.jpg)
Наклавши заборону вчиняти дії щодо передачі спірного майна в користування (оренду, суборенду, найм, піднайм тощо), суди безпідставно обмежили реалізацію третіми особами права користування спірним майном, яке є похідним від права власності та не має жодного відношення до предмета, заявленого у цій справі віндикаційного позову.
На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/16370/20.
Обставини справи
З матеріалів справи відомо, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Г» звернулось до суду з заявою про забезпечення позову до пред’явлення позовної заяви, у якій просило до набрання законної сили судовим рішенням у спорі:
– накласти арешт на нерухоме майно – нежилий будинок – адміністративний;
– заборонити Товариству з обмеженою відповідальністю «К», Товариству з обмеженою відповідальністю «Ф», ТОВ «В», в особі будь-яких органів, посадових осіб, працівників та представників та будь-яким іншим особам вчиняти будь-які дії щодо відчуження (продаж, внесення до статутного капіталу, міна, відчуження у будь-який інший спосіб), обтяження (іпотекою тощо) зазначеного нерухомого майна;
– вчиняти будь-які дії щодо передачі в користування (оренду, суборенду, найм, піднайм тощо) зазначеного нерухомого майна;
– вчиняти будь-які дії щодо перешкоджання ТОВ «Р» та його суборендарям у доступі та користуванні приміщеннями в об`єкті зазначеного нерухомого майна;
– заборонити органам та суб`єктам, які здійснюють повноваження у сфері державної реєстрації прав у відповідності до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» – суб`єктам державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та державним реєстраторам прав на нерухоме майно вчиняти будь-які дії щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, зокрема набуття, зміни, припинення речових прав на нерухоме майно (права власності, користування (оренди, найму тощо), обтяжень речових прав на нерухоме майно (іпотеки, заборони відчуження тощо) щодо зазначеного нерухомого майна.
Ухвалою Господарського суду міста Києва, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду, заяву про забезпечення позову задоволено.
Не погоджуючись з прийнятими судовими рішеннями, касатор звернувся з касаційною скаргою, в якій просив їх скасувати, прийняти нове рішення, яким у задоволенні заяви про забезпечення позову відмовити.
Висновок Верховного Суду
ВС зазначив: судами враховано, що вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно лише тимчасово обмежить права відповідача щодо розпорядження майном, яке фактично перебуває у його володінні, проте такі заходи не перешкоджають здійсненню відповідачем господарської діяльності, в той час як їх вжиття забезпечить збереження балансу інтересів сторін та узгоджується із критеріями розумності, обґрунтованості та адекватності.
Однак Верховний Суд вважає помилковим вжиття судами одночасно з накладенням арешту інших заходів забезпечення позову.
Так, предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Отже, заявлення такої вимоги неволодіючим власником презюмує перебування майна, що є предметом спору у фактичному володінні відповідача за позовом і правомірність такого володіння не спростована, допоки спір про право між сторонами не буде вирішений судом.
У той же час вжиті заходи забезпечення позову стосуються заборони певних дій також й іншим способам ТОВ «К», ТОВ «Ф», ТОВ «В», які не є учасниками даного спору, жодних позовних вимог у межах даної справи до них не пред’явлено. Наклавши заборону вчиняти дії щодо передачі спірного майна в користування (оренду, суборенду, найм, піднайм, тощо), суди безпідставно обмежили реалізацію третіми особами права користування спірним майном, яке є похідним від права власності та не має жодного відношення до предмета, заявленого у цій справі віндикаційного позову. Більше того, наклавши таку заборону, суди констатували неправомірність володіння спірним майном відповідачем, що може мати місце тільки за наслідками вирішення спору по суті.
Отже, інші, окрім арешту, вжиті судами заходи забезпечення позову очевидно є неспівмірними з предметом заявлених у справі позовних вимог, є невиправданим надмірним обмеженням похідних речових прав на спірне майно, які не є предметом спору між ТОВ «Г» та ТОВ «К».
Верховний Суд дійшов до висновку про необхідність скасування відповідних заходів забезпечення.