Олександр Коваленко, адвокат, керуючий АБ «Коваленко і партнери»,
член Комітету з питань захисту бізнесу та інвесторів, що діє в складі НААУ
Чинне законодавство передбачає право звернення стягнення на майнові права боржника, зокрема, якщо вони перебувають в інших осіб або належать йому від інших осіб (ст. 10 ЗУ «Про виконавче провадження»).
Майновими є будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складниками права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (ст. 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»).
Майнові права як об’єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід’ємними від фізичної чи юридичної особи.
Відповідно до ст. 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважають, зокрема, і майнові права та обов`язки. Майнові права визнаються речовими правами.
До речових прав на чуже майно належить:
-
право володіння;
-
право користування (сервітут);
-
право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);
-
право забудови земельної ділянки (суперфіцій).
Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.
Ч. 3 ст. 2 ЗК України передбачає, що об’єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).
Відповідно до п. 6 ч. 3 ст. 18 ЗУ «Про виконавче провадження» виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.
Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації (стаття 48 ЗУ «Про виконавче провадження»).
Відповідно до ч. 2 ст. 56 ЗУ «Про виконавче провадження» передбачено, що арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника.
Відповідно до ч. 5 ст. 93 ЗК України «право оренди земельної ділянки може відчужуватися, у тому числі продаватися на земельних торгах, а також передаватися в заставу, спадщину, уноситися до статутного капіталу власником земельної ділянки – на строк до 50 років, крім випадків, визначених законом».
П .п. 4, 5 ч. 2 ст. 135 ЗК України передбачено, що продаж земельних ділянок, які перебувають у приватній власності, або прав на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) може здійснюватися на земельних торгах виключно з ініціативи власників земельної ділянки.
Звернення стягнення на земельні ділянки або прав на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) здійснюється державним виконавцем, приватним виконавцем під час виконання рішень, що підлягають примусовому виконанню в порядку, установленому ЗУ «Про виконавче провадження».
Отже, з одного боку, законодавець надає право виконавцю звернути стягнення на майнові права земельної ділянки, що належать боржнику, з іншого – право ініціювати перехід майнових прав належить винятково власнику земельної ділянки, а тому виникає питання щодо оборотоздатності майнового права на земельну ділянку, яке має інша особа, відмінна від власника.
Правове застосування ч. 5 ст. 93, ч. 2 ст. 135 ЗК України у співвідношенні зі встановленим ЗУ «Про виконавче провадження» порядком звернення стягнення на майнові права боржника, що висвітлено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 904/968/18.
У цій справі суд дійшов висновку, що об’єктом стягнення є лише ті майнові права, що належать боржнику та які міг відчужити сам боржник, а кошти, вилучені від продажу, спрямувати на погашення вимог стягувача до боржника у виконавчому провадженні.
Також суд зауважує, що «застосування виконавцем такого заходу примусового виконання рішень, як звернення стягнення на право оренди земельної ділянки, можливе стосовно власника земельної ділянки (орендодавця), а також у тих випадках, коли право на таке відчуження щодо іншої, крім власника, особи, передбачено законом або договором (емфітевзіс, суперфіцій, заставодержатель права оренди земельної ділянки тощо). Адже виконавець, виконуючи рішення, не може бути наділений більшими повноваженнями щодо майнових прав, ніж має щодо цих самих майнових прав сам боржник».
Відповідно до ч. 2 ст. 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) можуть відчужуватися або передаватися в порядку спадкування, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті.
Позиція суду аргументована тим, що право оренди земельної ділянки відповідно до ч. 5 ст. 95 ЗК України має специфічну оборотоздатність, яка притаманна саме власнику такого майна. Отже, ініціювати та продавати це право має саме власник земельної ділянки або особа, якій надано це право.
Фактично суд підтвердив правомірність звернення стягнення на майнові права, що належать боржнику на підставі договорів емфітевзісу, суперфіцій, заставодержателем права оренди земельної ділянки, оскільки власник передав право на їхнє відчуження. При цьому суд не встановив обмежень цивільно-правових угод, на підставі яких боржник може набути право на відчуження майнових прав.
Дискусійним питання залишається звернення стягнення на майнові права – право користування земельної ділянки, що належить боржнику (орендарю) на підставі договору оренди.
У постанові суд зазначив, що «відповідно до системного аналізу ст. 19 Конституції України, статей 10, 18, 56 ЗУ «Про виконавче провадження» виконавець не наділений правом накладення арешту на право оренди земельної ділянки боржника-орендаря, яке як майнове право є за змістом наведених вище законодавчих норм відмінним від майна (коштів) об`єктом цивільних прав та має обмежену оборотоздатність для боржника-орендаря».
Підставою для такого висновку є те, що ст. 18, 56 ЗУ «Про виконавче провадження» надає право на арешт майна, а не майнових прав, що є різними поняттями в розумінні абз. 7 ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»
Виникає риторичне запитання, чому на майнові право, що належать боржнику на підставі договорів емфітевзису в межах виконавчого провадження, можливо звернути стягнення, а на майнові права, передбачені договором оренди, – ні. Ураховуючи те, що право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) є похідним від права власності в розумінні абз. 7 ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень».
Об’єм права оренди земельної ділянки, що належить орендарю, передбачений Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України й договором оренди землі (ч. 1 ст. 6 ЗУ «Про оренду землі»).
Відповідно до ч. 1 ст. 93 ЗК України право оренди земельної ділянки – це засноване на договорі строкове платне володіння й користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
Відповідно до ч. 6 ст. 93 ЗК України орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця, крім випадків, визначених законом, передаватися орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).
Межі оборотоздатності права оренди в межах виконавчого провадження визначається саме зі змісту прав орендаря за договором оренди, а не прав власника такої земельної ділянки.
На мою думку, укладаючи договір оренди земельної ділянки з наданням права суборенди, власник реалізує своє право та наділяє орендаря-боржника правом передати (відчужити) право володіння й користуванні іншим особам, без його попередньої згоди. У цьому контексті різниця між стягненням майнових прав у межах договору емфітевзіс чи суперфіцій полягає в законодавчому закріпленні, тоді як стягнення майнових прав на право користування, володіння земельною ділянкою має бути врегульовано договірними відносинами. І саме в договорі власник-орендодавець установлює певний об’єм прав орендаря – боржника й тим самим визначає оборотоздатність майнових прав на земельну ділянку.
Указана правовий висновок ВП ВС винесений у контексті застосування ч. 5 ст. 93, ч. 2 ст. 135 ЗК України питання щодо застосування ч. 6 ст. 93 ЗК України не розглядалося. Також у рішенні зазначено, що звернення стягнення на право оренди земельної ділянки можливе в тих випадках, коли право на таке відчуження щодо іншої, крім власника, особи передбачено законом або договором. Об’єктом стягнення є лише ті майнові права, що належать боржнику та які міг відчужити сам боржник.
Також Верховний Суд у постанові від 19.06.2020 у справі № 240/657/17, відмовляючи в задоволенні касаційної скарги, посилається на вищевказану позицію ВП ВС та зазначає, що позивачем не надано доказів, що боржник має право на відчуження права оренди земельних ділянок.
Я вважаю, що виконавець має право звертати стягнення лише на ті права, які були надані власником земельної ділянки, орендарю-боржнику відповідно до укладеного договору оренди, зокрема право відчужувати право оренди.