролю, реорганізації юридичної особи тощо. Вважаємо, що слід запровадити диференційований підхід і визначити критерії, при настанні яких трансформація суб’єктного складу спірних матеріальних відносин матиме наслідком зміну тривалості і порядку обчислення позовної давності, а при настанні інших — позовна давність залишатиметься незмінною.
Позовна давність і негаторний позов
Щодо застосування позовної давності до негаторного позову, то досить стабільною у теорії цивільного права є теза про неможливість застосування позовної давності до таких позовів про захист права власності. Це обумовлено тим, що такий позов спрямовується на захист правомочностей володіючого власника, ґрунтується на правопорушенні, яке несе триваючий характер. Протягом будь-якого відрізку часу, незалежно від тривалості правопорушення, негаторний позов не може бути пред’явлено. В цьому вбачається відмінність негаторного позову від віндикаційного, за яким власник не володіє річчю, а тому на віндикаційний позов поширюється позовна давність. Отже, правило про відсутність обмежень у строках позовної давності за негаторним позовом стало майже аксіоматичним. Спільним місцем цивілістичної доктрини і судової практики є теза, що позовна давність не може поширюватися на вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України), оскільки в такому разі йдеться про так зване триваюче правопорушення. Отже, власник може пред’явити такий позов у будь-який час незалежно від того, коли почалося порушення його прав (підпункт 5.1 пункту 5 постанови Пленуму ВГСУ від 29.05.2013 № 10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів»).
Широке застосування такого підходу у судовій практиці, при всій очевидності, призвело до того, що наразі формується вкрай неоднозначна судова практика, у тому числі й на рівні Великої Палати (ВП ВС) та касаційних судів щодо того, що фактично кожний позов може бути кваліфіковано як негаторний, виключно з тією метою, щоб не застосовувати до нього позовну давність (Печений О. П. Негаторні позови і вимоги: сучасний вимір судової практики. Вісник Національної асоціації адвокатів України. 2022. № 11 (86). С. 40-47).
У зв’язку з цим важливим є питання про визначення як негаторного позову при визнання недійсним договору іпотеки і поширення на ці вимоги позовної давності.
Так, за постановою ОП КГС ВС від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17 наявність обтяження нерухомого майна іпотекою передбачає заборону або обмеження розпорядження та/або користування нерухомим майном, тому позов про визнання недійсним договору іпотеки та зняття заборони відчуження з виключенням відповідних записів з Державного реєстру іпотек є негаторним, оскільки спрямований на усунення перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном, і позовна давність до таких позовних вимог не застосовується.