Верховний Суд оприлюднив Огляд рішень Європейського суду з прав людини за серпень–вересень 2025 року, який має безпосереднє практичне значення для адвокатів у кримінальних та суміжних провадженнях. У цих рішеннях ЄСПЛ не просто констатує порушення Конвенції, а чітко розставляє межі допустимого формалізму та деталізує позитивні обов’язки держави у сфері доступу до правосуддя й захисту приватного життя, зокрема у цифровому середовищі.
POROJAN v. the Republic of Moldova: формальні повноваження як бар’єр до апеляції
У справі POROJAN v. the Republic of Moldova (№ 49546/14, рішення від 25 вересня 2025 року) ЄСПЛ розглядав скаргу на відмову національних судів прийняти апеляційну скаргу, подану адвокатом у кримінальному провадженні, здійсненому in absentia.
Національні суди послалися на відсутність належного підтвердження повноважень захисника: апеляційний суд вважав необхідною особисту присутність обвинуваченого для підтвердження мандату адвоката, а касаційна інстанція — нотаріальне або інше офіційне засвідчення листа, яким обвинувачений підтверджував уповноваження захисника.
ЄСПЛ оцінив цю ситуацію крізь призму п. 1 ст. 6 Конвенції (право на справедливий суд) та пп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції (право на захист через обраного захисника). Суд прямо наголосив:
-
право на правову допомогу не втрачається лише через неявку обвинуваченого;
-
держава може вживати заходів проти зловживань процесуальними правами, але не шляхом створення винятків із права на захист;
-
вимоги, які не мають чіткої законодавчої основи і застосовуються без надання строку для усунення недоліків, є надмірно формалістичними.
Ключовим для адвокатської практики є висновок Суду: відмова у доступі до апеляції через формальні дефекти підтвердження повноважень захисника, за відсутності сумнівів у їх автентичності, порушує саму сутність права на суд. ЄСПЛ констатував порушення п. 1 та пп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції.
Для українських реалій це рішення є особливо релевантним у справах in absentia, де суди нерідко фактично ототожнюють відсутність обвинуваченого з «дефектністю» захисту.
ILAREVA AND OTHERS v. Bulgaria: позитивні обов’язки держави в цифровому просторі
Інший принципово важливий блок огляду — справа ILAREVA AND OTHERS v. Bulgaria (№ 11260/22 та ін., рішення від 12 вересня 2025 року). Вона стосувалася відсутності ефективного розслідування погроз і нападів у цифровому просторі, пов’язаних із професійною діяльністю заявників.
Національні органи зупинили провадження, посилаючись на неможливість встановити осіб правопорушників, та відмовили у визнанні заявників потерпілими. ЄСПЛ досліджував ситуацію в контексті ст. 8 Конвенції (право на повагу до приватного життя) у поєднанні зі ст. 14 Конвенції (заборона дискримінації).
Суд сформулював декілька принципових позицій, які мають значення для адвокатів:
-
персоналізовані погрози, заклики до насильства або смерті, навіть якщо вони здійснюються виключно онлайн, можуть досягати рівня серйозності, достатнього для застосування ст. 8 Конвенції;
-
інтернет не є «зоною зниженої відповідальності» для держави — позитивні зобов’язання щодо захисту прав людини діють у цифровому просторі так само, як і офлайн;
-
формальне посилання на складність ідентифікації правопорушника без реальних слідчих дій свідчить про неефективність розслідування.
ЄСПЛ дійшов висновку, що держава не виконала своїх позитивних обов’язків і порушила ст. 8 у поєднанні зі ст. 14 Конвенції.
Практичні акценти для адвокатів
Огляд Верховного Суду показує чітку тенденцію у практиці ЄСПЛ:
- по-перше, процесуальний формалізм не може використовуватися як інструмент відсікання захисту, особливо у справах, де особа фізично відсутня;
- по-друге, право на ефективний захист і доступ до суду має пріоритет над формальними вимогами, якщо останні не служать легітимній меті;
- по-третє, держава несе реальні позитивні обов’язки щодо захисту осіб від посягань у цифровому середовищі, а бездіяльність слідчих органів є самостійною підставою для констатації порушення Конвенції.
Для адвокатської практики ці рішення — не просто теорія, а готові правові конструкції для обґрунтування позиції у національних судах, зокрема у спорах щодо in absentia, допустимості формальних обмежень прав захисту та відповідальності держави за ігнорування загроз у цифровому просторі.