Проблема відсутності граничних строків тримання під вартою під час судового розгляду залишається однією з найгостріших у кримінальному процесі України. У кримінальній практиці непоодинокими є випадки, коли особа перебуває під вартою за рішенням суду на підставі ч. 3 ст. 331 КПК України. Суд кожні два місяці формально переглядає доцільність тримання під вартою, здійснюючи (мав би здійснювати) тим самим судовий контроль за дотриманням прав людини.
Однак проблемою для обвинуваченого стає те, що граничного строку перебування під вартою на стадії судового розгляду КПК не встановлено (на відміну від досудового розгляду). В результаті особа може перебувати під вартою увесь час судового розгляду, який теж чітко не визначений у КПК і може тривати десятиліття, що створює стан правової невизначеності та необмеженого втручання держави у право на свободу.
Для порівняння: на стадії досудового розгляду строк тримання під вартою може бути продовжений слідчим суддею в межах строку досудового розслідування в порядку, передбаченому КПК (ч. 3 ст. 197 КПК).
Відсутність строків тримання під вартою на стадії судового слідства є законодавчою прогалиною, що зумовлює порушення конституційних прав людини і громадянина. Встановлення невідповідності положень КПК Конституції України та їх наступне виключення з КПК — і тим самим припинення порушення прав людини в цьому аспекті — не є рідкісним явищем. Лише за період з 2017 до 2024 року у КПК було усунено дев’ять таких невідповідностей. Однак для отримання подібного результату необхідно дотримуватися певної процедури, зокрема складання та подання до Конституційного Суду України (КСУ) конституційної скарги.
Конституційні гарантії та суперечність ч. 3 ст. 331 КПК України
Проаналізуємо статті Конституції, які визначають права людини, що можуть бути порушені внаслідок застосування ч. 3 ст. 331 КПК.
• Ст. 8 Конституції України
У ст. 8 закріплено принцип верховенства права, однією з ознак якого є правова (юридична) визначеність.
Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) у своїх рішеннях від 23 жовтня 2008 року у справі «Солдатенко проти України» (п. 111) та від 18 грудня 2008 року у справі «Новік проти України» (п. 19) зазначив:
«Встановлюючи, що будь-яке позбавлення свободи має здійснюватися «відповідно до процедури, встановленої законом», п. 1 ст. 5 не просто відсилає до національного закону… Він також стосується «якості закону», вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права… «Якість закону» означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість позбавлення свободи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля».
Конституційний Суд України в рішенні від 29 червня 2010 року №17-рп/2010 на підставі наведених рішень ЄСПЛ зазначив:
«Одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлених такими обмеженнями» («Барановський проти Польщі», «Новік проти України»).
В іншому рішенні КСУ від 25 квітня 2012 року №11-рп/2012, справа №1–12/2012, зазначено, що законодавчі прогалини не можуть звужувати обсяг прав і свобод людини, інакше це може призвести до обмеження права на справедливий судовий розгляд та загрожує самій суті цього права, що не відповідає ст. 8 Конституції України.
За правовими позиціями ЄСПЛ практика тримання під вартою без конкретного юридичного підґрунтя або за відсутності чітких правил, які б регулювали такі питання (зокрема граничні строки тримання під вартою на стадії судового розгляду), внаслідок чого такі особи можуть бути позбавленими свободи протягом тривалого строку без відповідного дозволу суду, несумісна з принципом юридичної визначеності та принципом захисту від свавілля, які червоною ниткою проходять через Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод і принцип верховенства права («Єлоєв проти України»; «Микола Кучеренко проти України»; «Доронін проти України»).
У ч. 3 ст. 331 КПК законодавець залишив поза сферою свого регулювання питання щодо максимального строку тримання під вартою на стадії судового розгляду, як і самих строків судового розгляду в ст. 318 КПК, залишивши цим самим за судом, за клопотанням сторони обвинувачення або захисту право своєю ухвалою змінити, скасувати, обрати або продовжити запобіжний захід щодо обвинуваченого, чим створив підґрунтя для можливих зловживань з боку суду. Іншими словами, має місце законодавча прогалина, що призводить при правозастосуванні до порушення права людини на свободу.
• Ст. 29 Конституції України
Ст. 29 передбачає: «Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом».
Відповідно до цієї статті затримання, арешт і тримання під вартою як примусові заходи, що обмежують право на свободу та особисту недоторканність особи, можуть застосовуватися лише на підставах і в порядку, встановлених законом.
КСУ у справі №3–88/2022 (205/22, 114/24) сформулював юридичну позицію, тлумачачи ст. 29 Конституції:
«…Підстави та порядок застосування цих запобіжних заходів мають бути визначені в законі (матеріальне та процесуальне право) та повинні відповідати конституційним гарантіям справедливої судової процедури та принципу верховенства права (зокрема одній з його ознак — правовій визначеності). Оскільки метою ст. 29 Конституції є недопущення свавільного обмеження (позбавлення) свободи чи особистої недоторканності особи, дотримання зазначених вимог є обов’язковим» (рішення від 23 листопада 2017 року №1-р/2017).
Наведена українська конституційна доктрина розуміння права на свободу та особисту недоторканність (ст. 29) є узгодженою із зобов’язаннями, які Україна взяла на себе за міжнародними договорами з прав людини (pacta sunt servanda), зокрема Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 року (далі — Пакт), Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі — Конвенція).
• Ст. 55 Конституції України
Зазначені статті Конституції нерозривно пов’язані з її ст. 55, що є гарантією ефективного судового захисту прав/судового контролю.
У своїй практиці ЄСПЛ особливе значення приділяв питанню судового контролю за втручанням у право на особисту свободу. Так, у рішенні у справі Brogan and Others v. the United Kingdom від 29 листопада 1988 року ЄСПЛ зазначив: «Судовий контроль за втручанням виконавчої влади в право особи на свободу є істотною ознакою гарантії, визначеної п. 3 ст. 5 Конвенції, який має на меті мінімізувати ризик свавілля. Судовий контроль випливає з правовладдя — одного із засадничих принципів демократичного суспільства, … який прямо згадується в преамбулі Конвенції» (§ 58).
Однак як може здійснюватися судовий контроль за дотриманням строків тримання під вартою особи на стадії судового розгляду в ситуації, коли законодавець не встановив критерії контролю — конкретні загальні строки судового розгляду. Посилання на «розумні строки» як граничні межі судового розгляду не можна брати до уваги, адже вони є оціночним поняттям і при всіх своїх критеріях об’єктивності є суб’єктивним відображенням судом дійсності.
У разі закріплення загальних строків судового розслідування в КПК, за аналогією з ч. 4 ст. 219 КПК (строки досудового розслідування), можна було б мати критерій, за яким міг бути здійснений судовий контроль. Крім того, сама особа, яка тримається під вартою, розуміла б межі обмеження її прав.
Встановлення граничних строків судового розгляду однозначно вплинуло б і на визначення та закріплення в КПК строків тримання під вартою особи на цьому етапі кримінального провадження. Обізнаність обвинуваченої особи про межі строків тримання під вартою в суді є також елементом відповідності цієї норми принципу верховенства права, а значить, і дотриманню справедливості.
• Ст. 59 Конституції України
Натомість невідповідність ч. 3 ст. 331 КПК ст.ст. 8, 29, 55 Конституції однозначно тягне і неможливість повноцінної реалізації права на отримання професійної правничої допомоги (по суті), передбачене ст. 59 Конституції. Адже навіть за умови надання всіх можливих у такій ситуації видів правничої допомоги отримати результат такої допомоги, що полягатиме у звільненні особи з-під варти під час судового розгляду справи, яка тримається понад 12 місяців, може бути марним лише через законодавчу прогалину (відсутність встановлених загальних строків тримання під вартою в суді). Як правило, місцеві чи апеляційні суди не будуть брати на себе відповідальність заповнювати таку законодавчу прогалину і приймати справедливе правове, хоча можливе і незаконне (за відсутності наразі передбачених КПК граничних строків тримання під вартою), рішення і звільняти особу з-під варти, якщо вона утримується більше 12 місяців поспіль.
• Ст. 62 Конституції України
Сподіваюся, що абсолютно зрозумілим для юристів має бути однозначне порушення в описаній ситуації ст. 62 Конституції (принцип презумпції невинуватості). Конституційний Суд України вже висловлював юридичну позицію, за якою «конституційний принцип презумпції невинуватості є багатоаспектним, діє на всіх стадіях кримінального провадження та навіть після його завершення, адже сутність цього принципу полягає в тому, що презумпція стосовно непричетності особи до вчинення кримінального правопорушення має універсальний характер, поширюється на всі сфери суспільного життя особи та діє доти, доки її не спростовано належним чином» (абз. 2 підп. 2.2 п. 2 мотивувальної частини рішення від 8 червня 2022 року №3-р(II)/2022).
Конституційний Суд України сприймає принцип презумпції невинуватості у світлі міжнародних зобов’язань України, передусім тих, які випливають із п. 2 ст. 14 Пакту. Водночас Комітет ООН із прав людини наголосив, що «відповідно до п. 2 ст. 14 Пакту кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право бути невинуватим доти, доки його вина не буде доведена згідно з приписами права. Презумпція невинуватості, яка є засадничою для захисту прав людини, покладає на органи обвинувачення тягар доведення вини, гарантує, що жодна вина не може бути презюмована, доки її не буде доведено достатніми доказами, гарантує, що обвинувачений має перевагу у його невинуватості, та вимагає поводження з особами, обвинуваченими у вчиненні злочину, відповідно до цього принципу».
Отже, оспорювані приписи ч. 3 ст. 331 КПК і наведена на початку статті реальна процесуальна ситуація не відповідають змісту принципу презумпції невинуватості стосовно його вимоги «усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь» (Конституція України). Складається враження, що сторона обвинувачення і, головне, суд, який розглядає справу, впевнені у винуватості обвинуваченого і вже на цьому етапі кримінального провадження застосовують до нього один із найбільш тяжких видів покарання — позбавлення волі на певний строк.
Можливі шляхи розв’язання проблеми
З метою дотримання положень ч. 3 ст. 331 КПК відповідно до наведених конституційних гарантій, практики ЄСПЛ і згаданих актів міжнародного законодавства слід внести зміни до ст. 318 та ч. 3 ст. 331 КПК, визначивши граничні строки судового розгляду кримінального провадження та тримання під вартою особи на цьому етапі.
Варіантів розв’язання описаної проблеми може бути декілька:
1. Подання конституційної скарги й очікування визнання ч. 3 ст. 331 КПК неконституційною — наслідком є виключення її із КПК (ЮФ «Ілляшев та Партнери» має позитивний досвід складання та подання конституційних скарг).
2. Внесення ВРУ відповідних змін до КПК — цей варіант кращий, але може бути довшим.
3. Прийняття рішень судами в конкретних справах щодо звільнення осіб з-під варти через, наприклад, 12 місяців їх безперервного перебування під вартою. Однак застосування такого варіанта потребує не просто дотримання судом букви закону (якщо йдеться про положення КПК, то тримання особи десятиріччя під вартою не суперечить чинному КПК), а слідування праву, принципу верховенства права. Обґрунтування судом у подібному випадку свого рішення потребує не лише ювелірної правничої роботи і свідчить про високий професіоналізм, а й мужності духу судді. Адже неодмінною відповіддю на таке судове рішення стануть скарги з боку сторони обвинувачення щодо судді (процесуальні, до ВРП тощо).
Рекомендовані строки тримання під вартою на стадії судового розгляду
Вважаю, що строки судового розгляду, а отже, і загальні строки тримання під вартою на цій стадії (у разі пред’явлення обвинувачення у вчиненні злочину), слід визначити такими:
• кримінальні проступки — один місяць;
• нетяжкі злочини — два місяці;
• тяжкі злочини — шість місяців;
• особливо тяжкі злочини — 12 місяців.
Ці строки можуть бути продовжені за певних обставин на чітко визначений період. В разі необхідності призначення експертизи і отримання її результатів строки продовжуються на цей термін. Однак до особи (на стадії продовження строку) не має бути застосований у цей час запобіжний захід тримання під вартою або домашній арешт (заходи, що найбільше порушують право на свободу особи).
Аргументами визначення термінів подібних строків можна назвати строки, які були визначені законодавцем як достатні для проведення відповідних процесуальних дій і прийняття відповідних рішень, так би мовити, з чистого аркуша, на стадії досудового розгляду. На стадії судового розгляду суд оперує вже переважно зібраними даними, тому такі строки можна спрогнозувати і визначити. Якщо сторона обвинувачення не має аргументів для доведення вини особи, має бути винесений виправдувальний вирок.
Кадрові, організаційні проблеми судової влади не можуть братися до уваги при законодавчому визначенні гарантій дотримання прав людини в КПК.