У вузькому подвір’ї старого Подолу, за аркою на вулиці Спаській, де зазвичай лунає джаз і кавомашина перемішує тишу запахом меленої арабіки, ввечері 7 листопада панувала незвична енергія. Тепла, але важка. Бо в невеликій залі зібралися ті, кого війна зробила не лише воїнами, а й символами витримки в адвокатській спільноті.
Це були перші збори адвокатів-ветеранів війни, організовані Комітетом РАКО з питань надання допомоги адвокатам Київської області — учасникам бойових дій. Усі, хто прийшов, знали: тут не буде промов «для протоколу». Тут будуть історії, які болять. І які об’єднують.
«Щоб ви знали — ви не самі»
Вітальна промова голови Ради адвокатів Київської області Петра Бойка відразу задала тон усьому вечору.
— Ми зараз, мабуть, переживаємо найтяжчі часи із Другої світової, — почав він. — Це не просто черговий етап. Це — питання виживання України. І кожного з нас.
У залі запала тиша. Дехто схилив голову, коли він оголосив хвилину мовчання за загиблими адвокатами. Але це була не просто формальність — скоріше спільне мовчання людей, які розуміють, що в кожному імені за цими словами — ціла історія життя, згорнута в мить.
— Ми сьогодні тут, щоб ви знали — ви не самі, — продовжив він. — Щоб кожен з вас відчув, що поруч стоїть колега, побратим, Рада адвокатів Київської області. І є Комітет УБД — наш «військовий комітет». Його завдання — не просто допомагати, а бути вашим плечем.
П.Бойко згадував конкретні історії — наприклад, як за проханням військовослужбовця, адвоката Київщини Ігоря Сукача, Рада придбала для його підрозділу РЕБ та «розхідники» (витратні матеріали).
— У нас буває так, що зранку приходить заявка, а ввечері вже відправляємо пакунок на «Нову пошту». Бо реагуємо не на папери — на життя, на війну, — сказав голова Ради адвокатів Київської області. І потім, трохи затримавшись поглядом на фронтовиках у залі, додав: «Ви найкращі. Бо ви дали нам можливість жити і працювати. І знайте: у будь-який час, у будь-яку годину ви можете звернутися до мене з будь-якою проблемою. Це не просто слова. Це — наш обов’язок».
Його остання фраза звучала вже як наказ для прийдешніх поколінь адвокатів: «Коли ми переможемо, вас називатимуть героями історії. А сьогодні кожне ваше слово — це вже частина майбутньої історії. Говоріть, залишайте свій слід. Бо ви цього варті».
Бойовий прапор як символ вдячності
Коли до мікрофона вийшов Ігор Сукач, у формі з шевроном бригади, атмосфера в залі відразу стала серйозно-піднесеною. Голос адвоката-військовослужбовця був тихим, але в ньому — упевненість і чітке розуміння ситуації.
— В адвокатурі я був недовго, але прекрасні люди прийняли мене як у сім’ю, — сказав він. — А в лютому 2022 року я завіз свою родину на Західну Україну, а сам пішов служити. З того часу — жодного разу не пошкодував.
Він розповів про свого командира, якого назвав «єдиним справжнім». Той загинув 21 квітня 2024 року під Очеретиним. «Ми з ним жили по двох книжках — по Біблії і по Кримінальному кодексу, — по-теплому всміхнувся Ігор. — А ще по Статуту Збройних Сил України, куди ж без нього». У залі ледь стримали сміх, але вже за мить Ігор знову став серйозним: «Сьогоднішній ранок у Костянтинівці був важким. Але ті РЕБи, які нам передала Рада адвокатів, а також «розхідники» врятували п’ятьом нашим хлопцям життя. Вони поранені, але живі».
І потім Ігор Сукач розгорнув прапор. «Це прапор нашого 2-го механізованого батальйону 100-ї механізованої бригади. З підписами хлопців, які зараз тримають лінію бойового зіткнення. Вони знають про вас, про Раду, про Комітет. І передають подяку».
Оплески тривали довго. Хтось навіть не приховував сліз. Бо цей прапор — не просто подарунок. Це доказ, що допомога адвокатської спільноти — не гасла, а реальні врятовані життя.
«Ми тепер не просто колеги — ми побратими»
Наступним виступив Андрій Грубський, заступник голови Комітету УБД. Його промова була спокійною, проте відчувалася глибина, властива людям, які говорять з власного досвіду. «Комітет ми створили вже після того, як наші колеги повернулися з фронту. І ми побачили: Рада адвокатів Київської області — це спільнота, де кожна добра справа має зелене світло», — почав він. Згадав і свого першого командира, а нині – голову Комітету Івана Феськова, який не зміг того вечора бути присутнім, бо щойно переніс операцію. «Наслідки війни не минають навіть після демобілізації», — сказав Андрій.
Його слова про побратимство прозвучали особливо сильно: «Ми тут не просто адвокати. Ми тепер побратими. І так зрозуміти проблеми побратима може тільки той, хто сам пройшов цей шлях. Ми повинні триматися один одного — навіть після війни».
Після короткої паузи він додав: «Коли це жахіття закінчиться, саме ми — ця спільнота — будемо тим щитом, який не дасть образити жодного адвоката Київщини. Ми вже не боїмося нікого і нічого». У його словах не було бравади, лише гідність і впевненість людей, які справді вміють стояти до кінця.
Психологічний фронт
Коли на сцену вийшов Євген Скляренко, ветеран, психолог і керівник ГО «Повернись до мирного життя», у залі знову настала тиша — але цього разу інша, співчутлива. «Психологам, — усміхнувся він, — дуже часто потрібні адвокати. Так само, як і адвокатам — психологи. Тому ми тут не випадково». Його розповідь була сповнена болючої правди. Він говорив про сотні ветеранів, яких його організація щомісяця бере під опіку: від хлопців із високими ампутаціями до тих, хто повернувся з полону чи з «Азовсталі».
- Ми маємо кабінети довіри — окремо для матерів, окремо для дружин загиблих. У нас працюють психотерапевти, психіатри, і ветерани, які стали соціальними працівниками. Всі послуги — безкоштовні, — розповідав він.
Він наводив приклади, які важко слухати, але необхідно озвучувати. Зокрема, і про налбуфін — сильний знеболювальний препарат, який став причиною масових залежностей серед поранених: «Ми дуже довго добивалися, щоб його внесли до списку контрольованих речовин. Але тепер маємо іншу проблему — залежних ветеранів. І тут без юристів не обійтись, бо це вже питання не лише медицини, а й прав людини».
Скляренко ще довго говорив — про те, що болить. І кожен у залі розумів, що ці слова — не про когось іншого, а про тих, хто зараз робить все для того, щоб Україна перемогла.
«Ми повинні допомогти тим, хто повернеться»
Після дуже емоційного виступу Євгена Скляренка було дуже важко зосередитись на наступних словах ведучого — не від втоми, а від внутрішнього напруження. Люди ніби проживали все почуте ще раз. І саме в цей момент до слова запросили адвоката та ветерана Віталія Ковальчука. Його постава, уважний погляд — усе в ньому видавало людину, яка пройшла через фронт, але не втратила внутрішнього спокою.
— Коли мене запросили сьогодні, — почав він, — я не одразу зрозумів, навіщо ми тут зібралися. Але тепер бачу — формат обрали правильний. Бо це не просто зустріч. Це — розмова тих, хто розуміє одне одного без зайвих слів.
Його голос звучав рівно, по-адвокатському логічно, і кожна фраза мала вагу. «Ми, учасники бойових дій, розуміємо: поки ми тут, у тилу, наші колеги продовжують воювати, захищаючи нас і нашу можливість працювати. І вони потребують не лише подяки, а нашої уваги й допомоги».
Він наголосив, що війна — це не лише біль і втрати, а й нові людські зв’язки, нову якість спільноти. «Як би це дивно не звучало, але війна подарувала нам знайомства з неймовірними людьми — мотивованими, чесними, світлими. І тепер ми повинні зробити так, щоб, коли вони повернуться, ми допомогли їм не втратити себе».
Ковальчук говорив і про роль адвокатури — як середовища, що може стати платформою для реінтеграції ветеранів. «Комітет УБД — це не тільки допомога на фронті. Це майбутній майданчик підтримки. Бо колеги, які повернуться з війни, потребуватимуть не співчуття, а можливості повернутись у професію. І тут ми, адвокати, маємо показати приклад — як знання і людяність можуть стати зброєю миру».
Його слова зустріли схвальними кивками. Бо кожен у залі розумів: війна колись закінчиться, але боротьба за людей, які повернуться з неї, тільки почнеться.
«Капучино» з присмаком війни
Фінальний виступ вечора належав людині, яку слухали з особливою увагою. Військовий, адвокат, автор книжки «Капучино» — Роман «Бож» Давиденко.
Він вийшов до мікрофона в камуфляжі, тримаючи в руках декілька примірників своєї книги. Його голос звучав дещо незвично, насамперед через неймовірне поєднання втоми і сили, як би дивно це не звучало.
— Хочу подякувати Петру Анатолійовичу і Раді адвокатів Київської області, — почав він. — За те, що підтримуєте не словами, а ділом. Я це бачу щодня. Ми, військові, знаємо, хто нас не забуває.
Він говорив просто, без літературних інтонацій, але щиро — так, як говорять люди, які бачили війну зблизька.
— Я на фронті вже чотири роки. І за цей час зустрічав дуже різних людей — від інтелігентних професорів до тих, хто ніколи не тримав у руках книжку. Але всі вони — воїни. І серед них я почав думати: а чому б не написати про це? Про нас. Про те, що насправді відчуває людина на війні.
Так з’явилося «Капучино» — книжка, яку він спочатку задумав як сценарій до фільму, а потім перетворив на прозу. Головний герой — адвокат із позивним «Боривітер». Він — звичайний чоловік, який просто хотів жити. Але опинився у війні, і мусив навчитися виживати і залишатися людиною. Давиденко посміхнувся: «Назва не випадкова. Капучино — це символ. Бо навіть на війні ти шукаєш місце, де можеш перевести подих, випити кави, почути людський голос. Для мого героя це кав’ярня, де він відчуває спокій. Для когось іншого — розмова з побратимом чи лист із дому. Але всі ми шукаємо ці «острівці тепла».
Його слова перегукувались із тими цитатами, що пронизують книжку: «Мир — це не просто відсутність війни. Це щось, що треба знаходити щодня, навіть коли навколо тільки хаос».
У залі було тихо. Давиденко розповів, що книжка має 337 фотографій — реальних знімків із фронту, де поруч зображені люди, які стали героями його історій.
— Це не просто художній текст, — сказав він. — Це документ нашого життя. Біль, втома, сміх, страх і вдячність. І головне — братерство. Бо там, на війні, ти розумієш: чужих людей не буває.
Він згадав і про тих, хто не повернувся. Про побратимів, які загинули під Очеретиним, під Куп’янськом, під Бахмутом. І про те, що кожен день війни — це нагадування: життя триває тільки доти, доки ми не забуваємо. «Цю книжку я писав не для того, щоб мене хтось похвалив. А щоб кожен, хто відкриє її, відчув: ми поруч. Ми ще тут. Ми живі».
Після цих слів він передав підписані авторські примірники Петру Бойку, Комітету УБД та адвокатці Наталі Лісовій, яка відповідає за організаційну роботу Комітету.
«Ми не герої, ми — люди»
І, мабуть, саме у виступі Давиденка прозвучала головна думка вечора — війна не закінчується тоді, коли стихають вибухи. Вона триває у людях. У їхніх поглядах, снах, у мовчанні за столом. У книзі «Капучино» є фраза, яка цього вечора, здається, підсумувала все сказане на сцені: «Війна ніколи не залишить тебе. Вона просто стає частиною того, ким ти є».
Інша цитата звучить як попередження й прохання водночас: «Цивільні можуть бути вдячними військовим — але лише доти, доки ті залишаються десь далеко. Їм легше бачити нас героями, ніж травмованими людьми». Сам Давиденко у своєму виступі повторив цю думку майже дослівно: «Ми не герої. Ми — люди. І наше завдання зараз — повернутись не просто з війни, а з правди. Бо якщо суспільство нас почує — тоді ця війна не буде даремною».
Після завершення виступів учасники ще довго не розходилися. Хтось підходив подякувати, хтось — просто обійняти. На столах остигала кава, на стінах тремтіли відбитки світла від проекторів, а в розмовах змішувались професійні терміни й фронтові історії. Голова Ради Петро Бойко, стоячи поруч із військовими, сказав тихо, вже без мікрофона: «Ви знаєте, у цій залі сьогодні не було жодного випадкового слова. Це не про зброю. Це про силу людяності. І про те, що адвокати Київщини — це не просто професія. Це спільнота, яка вміє тримати удар». Хтось із присутніх додав: «Ми повертаємось не з війни, а з правди». І ця фраза розчинилася у вечірньому повітрі, як найточніше пояснення того, що відбулося на Спаській.
***
Коли люди розходилися, хтось зупинився біля входу і сказав: «Пахне кавою…». І справді — у цьому було щось символічне. Бо запах кави тепер асоціювався не лише з миром, а й із тими, хто його виборює.
Такі зустрічі не потребують гучних слів. Вони — про силу тих, хто пройшов крізь війну й залишився здатним співчувати. Про адвокатів, які зрозуміли, що професія може бути не тільки про закони, а й про життя та смерть…
У цей вечір адвокати-ветерани створили не просто «перший публічний захід Комітету УБД» — вони створили простір довіри.
Де кожен може прийти, випити свою філіжанку капучино і знати: він не один.
Сергій Козлов, журналіст