На будь-якому етапі розвитку правової держави одну з визначальних ролей відіграє належне забезпечення нею умов та процедури, спрямованої на виконання рішень судів, зокрема про стягнення заборгованості особою, щодо котрої таке рішення проголошено.
Одним із важливих аспектів процедури примусового виконання, котре власне і є запорукою виконання рішення суду, є належна ідентифікація майна, належного боржнику. Оскільки в процедурі звернення стягнення на майно в рахунок погашення заборгованості слід приділяти увагу недопущенню порушень прав інших осіб.
Згідно з Законом України «Про виконавче провадження» (надалі — Закон) це виокреслено у ч. 6 ст. 49, де зазначено наступне: «Стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця».
Враховуючи множинність аспектів спільності майна, зупинимось на окремому елементі, а саме спільному майні подружжя.
Глава 8 Сімейного кодексу України присвячена власне питанням спільного майна подружжя, зокрема, встановлення приналежності майна саме до спільного майна подружжя, підстави його виникнення, окремі аспекти поділу майна подружжя, інші обставини. За загальною практикою діє презумпція спільності майна подружжя, встановлена ст. 60 Сімейного кодексу України, котра зазначає — «майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя».
Окремо варто приділити увагу правовій позиції, висловленої Верховним Судом України при розгляді справи № 6-2641цс15, згідно з якою приналежність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.
Враховуючи викладене, при здійснені заходів звернення стягнення на майно державному або приватному виконавцю (надалі виконавець) слід враховувати можливу приналежність майна до спільного майна подружжя за відомостями Державного реєстру цивільного стану відповідно до факту набуття майна в шлюбі. Наслідком є звернення виконавця до суду з питанням, щодо визначення частки майна, належного боржнику у спільному майні.
Як я вже зазначав у інших публікаціях, сам поділ майна подружжя нерідко використовується боржником для уникнення можливості звернення стягнення на майно. Зокрема, постановою Верховного Суду у справі № 337/474/14 зазначено, що поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Зазначено, що сам боржник, щодо якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, інший із подружжя як співвласник, які здійснюють поділ майна, очевидно діють недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника.
Але чи є саме такий процесуальний шлях єдиним правильним і таким, що забезпечує належне виконання судового рішення та усуває можливі зловживання сторін.
Частина 4 ст. 65 Сімейного Кодексу України зазначає, що особа набуває не тільки об’єкт права спільної сумісної власності подружжя, але й обов’язки за договором, якщо договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.
Частина 2 ст. 73 Сімейного Кодексу України зазначає, що стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.
Звичайно, вказана норма не містить чіткого посилання на солідарну відповідальність подружжя, але все ж таки зазначає про спільні не тільки права, але й обов’язки.
За таких обставин однією з умовою приналежності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об’єктів спільної сумісної власності подружжя є мета укладення договору — інтереси сім’ї, а не власні, не пов’язані із сім’єю інтереси одного з подружжя, що відповідно має наслідком набуття одночасно спільних обов’язків щодо цього договору.
Власне саме такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19), де зазначено наступне.
Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що з 01 лютого 1986 року ОСОБА_2 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 05 червня 2014 року розірвано. Майно, що перебувало у спільній власності подружжя, поділене відповідно до договору від 10 листопада 2014 року.
Згідно з нотаріально посвідченим договором позики грошових коштів від 01 червня 2012 року ОСОБА_1 надав у позику ОСОБА_2 в сумі 202 500, 00 грн. Строк повернення позики встановлений до 01 грудня 2012 року.
При оформленні договору позики приватний нотаріус отримала заяву ОСОБА_2 , якою вона надала згоду своєму чоловікові на укладення договору позики.
У встановлений строк боржник ОСОБА_2 свого зобов`язання не виконав, грошових коштів не повернув.
Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори (п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України). Цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (ч. 1 ст. 14 ЦК України).
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (ст. 1046 ЦК України).
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (ч.2 ст. 1047 ЦК України).
Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором (ч. 1 ст. 1049 ЦК України).
Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ч. 1 ст. 526 цього Кодексу).
Оскільки позичальник умов договору позики щодо своєчасного повернення суми боргу не виконував, то суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про стягнення заборгованості.
Щодо оцінки доводів про перегляд рішень судів першої та апеляційної інстанцій у частині стягнення боргу за договором позики із ОСОБА_2 та ОСОБА_2 солідарно Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин подружжя, у тому числі колишнього, поряд із застосуванням норм ЦК України підлягають застосуванню норми СК України.
Разом із тим нормами ЦК України та СК України прямо не врегульовано питання поділу боргового зобов`язання між колишнім подружжям.
Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частина 1 ст. 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до ч. 1 ст. 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.
Словник української мови визначає слово «союз» як тісну єдність, тісний зв`язок між ким-, чим-небудь [Словник української мови: в 11 томах. — Том 9, 1978. – Стор. 478].
Отже, інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї.
Так, положення ст. 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено ст. 61 СК України, згідно із ч. 3, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, та гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма ч.3 ст. 61 СК України кореспондує ч. 4 ст. 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.
При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (ч. 2 ст. 65 СК України).
За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору — інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.
Отже, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Велика Палата Верховного Суду відповідно до постанови від 30.06.2020 року у справі 638/18231/15-ц вважає слушними доводи Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в ухвалі від 13 листопада 2019 року щодо змісту ст. 541 ЦК України, який свідчить про те, що солідарне зобов`язання виникає лише у випадках, встановлених договором або законом. Тобто солідарні зобов`язання виникають лише у випадках, передбачених договором чи актом чинного законодавства (див. наприклад постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 243/10982/15-ц (провадження № 14-81 цс 18), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (провадження № 14-178 цс 18), від 12 вересня 2018 року у справі № 569/96/17 (провадження № 14-386 цс 18), від 23 січня 2019 року у справі № 712/21651/12) (провадження № 14-526 цс 18)).
Водночас Велика Палата Верховного Суду зауважує, що одним із завдань суду, а Верховного Суду зокрема, є тлумачення чинного законодавства, усунення недоліків законодавчої техніки та нормативних прогалин.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Тлумачачи закон під час його застосування до конкретних правовідносин, суд повинен керуватися як завданням судочинства, так і загальними засадами цивільного законодавства, серед яких, зокрема, визначені справедливість, добросовісність та розумність.
Відповідно до ч. 2 ст. 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.
Отже, за спільними зобов`язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном.
Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (ч. 1 ст. 68 СК України). Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (ч. 1 ст. 69 СК України).
Той факт, що ОСОБА_2 та ОСОБА_2 не врахували відповідних боргових зобов`язань при укладенні договору про поділ майна подружжя, не може доводити відсутність цих спільних боргових зобов`язань у колишнього подружжя.
Таким чином, правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.
Отже, усуваючи наведений законодавчий недолік, Велика Палата Верховного Суду погоджується з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486 цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539 цс16), про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо інше не передбачене такими правочинами.
Відповідно до ст. 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.
Таким чином, переведення частини боргу з одного з подружжя на іншого не може відбуватися автоматично і без згоди кредитора на підставі тільки договору чи рішення суду про поділ майна подружжя.
Отже, при вирішенні спору про порядок виконання колишнім подружжям зобов`язань, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо питання про поділ цих зобов`язань не було зі згоди кредитора вирішене при поділі спільного майна цього подружжя, суди повинні керуватися тим, що подружжя має відповідати за такими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном.
Якщо один із колишнього подружжя в повному обсязі виконав зобов`язання, то він у порядку ч. 1 ст. 544 ЦК України має право на зворотну вимогу (регрес) до іншого з подружжя у відповідній частині.
Відповідно до викладеного, при здійснені заходів звернення стягнення на майно боржника в спільному майні подружжя варто звертати увагу на саме солідарність відповідальності подружжя усім своїм майном у випадку, якщо звернення стягнення проводиться на виконання стягнення боргу за судовим рішенням щодо невиконаного договору, укладеного одним із подружжя (боржником), але в інтересах сім’ї.
Вказана конструкція усуває недоліки можливих та частих зловживань боржників у виконавчому провадженні, шляхом поділу спільного майна з метою уникнення виконання рішення суду.
Окремо слід зазначити про порядок звернення виконавця до суду щодо звернення стягнення на спільне майно подружжя в межах стягнення заборгованості з одного з подружжя.
Відповідно до ст.435 Цивільно процесуального кодексу за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), — встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання.
Якщо судове рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, чи рішення, яке підлягає виконанню, набрало законної сили, то відсутність матеріалів судової справи у зв’язку з їх витребуванням судом апеляційної або касаційної інстанції не перешкоджає розгляду заяви, передбаченої абзацом першим цієї частини, крім випадку зупинення виконання судового рішення судом касаційної інстанції або зупинення виконавчого провадження.
Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.
Виконавець в силу приписів ч. 1, п. 1 ч. 2, п.п. 3, 6, 22 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» зобов`язаний та має право вживати всіх необхідних заходів щодо примусового виконання судового рішення, в тому числі й одержувати всі необхідні дозволи для проведення виконавчих дій.
Однак виконавець позбавлений можливості самостійно у межах виконавчого провадження з’ясувати обставини укладення договору в інтересах сім’ї, чи інших обставини, що зумовлюють солідарну відповідальність подружжя, встановлену ч. 2 ст. 73 Сімейного Кодексу України, котра зазначає, що стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби, оскільки це може буди з’ясовано та встановлено виключно судом.
Схожі обставини, однак щодо можливості виконавця звернення стягнення до суду з питань звернення стягнення на нерухоме майно, в котрому, право власності або право користування яким мають діти були предметом розгляду Верховного Суду.
У постанові від 26 жовтня 2021 року у справі № 755/12052/19 (провадження № 14-113цс21) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що на відміну від виконання судових рішень, які безпосередньо передбачають звернення стягнення на конкретно визначене житлове приміщення у конкретно визначений спосіб, для інших судових рішень, які передбачають загальне право стягнення боргу (в тому числі солідарного) з боржника (його поручителя) на визначену суму зобов`язань, отримання виконавцем відповідного дозволу органу опіки та піклування є обов`язковим в силу самого факту існування права власності або права користування неповнолітньої дитини щодо нерухомого майна, яке реалізується в рамках виконавчого провадження. Захист відповідних прав неповнолітньої дитини забезпечує орган опіки та піклування в межах своїх повноважень, приймаючи рішення про надання зазначеного дозволу або відмову у наданні зазначеного дозволу виконавцю, а також суд у випадку звернення до нього уповноваженої особи щодо дій виконавця та/або органу опіки та піклування.
Тобто, на думку Великої Палати Верховного Суду, державний чи приватний виконавець повинен звернутися до органу опіки та піклування з метою отримання дозволу на реалізацію житлової нерухомості, право на користування яким мають діти.
У випадку відмови органу опіки та піклування виконавець, з метою виконання судового рішення та забезпечення дотриманням прав дітей, повинен звернутися до суду.
Суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні подання державного виконавця вищевказаного не врахували та дійшли передчасного висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні подання державного виконавця на тій підставі, що чинне законодавство України не передбачає можливості звернення з ним.
Частиною 1 ст. 13 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з п. 10 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право звертатися до суду або органу, який видав виконавчий документ, із заявою (поданням) про роз`яснення рішення, про видачу дубліката виконавчого документа у випадках, передбачених цим Законом, до суду, який видав виконавчий документ, — із заявою (поданням) про встановлення чи зміну порядку і способу виконання рішення, про відстрочку чи розстрочку виконання рішення.
Разом з тим повноваження виконавця на мають того характеру та обсягів, які має суд, зокрема, в межах цивільного процесу. Обов`язки і права виконавців, закріплені у ст. 18 Закону про виконавче провадження не відповідають широті повноважень та обов`язків суду, передбачених ЦПК України для вирішення судових спорів. Як приклад можна навести ст. 19 СК України, яка передбачає право суду не погодитись з висновками органу опіки та піклування. Тоді як законодавство України, зокрема Закон про виконавче провадження, такими повноваженнями виконавця не наділяє. Також, наприклад, виконавець позбавлений можливості встановлювати чи є у власності неповнолітніх дітей, місце проживання яких зареєстроване у квартирі, яка підлягає реалізації в рамках виконавчого провадження, інше житлове приміщення, чи мають вони право користування іншим житловим приміщенням.
З наведеного вбачається, що з метою усунення обставин, які роблять неможливим виконання рішення суду, а саме відсутності дозволу (відмові) органу опіки та піклування на реалізацію нерухомого майна, право власності або право користування яким мають діти, виконавець може звернутися до суду з заявою (поданням) про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, в якому зареєстровані діти, яка повинна бути розглянута судом в порядку, встановленому в ст. 435 ЦПУ України.
Враховуючи наведене, враховуючи аналогію Закону, виконавець, при вирішення питання щодо звернення стягнення на спільне майно подружжя в межах стягнення заборгованості з одного з подружжя, може звернутися до суду з заявою (поданням) про встановлення способу та порядку виконання, а саме звернення стягнення на спільне майно подружжя, яка повинна бути розглянута судом в порядку, встановленому в ст. 435 ЦПУ України.
Про автора: Маковецький Зорян, приватний виконавець виконавчого округу Львівської області, член Дисциплінарної комісії приватних виконавців, аспірант Хмельницького університету управління та права ім. Леоніда Юзькова