Blog

11.12.2023

Компенсація моральної шкоди родичам загиблих від терористичних актів: аналіз постанов ВС

У 2014 році у зв’язку із вторгненням російських військ в Україні розпочато Антитерористичну операцію та визначено території, на яких вона проходить. Проте існує перелік населених пунктів, на яких тимчасово не розповсюджується діяльність органів державної влади. Хто несе відповідальність за загибель людей на підконтрольній державі території та як стягнути моральну шкоду?

Указом Президента України від  14.04.2014 №  405/2014 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» розпочато АТО.

Територія проведення АТО охоплює територію України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку відповідно до вказаного Указу Президента України 14.04.2014 № 405/2014. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 07.11.2014 № 1085-р затверджений перелік населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють повноваження, та перелік населених пунктів, що розташовані на лінії розмежування.

Відповідно до  ч. 2 ст.  1177 Цивільного кодексу України шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом. ЄСПЛ зазначив, що  право на  відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення в Україні ніколи не було безумовним.

Частина 1 ст. 19 Закону України від 20.03.2003 № 638- IV «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до  закону і  з наступним стягненням суми цього відшкодування з  осіб, якими заподіяно шкоду, у порядку, встановленому законом. Крім того, у  порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (ч. 2 ст. 19 цього Закону).

З огляду на зміст вказаних приписів Закону реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі.

Проаналізуємо судову практику, яка сьогодні формується з питання відшкодування моральної шкоди внаслідок АТО.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18.01.2023 у справі № 644/8115/18 (провадження № 61-15831СВ20)

Обставини справи.

10 липня 2014 року на території селища Опитне Ясинуватського району Донецької області під час проведення антитерористичної операції та ведення бойових дій Особа 4 отримав наскрізне кульове поранення задньої поверхні грудної клітини з ураженням внутрішніх органів та від отриманих поранень помер.

Згідно зі свідоцтвом про смерть, виданим 11 липня 2014  року відділом державної реєстрації актів цивільного стану Куйбишевського районного управління юстиції у місті Донецьку, ОСОБА_4 помер у сел. Опитне Ясинуватського району Донецької області. Відповідно до  лікарського свідоцтва про смерть № 96 від 11 липня 2014 року причиною смерті ОСОБА_4 стала гостра крововтрата, наскрізне кульове поранення задньої поверхні грудної клітини з ураженням внутрішніх органів.

28  серпня  2017  року слідчим відділом другого управління (з дислокацією у м. Маріуполь Донецької області) ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні № _ за фактом заподіяння смертельних поранень ОСОБА_4 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті  258 КК України (терористичний акт, який призвів до загибелі людини).

26 липня 2018 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 визнано потерпілими та вручено пам’ятки про процесуальні права та обов’язки потерпілого. Особи, причетні до вчинення злочину, не встановлені.

29 серпня 2018 року рішенням Виконавчого комітету Харківської міської ради №  562 ОСОБА_3, а рішенням Виконавчого комітету Харківської міської ради № 563 ОСОБА_1 надано статус дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та  збройних конфліктів, зважаючи на те, що діти зазнали психологічного насильства (моральних та  психологічних страждань, які  не потребують доведення і  які діти перенесли у зв’язку із смертю внаслідок поранення їх батька — ОСОБА_4).

Позивачі зазначали, що внаслідок загибелі ОСОБА_4 вони мають право на отримання відшкодування моральної шкоди від  держави Україна з  огляду на вимоги Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Женевських конвенцій 1949 року, ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», Конституції України та положень ЦК.

Також Позивачі зазначили, що  на момент звернення до суду з цим позовом держава не прийняла закон, як це передбачено ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», на підставі якого виплачується компенсація за шкоду, завдану здоров’ю осіб, а також компенсація моральної шкоди родичам загиблих від терористичних актів. Однак відсутність відповідного закону не може бути перешкодою у захисті їхніх прав.

Обґрунтування Суду.

Передбачене в ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не  породжує без спеціального закону легітимного очікування на  отримання від  держави України відшкодування за  моральну шкоду, завдану позивачам внаслідок загибелі чоловіка та батька під час терористичного акту в  період проведення АТО незалежно від того, на якій території — підконтрольній чи  непідконтрольній Україні  — мав місце вказаний акт.

У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачів щодо права вимоги на підставі Закону України «Про боротьбу з тероризмом» до держави про відшкодування ним моральної шкоди, завданої у зв’язку із загибеллю чоловіка та батька у період проведення АТО.

Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2019 у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), від 22.09.2020 у справі № 910/378/19 (провадження № 12-23гс20), від 12.05.2022 у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20).

Ураховуючи наведене, відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог на підставі ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».

Самі собою факти загибелі людей на  підконтрольній державі території, тобто на  тій, на  якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі ст.  1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об’єднаних сил), не  означають автоматичне порушення гарантій права на  життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і  загибель людей на  території, яку держава у межах її кордонів із не залежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі ст.  1 Конвенції; див. mutatis mutandis рішення Великої Палати ЄСПЛ щодо прийнятності у  справі «Україна проти росії (щодо Криму)» (Ukraine v. russia (re Crimea)) від 16.12.2020, заяви № 20958/14 і 38334/18, § 303-352). Так само не  є підставою для  покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі собою факти порушення у межах кордонів України (зокрема, й у  періоди проведення АТО, Операції об’єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.

Велика Палата Верховного Суду у  постанові від 12.05.2022 у справі № 635/6172/17 (провадження 14-167цс20) виклала правовий висновок, у якому зазначила, що на правовідносини стосовно відшкодування шкоди, завданої порушенням права на життя, поширюється положення ст. 2 Конвенції. Однак проблема у подібних справах полягає в тому, щоби встановити, чи  перебував потерпілий під юрисдикцією Держави України у сенсі ст. 1 Конвенції та чи порушила Держава Україна певні свої обов’язки з тих, які випливають з указаної статті.

Верховний Суд погоджується, що втрата позивачами чоловіка та  батька, який загинув за  трагічних обставин, є  непоправною та  безперечно зумовлює сильні моральні і фізичні страждання.

Разом з тим позивачі не обґрунтовували, що Держава Україна знала про можливість обстрілу з боку незаконних збройних формувань у сел. Опитне Ясинуватського району Донецької області (згідно з витягом з ЄРДР від 28.08.2017 щодо кримінального провадження № _) і могла вжити, але не вжила заходів з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для життя чоловіка та батька позивачів. Отже, останні не обґрунтували порушення Державою Україна її позитивного матеріального обов’язку щодо гарантування права на життя.

Загибель чоловіка та  батька позивачів та  виконання Державою Україна позитивного матеріального обов’язку щодо гарантування права на життя ОСОБА_4 не перебувають у причинно-наслідковому зв’язку.

З огляду на викладене за обставин цієї справи відсутні підстави для відповідальності Держави Україна за неналежне виконання позитивного матеріального обов’язку щодо гарантування права на  життя ОСОБА_4.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08.02.2023 у справі № 423/847/20 (провадження № 61-12412СВ22)

Обставини справи.

27 січня 2015 року об 11:40 внаслідок артилерійського обстрілу по м. Попасна Луганської області зруйновано будинок за адресою, у якому була смертельно травмована ОСОБА_2, а позивачка отримала тілесні ушкодження.

Позивач ОСОБА_1 є  дочкою загиблої ОСОБА_2, що  підтверджується свідоцтвом про народження та свідоцтвом про шлюб. Відповідно до довідки медико-соціальної експертної комісії ОСОБА_1 є особою з інвалідністю третьої групи з 6 лютого 2018 року.

Відповідно до листів Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях від 2 червня 2016 року та 26 грудня 2019 року досудове розслідування у  кримінальному провадженні від 27 січня 2015 року № 12015050150000294 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 258 КК України, триває. У межах цього кримінального провадження витребувано медичну документацію ОСОБА_1 для  призначення судово-медичної експертизи.

Згідно з висновком комісійної психологічної експертизи від 18 березня 2020 року № 62/19 у ОСОБА_1 наявні зміни в емоційному стані, індивідуально-психологічних проявах, які перешкоджають активному соціальному функціонуванню її як особистості та виникли внаслідок отримання нею травм при потраплянні 27 січня 2015 року у її будинок снарядів системи «Град», з руйнуванням її будинку та загибеллю її матері.

Обґрунтування Суду.

Самі собою факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі ст. 1 Конвенції (зокрема, у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об’єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за ст. 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі ст. 1 Конвенції).

Україна залишається об’єктом збройної агресії з боку російської федерації (далі — рф), яку остання здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак. Наслідком збройної агресії рф проти України стала нелегітимна воєнна окупація і надалі незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя — невід’ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини території України у Донецькій та Луганській областях. Рф своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії рф стало мирне населення, зокрема жінки та діти.

Загибель матері позивачки та виконання Державою Україна позитивного матеріального обов’язку щодо гарантування права на життя ОСОБА_2 не перебувають у причинно-наслідковому зв’язку.

З огляду на викладене правильним є висновок апеляційного суду про те, що відсутні підстави для відповідальності Держави України за неналежне виконання позитивного матеріального обов’язку щодо гарантування права на життя ОСОБА_2.

За таких обставин позивачка не обґрунтувала вимогу про відшкодування державою моральної шкоди, не зазначила факти (обставини), за яких можна було б стверджувати про порушення державою конкретних обов’язків (негативного, позитивного матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права на життя її матері.

Детальніше з  текстом постанови можна ознайомитися за посиланням.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21.04.2023 у справі № 423/405/18 (провадження № 61-2285СВ23)

Обставини справи.

У  лютому  2018  року ОСОБА_2 звернулася до  суду з  позовом до  Держави Україна в  особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи, посилаючись на те, що невстановленими особами було здійснено терористичний акт, а саме артилерійський обстріл міста Попасної Луганської області, в результаті якого загинув її чоловік.

За вказаним фактом 9 лютого 2015 року внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань, правова кваліфікація діяння — ч. 3 ст. 258 (терористичний акт, який призвів до загибелі людини) Кримінального кодексу України. Однак після спливу трьох років з моменту скоєння терористичного акта досудове розслідування так і  не завершене, винні особи не встановлені та не притягнуті до відповідальності. Вважає, що  за вказаних обставин Держава Україна зобов’язана відшкодувати їй моральну шкоду, яка полягає у незворотних душевних стражданнях і хвилюваннях, спричинених загибеллю її чоловіка, незабезпеченні відповідачем права на життя, гарантованого ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 27 Конституції України.

Обґрунтування Суду.

З погляду Конвенції не кожна передбачувана загроза для життя зобов’язує державні органи вживати конкретних заходів, спрямованих на  запобігання її втіленню (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від  28.10.1998 у  справі «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), заява № 87/1997/871/1083, § 115, 116 і від 24.10.2002 у справі «Мастроматео проти Італії» (Mastromatteo v. Italy), заява № 37703/97, § 68).

Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов’язку. Обов’язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 19.02.1998 у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87 і від 08.11.2005 у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, § 176).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є  практичними й ефективними, то  порушення державою будь-якого з  конвенційних обов’язків  — як негативного, так і  позитивного матеріального чи  позитивного процесуального  — може зумовлювати необхідність присудження за  це компенсації (відшкодування). Остання може мати різні форми та  розміри, що  залежатимуть, зокрема, від  виду конкретного порушення, вчинення якого державою за конкретних обставин необхідно встановити.

У справі, яка переглядається, Верховний Суд погоджується з  тим, що  втрата позивачем чоловіка, який загинув за трагічних обставин, є непоправною та безперечно зумовлює сильні моральні страждання для неї.

Проте, як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12.05.2022 у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20), проблема такої справи полягає не лише в тому, чи страждала морально позивач, не лише в тому, як краще у грошовому еквіваленті оцінити ці її страждання, навіть не стільки в тому, який нормативний припис необхідно застосувати для присудження відповідного відшкодування.

ОСОБА_2 не обґрунтовувала, що Держава Україна могла вжити, але не вжила заходів, які усунули б ризик загибелі її чоловіка, що держава знала про можливість обстрілу міста Попасної Луганської області з боку незаконних збройних формувань у зв’язку зі збройною агресією РФ і могла вжити, але не вжила заходів з попередження такого обстрілу та усунення ризику для життя ОСОБА_3.

Детальніше з  текстом постанови можна ознайомитися за посиланням.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31.05.2023 у справі № 237/1314/21 (провадження № 61-2443СВ23)

Обставини справи.

24  серпня  2014  року в  районі очисних споруд біля селища міського типу Новотроїцьке Волноваського району Донецької області її сина — ОСОБА_3 та невістку — ОСОБА_4, які є батьками неповнолітнього ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, було вбито внаслідок бойових дій — обстрілу та влучення вибухового предмета в транспортний засіб «Volkswagen». Факт їхньої смерті підтверджується відповідними свідоцтвами про смерть і лікарськими свідоцтвами про смерть.

24 серпня 2014 року слідчим управлінням Служби безпеки України в  Донецькій області було внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі — ЄРДР) за № _ та розпочато досудове розслідування за вищевказаним фактом.

Позивач зазначала, що загибель ОСОБА_3 та ОСОБА_4 сталася на території, підконтрольній українській владі. Проте правоохоронні органи не забезпечили своєчасного та ефективного розслідування вказаної події.

Обґрунтування Суду.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_1, яка діяла в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що  Держава Україна порушила свої зобов’язання за ст. 2 Конвенції, і захист прав позивачки та її онука у спірних правовідносинах забезпечується нормами Конституції України та Конвенції. При цьому суди попередніх інстанцій зазначили про те, що держава не забезпечила ефективне розслідування факту смерті. Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій.

З урахуванням вищенаведеного та всіх обставин цього спору Верховний Суд уважає, що позивачка, яка діяла в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього онука, не обґрунтовувала, що Держава Україна могла вжити, але не вжила заходів, які б усунули ризик загибелі ОСОБА_3 та ОСОБА_4, що держава знала про можливість обстрілу в районі очисних споруд біля смт Новотроїцьке Волноваського району Донецької області з боку незаконних збройних формувань у  зв’язку зі збройною агресією з боку російської федерації і могла вжити, але не вжила заходів із попередження такого обстрілу та усунення ризику для життя сина та невістки позивачки, й відповідно, батьків неповнолітнього ОСОБА_2.

Загибель ОСОБА_3, ОСОБА_4 та виконання Державою Україною позитивного матеріального обов’язку щодо гарантування їх права на життя не перебувають у причинно-наслідковому зв’язку.

У спірних правовідносинах відсутні правові підстави для відповідальності Держави України за неналежне виконання позитивного матеріального обов’язку щодо гарантування права на життя.

Саме собою посилання на порушення гарантій права на життя за ст. 2 Конвенції у межах контрольованої території Україною без встановлення невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації процесуального обов’язку, не може бути підставою притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї.

Таким чином, відсутні підстави для  висновку про невиконання Державою Україною позитивного процесуального обов’язку, за яким держава має забезпечити об’єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом.

Детальніше з  текстом постанови можна ознайомитися за посиланням.

Основні висновки за результатом аналізу судової практики:

1. Самі собою факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі ст. 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об’єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за ст. 2 Конвенції.

2. Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання обов’язку з відшкодування моральної шкоди.

3. Саме собою посилання на порушення гарантій права на життя за ст. 2 Конвенції у межах контрольованої території Україною без встановлення невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації процесуального обов’язку не може бути підставою притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї.

ВІСНИК НААУ № 11 (96)

Новини партнерів та ЗМІ