(2).jpg)
Сьогодні адвокатський запит – це передбачений законом спосіб, який найчастіше використовується адвокатами для отримання необхідної інформації, копій документів від органів державної влади. Втім нерідко виникають ситуації, коли адвокатам відмовляють у наданні запитуваної інформації.
Тож із цього виникає питання, коли відмова у наданні інформації на адвокатський запит є правомірною.
Так, у справі № 805/2113/17-а ВС роз’яснив, коли можуть відмовити у наданні запитуваної інформації.
У даній справі, позивач зазначив, що він як адвокат звернувся до відповідача з адвокатським запитом про надання копій документів, які використані відповідачем при проведенні документальної позапланової виїзної перевірки Товариства з обмеженої відповідальності «Листом відповідач відмовив у наданні таких копій із посиланням на абзац 4 частини першої статті 24 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», яким передбачено, що надання адвокату інформації та копій документів, отриманих під час здійснення кримінального провадження, здійснюється в порядку, установленому кримінальним процесуальним законом. Проте позивач уважає таку відмову протиправною, оскільки проведення відповідачем цієї перевірки не є здійсненням досудового розслідування і процесуальних дій, а здійснено на виконання функцій адміністрування податків відповідно до приписів Податкового кодексу України. Позивач зазначав, що ненадання йому запитуваних копій документів за адвокатським запитом є порушенням його професійних прав як адвоката.
Та суд першої інстанції, з позицією якого погодився суд апеляційної інстанції, залишаючи адміністративний позов без задоволення, виходив із того, що відповідно до ухвали районного суду в іншій справі (№335/9688/16-к) позапланову документальну перевірку з питань додержання вимог податкового законодавства ТОВ «Х» під час купівлі-продажу акцій ВАТ «К», проведення якої доручено фахівцям ГУ ДФС у м. Києві, призначено судом безпосередньо в рамках кримінального провадження за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 212 КК України, і здійснено виключно для збирання доказів за цим провадженням.
Розглядаючи справу, ВС зазначив, що з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань будь-яка інформація або документи, пов’язані з відповідним кримінальним провадженням, надаються для ознайомлення виключно на підставі та у порядку, що визначений КПК України.
Також ВС наголосив, що під час розгляду справи судами попередніх інстанцій встановлено, що вказану перевірку відповідачем було проведено відповідно до вимог підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 ПК України, на підставі ухвали районного суду у справі № 335/9688/16-к, винесеної за клопотанням заступника начальника Другого відділу розслідувань кримінальних проваджень Слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління ДФС у Запорізькій області, в межах матеріалів кримінального провадження за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною третьою статті 212 КК України.
Отже, запитувані позивачем документи пов’язані з відповідним кримінальним провадженням, а тому, їхнє надання здійснюється у порядку, передбаченому КПК України. Тож, ВС погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що відповідачем правомірно було відмовлено в наданні таких.
В іншій справі № 299/3792/17, адвокат намагався отримати оригінали рішень сільської ради за певній період, однак йому було відмовлено, у зв’язку з тим, що запитувана інформація містить персональні дані, та доступ до неї обмежений. Не погоджуючись з цим, він звернувся до суду.
Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою апеляційного суду позов було задоволено. Однак, із рішенням судів не погодилась сільська рада, наголошуючи на тому, що оскаржуваними судовими рішеннями зобов’язано надати позивачеві оригінали, вилучення яких здійснюється у виключних випадках.
ВС зазначив, що відсутність в адвокатському запиті конкретизації того, що запитуються саме копії документів, виходячи зі змісту та мети адвокатського запиту та передбаченого вказаними законами порядку доступу до інформації, не дає підстав уважати, що в спірних правовідносинах позивач мав намір одержати оригінали документів, зазначених в адвокатському запиті, як і не дає підстав для висновку, що, обираючи спосіб захисту порушених прав позивача, суди попередніх інстанцій поклали на відповідача обов’язок надати на запит позивача (адвоката) оригінали запитуваних документів.
Крім того, ВС не погодився з доводами відповідача про те, що зобов’язавши його надати інформацію та документи на адвокатський запит позивача, суди попередніх інстанцій втрутилися у його дискрецію.
ВС нагадав, що повноваження суб’єктів владних повноважень не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб’єкта владних повноважень. Таким чином, у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов’язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов’язати до їхнього вчинення у судовому порядку.
Чи можуть повноваження адвоката бути підтверджені копією ордеру
Не менш цікавим є рішення № 369/11029/17, де ВС досліджував питання подання оригіналу ордеру адвоката на підтвердження своїх повноважень.
З матеріалів справи відомо, що ухвалою апеляційного суду апеляційну скаргу ТОВ, подану його представником на рішення районного суду – повернуто особі, яка її подала.
Ухвала суду апеляційної інстанції була мотивована тим, що апеляційну скаргу подано та підписано особою, яка не надала суду належні документи наявності повноважень на підписання апеляційної скарги та звернення з нею до суду від імені та в інтересах позивача, що є підставою для повернення апеляційної скарги особі, яка її подала відповідно до положення пункту 1 частини п’ятої статті 357 ЦПК України.
Так, судді ВС зазначили, що закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» не містить вказівки на класифікаційну ознаку документів, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, зокрема, за стадіями їх створення, а саме: оригінал або копію, тому можна зробити висновок, що повноваження адвоката як представника сторони можуть бути підтверджені як оригіналом ордера або довіреністю (оригіналом) цієї сторони, що посвідчує такі повноваження, або їх копією, засвідченою у визначеному законом порядку, зокрема, особою, яка має повноваження на засвідчення копії.
Як встановлено апеляційним судом та підтверджуються матеріалами справи, на підтвердження повноважень на представництво ТОВ до апеляційної скарги адвокатом надано: копію ордера, який засвідчений самим адвокатом у встановленому порядку. Так копія ордера містила відмітки про її посвідчення, а саме «згідно з оригіналом», особистий підпис адвоката, який засвідчив копію, його ініціали та прізвище, а також дату засвідчення копії.
ВС наголосив, що з огляду на те, що представник позивача – адвокат, веде судову справу від імені ТОВ, він як адвокат має право посвідчувати копії документів у справах, зокрема і копії ордера, який є належним документом, що підтверджує повноваження на представництво особи, зокрема, на вчинення такої процесуальної дії, як подання та підписання апеляційної скарги від імені товариства.
ВС відзначив, що суд апеляційної інстанції цього не врахував і дійшов помилкового висновку про подання та підписання апеляційної скарги особою, яка не має такого права, а відтак і про наявність підстав для повернення цієї скарги на підставі пункту 1 частини п’ятої статті 357 ЦПК України.
Відшкодування витрат на правничу допомогу адвоката
Не менш проблемним є питання про відшкодування витрат на правничу допомогу адвоката, адже сторона яка виграла спір хоче отримати повністю витрати пов’язані з розглядом справи. Та єдина судова практика так і не сформувалась, суди й досі сперечаються, яку саме компенсацію на правову допомогу повинна отримати сторона.
Що враховують суди
Так, у справі № 922/445/19 об’єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду сформулювала такі висновки щодо застосування норм права при вирішенні питання про розподіл судових витрат на правову допомогу:
1) за змістом п. 1 ч. 2 ст. 126, ч. 8 ст. 129 ГПК України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою. Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч. 2 ст. 126 цього Кодексу);
2) зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат зі складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи;
3) загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч. 4 ст. 129 ГПК України. Разом із тим, у ч. 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл судових витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат;
4) під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені ч.ч. 5-7, 9 ст. 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу. У такому випадку суд, керуючись ч.ч. 5-7,9 ст. 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов’язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв’язку з наведеним, суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Коли суд може зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 911/4242/15, зазначив, що проти розміру витрат на правничу допомогу має заперечувати обов’язково інша сторона та якщо вона не заперечує, то у суду відсутні підстави надавати оцінку кількості часу витраченому адвокатом на виконання робіт.
Окрім цього, ВС наголосив, що зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат зі складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.