При поданні учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен письмо обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об’єктивно не залежали від особи, яка їх подає.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 915/2222/19.
Обставини справи
З матеріалів справи відомо, що позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про стягнення 1 031 400 грн основного боргу, 767 700,69 грн 48 % річних, 3 094 200 грн штрафу та 560 799,02 грн пені.
Позов мотивований порушенням відповідачем умов договору в частині оплати постановленого та прийнятого без зауважень товару.
Суди попередніх інстанцій позов задовольнили, констатувавши, що розмір процентної ставки 48% річних замість встановлених законом 3% процентів передбачений договором поставки.
Висновок Верховного Суду
ВС підкреслив, що за змістом частин 4 та 8 статті 80 ГПК України, яка врегульовує загальний порядок подання доказів, якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об’єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу; докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що на залежали від неї.
Відповідно до частини 3 статті 269 ГПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
ВС також нагадав, що відповідно до висновку щодо застування статей 80, 269 ГПК України, викладеного Верховним Судом у постанові від 18.06.2020 у справі №909/965/16, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, це наявність об’єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасність вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи ( у даному випадку – відповідача).
Отже, при поданні учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен письмо обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об’єктивно не залежали від особи, яка їх подає.
Проте ВС зазначив, що судом апеляційної інстанції встановлено, що скаржник в апеляційній скарзі на виконання вимог частини 4 статті 80, пункту 6 частини 2 статті 258, частини 3 статті 269 ГПК України взагалі не заявляв про долучення додаткових доказів, не наводив їх переліку, не обґрунтовував наявності виняткового випадку неподання зазначених доказів у встановлений строк, як і не доводив неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від відповідача.
Таким чином, відповідач не дотримався чітко встановленого процесуальним законодавством порядку подання додаткових доказів в суді апеляційної інстанції, а отже не вчинив відповідної процесуальної дії, що, як наслідок, виключає вчинення судом апеляційної інстанції процесуальних дій щодо долучення та надання оцінки додатковим доказам.
У той же час Верховний Суд зауважив, що суд може вирішити питання про зменшення розміру штрафних санкцій, процентів річних і за власною ініціативою, а не тільки за клопотанням заінтересованої особи, як помилково зазначає суд апеляційної інстанції. Проте у даному випадку такий висновок суду не призвів до прийняття незаконного судового рішення, оскільки у справі не встановлено визначних законом передумов для вирішення питання про зменшення розміру відсотків річних.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої та апеляційної інстанції – без змін.