Потерпілий або його законний представник чи представник не є особами, які мають право оскаржити в апеляційному порядку постановлену на стадії досудового розслідування ухвалу слідчого судді про скасування повідомлення про підозру. На цьому наголосила Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду при розгляді справи №756/10189/20.
Як неодноразово наголошував Верховний Суд право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є важливою складовою конституційного права особи на судовий захист.
Однак формулювання ст. 129 Конституції України не вказує на коло суб`єктів, які наділені правом оскарження судових рішень. Такі особи визначені КПК та іншими Законами.
При цьому ч. 2 ст. 24 КПК гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому цим Кодексом, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.
За змістом пунктів 19, 25, 26 ч. 1 ст. 3 КПК потерпілий відноситься до числа учасників (сторін) кримінального провадження та учасників судового провадження.
З урахуванням пунктів 10, 24 ч. 1 статті 3 КПК, кримінальне провадження є цілісною відносно автономною полістадійною частиною кримінального процесу, що об`єднує комплекс взаємопов`язаних і взаємообумовлених процесуальних дій, які, будучи спрямованими на вирішення загальних завдань кримінального провадження через досягнення конкретного правового результату, здійснюються уповноваженими суб`єктами з приводу процесуальних відносин (що можуть бути пов`язані чи не пов`язані безпосередньо з матеріально-правовими відносинами), які відрізняються предметною характеристикою, в особливому процесуальному порядку, результати яких формалізуються у відповідних процесуальних рішеннях.
Загальним критерієм класифікації системи процесуальних проваджень є їх спрямованість. За критерієм спрямованості всі наявні в системі сучасного кримінального процесу процесуальні провадження поділяються на дві групи: 1) провадження, предметом яких виступають кримінально-правові відносини (встановлення наявності або відсутності таких відносин, а за наявності – встановлення підстав для притягнення особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, до кримінальної відповідальності; 2) провадження, що спрямовані на врегулювання правових відносин, які безпосередньо не пов`язані із кримінально-правовими, але їх виникнення та розвиток створюють необхідні умови для вирішення завдань кримінального провадження.
Провадження, що належать до другої групи, мають забезпечувальний характер стосовно основних проваджень, оскільки, з одного боку, створюють необхідні умови для здійснення основного провадження, а з другого – забезпечують дотримання прав людини під час здійснення основного провадження. Така їх спрямованість визначає їх специфічний предмет, зміст якого становлять правові відносини, які безпосередньо не пов`язані з тими, що є предметом основних проваджень.
Характер цих правових відносин також не є однорідним, що обумовлює необхідність виокремлення в цій групі забезпечувальних проваджень двох окремих підгруп.
До першої підгрупи відносяться провадження, що мають допоміжний до основного провадження характер, до яких належать провадження з відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження, а також провадження, в межах якого здійснюється міжнародне співробітництво під час кримінального провадження.
Матеріально-правову основу процесуальних проваджень другої підгрупи становлять відносини, що виникають і розвиваються у зв`язку зі здійсненням судового контролю під час досудового розслідування.
До таких особливих процесуальних проваджень можна віднести провадження: з надання слідчим суддею дозволу на проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій; з розгляду слідчим суддею клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження та скарг на рішення, дії та бездіяльність слідчого і прокурора, а також розв`язання інших процесуальних питань, що виникають під час досудового розслідування і віднесені до повноважень слідчого судді.
У межах кожного із проваджень існують різні порядки здійснення кримінальної процесуальної діяльності, що в сукупності дозволяють вирішити завдання конкретного різновиду процесуального провадження і всього кримінального провадження в оптимальний спосіб.
Колегія суддів вважає, що провадження з розгляду слідчим суддею скарг на повідомлення про підозру відноситься саме до другої підгрупи другої групи проваджень.
Аналіз положень ч. 3 ст. 306 КПК, яка регламентує порядок розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, дізнавача чи прокурора під час досудового розслідування, дозволяє зробити висновок щодо кола суб`єктів такого провадження, а отже, й кола суб`єктів, які можуть оскаржити рішення слідчого судді в апеляційному порядку у випадках, передбачених ч. 3 ст. 307 КПК та частинами 1, 2 ст. 309 КПК.
Так, розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування здійснюється за обов`язкової участі особи, яка подала скаргу, чи її захисника, представника та слідчого, дізнавача чи прокурора, рішення, дії чи бездіяльність яких оскаржується.
На слідчого суддю не покладається обов`язок повідомляти про час та місце розгляду такої скарги усім іншим учасникам кримінального провадження, крім тих, що прямо зазначені в ч. 3 ст. 306 КПК та направляти їм копію ухвали, постановлену за результатами такого розгляду, з роз`ясненням права на її оскарження у випадках, передбачених законом.
Таким чином, суб`єктний склад забезпечувальних проваджень не є тотожним суб`єктному складу основного кримінального провадження.
Саме такий підхід, на думку колегії суддів, відображає логіку законодавця стосовно нормативної регламентації забезпечувальних проваджень. Інше б свідчило про недотримання законності як загальної засади кримінального провадження, відповідно до якої, згідно з доктринальним тлумаченням, особа має бути своєчасно допущена до провадження, їй повинні бути роз`яснені її права та обов`язки та надана реальна можливість реалізувати права.
Відповідно до ст. 55 КПК, потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди, а також адміністратор за випуском облігацій, який відповідно до положень Закону України «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки» діє в інтересах власників облігацій, яким кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди. Права і обов`язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого.
Кримінально-процесуальний статус потерпілого, залежно від конкретної стадії кримінального провадження, відрізняється колом його прав та специфікою їх реалізації. Проте, потерпілий на будь-якій стадії кримінального провадження залишається самостійним учасником кримінального провадження, а зміна його процесуального статусу характеризується лише колом його прав, які визначені для різних стадій кримінального провадження, відповідно до ст. 56 КПК.
Згідно п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК, стороною кримінального провадження – з боку обвинувачення є слідчий, дізнавач, керівник органу досудового розслідування, керівник органу дізнання, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник у випадках, установлених цим Кодексом.
Отже, потерпілий є учасником кримінального та судового провадження, однак, на загальних підставах, але до жодної із сторін кримінального провадження не належить. Лише у випадку, коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення в суді, а потерпілий погодився підтримувати обвинувачення в суді, то такий потерпілий користується усіма правами сторони обвинувачення під час судового розгляду (частини 2 та 4 статті 340 КПК). Потерпілий на стадії досудового розслідування правами сторони обвинувачення не наділений та, відповідно, не користується, а перелік його прав та обов`язків передбачено у статтях 56-57 КПК.
Так, порядок оскарження ухвал слідчого судді, які постановлені під час досудового розслідування та їх перелік передбачені частинами 1, 2 статті 309 КПК. Серед таких ухвал значиться й ухвала слідчого судді про скасування повідомлення про підозру, яка в силу положень ч. 2 зазначеної норми КПК може оскаржуватися під час досудового розслідування в апеляційному порядку.
Коло осіб, які мають право подати апеляційну скаргу визначено ст. 393 КПК. Водночас, відповідно до положення п. 7 ч. 1 ст. 393 КПК, апеляційну скаргу мають право подати потерпілий або його законний представник чи представник – у частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції.
Таким чином, з огляду на положення наведених правових норм, законодавчо не визначено право потерпілого, його законного представника чи представника оскаржити в апеляційному порядку постановлене слідчим суддею судове рішення про скасування повідомлення про підозру.
Крім того, про відсутність у потерпілого або його законного представника чи представника права на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді постановленої за результатом розгляду скарги про скасування повідомлення про підозру, свідчать і положення п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК. Так, відповідно до згаданих вимог, законодавець надав право оскарження повідомлення про підозру лише самому підозрюваному, його захиснику чи законному представнику, таким чином визначивши коло осіб, інтересів яких це стосується. Відсутність у потерпілого або його законного представника чи представникаправа оскарження повідомлення про підозру свідчить і про відсутність можливості оскаржити рішення слідчого судді в апеляційному порядку.
Беручи до уваги вищевикладене, потерпілий або його законний представник чи представник не є особами, які мають право оскаржити в апеляційному порядку постановлену на стадії досудового розслідування ухвалу слідчого судді про скасування повідомлення про підозру, в розумінні п. 7 ч. 1 ст. 393, ч. 2 ст. 309, п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК.