Останнім часом в Україні збільшується кількість справ про банкрутство. Це пов’язано з багатьма чинниками, на яких ми не будемо акцентуватися у цій статті.
Наразі вже сформована стала судова практика і наявне відповідне правове регулювання щодо того, що господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник (ст. 7 Кодексу України з процедур банкрутства).
Тобто з прийняттям Кодексу України з процедур банкрутства законодавець змінив правила визначення юрисдикції спорів за участі суб’єкта, відносно якого розглядається справа про банкрутство, сконцентрувавши розгляд усіх майнових і низки немайнових вимог у межах однієї судової процедури банкрутства в судах господарської юрисдикції.
Такі правові норми направлені на судовий контроль за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів і відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом.
Здавалося б, що все логічно та очевидно.
Які є нюанси
Кодекс України з процедур банкрутства не містить ніяких винятків, зокрема і щодо розгляду спорів між нерезидентом і боржником, які вирішили між собою, що їхні спори будуть розглядатися міжнародним комерційним арбітражем (уклали арбітражне застереження).
Але поряд із Кодексом України з процедур банкрутства в Україні діє Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж».
У ст. 8 цього Закону зазначено, що суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка зі сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, залишити позов без розгляду і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.
У зв’язку з чим постає запитання: що повинен робити господарський суд, який розглядає позов у межах справи про банкрутства, стороною якого є боржник і нерезидент, з яким укладено арбітражну угоду щодо спору, за умовами якої спір передано сторонами на розгляд міжнародного комерційного арбітражу?
Так, між Україною та низкою інших країн укладено багато міжнародних договорів, які Україна не може порушувати.
Зокрема, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України»).
Основними актами, що складають національне законодавство з питань міжнародного комерційного арбітражу, є: Конвенція про визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1958 року (далі — Нью-Йоркська конвенція), згода на обов’язковість якої надана Верховною Радою України, Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж», окремі положення Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) та Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК України).
Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» був прийнятий з огляду на визнання корисності арбітражу як методу, що широко застосовується для вирішення спорів, які виникають у сфері міжнародної торгівлі.
Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» арбітражна угода — це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними в зв’язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, мають вони договірний характер чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди.
Відповідно до ч. 3 ст. 2 Нью-Йоркської конвенції суд України, якщо до нього надходить позов з питання, щодо якого сторони уклали арбітражну угоду, повинен, на прохання однієї зі сторін, направити сторони в арбітраж, якщо не встановить, що згадана угода є недійсною. Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» містить аналогічне положення.
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка зі сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, залишити позов без розгляду і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною.
Нью-Йоркська конвенція 1958 року передбачає, що кожна договірна держава визнає арбітражну угоду, за якою сторони зобов’язуються передавати до арбітражу всі або будь-які суперечки, що виникають або можуть виникнути між ними у зв’язку з якими-небудь конкретними договірними або іншими правовідносинами, об’єкт яких може бути предметом арбітражного розгляду. Зазначений обов’язок визнання арбітражної угоди вимагає від суду також тлумачити будьякі неточності в тексті арбітражної угоди та розглядати сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності на користь її дійсності, чинності та виконуваності (принцип імунітету та автономії арбітражної угоди).
Нью-Йоркська конвенція набула чинності для України 10 січня 1961 року та імплементована у національне законодавство.
Отже, Нью-Йоркською конвенцією, Законом «Про міжнародний комерційний арбітраж» та ГПК України встановлено правило про пріоритет юрисдикції спору, що погоджена сторонами в арбітражній угоді, за умови відповідного клопотання сторони.
А що ж суд?
За таких обставин господарський суд повинен залишити позов без розгляду на підставі п. 7 ч. 1 ст. 226 ГПК України, якщо тільки не визнає, що арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.
Кодекс України з процедур банкрутства не встановлює жодних інших правил реалізації арбітражного застереження щодо юрисдикції спору, стороною якого є боржник у справі про банкрутство, оскільки таке суперечило б імперативним нормам національного права та положенням міжнародних договорів, що є частиною національного законодавства та застосовуються відповідно до приписів ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори».
З огляду на все зазначене вище й те, що міжнародні договори в Україні мають пріоритет у застосуванні над національним законодавством у разі колізій і за юридичною силою поступаються лише Конституції України, вбачається, що господарський суд не може розглядати в межах справи про банкрутство спір між боржником і нерезидентом, якщо між ними є арбітражне застереження, і повинен залишити позов без розгляду, якщо якась зі сторін про це попросить.
Саме такий підхід застосував Верховний Суд у постанові від 23 лютого 2023 року у справі №911/2977/21 (911/3687/21).
Висновок
Попри мету Кодексу України з процедур банкрутства щодо концентрації розгляду всіх майнових спорів у межах однієї судової процедури банкрутства в судах господарської юрисдикції, Україна має міжнародні зобов’язання, які не може порушувати. Тому Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» в частині визначення компетентного органу, уповноваженого на вирішення спорів, має пріоритет над Кодексом України з процедур банкрутства, і це необхідно враховувати при підготовці позовних матеріалів у спорі між нерезидентами, якщо відносно боржника відкрито справу про банкрутство.