Проблематика позовної давності вже неодноразово піднімалася, але розвиток законодавства та практики його законодавства, навіть в умовах воєнного стану, є настільки динамічним, що вимагає додаткової уваги і аналізу.
Позовна давність як інститут приватного права пов’язує логічним ланцюжком суб’єктивне матеріальне право, можливість його здійснення за допомогою юрисдикційних механізмів примусового характеру, відповідальність за порушення суб’єктивного права та інтересу і правомірне звільнення від відповідальності, з поєднанням у цьому інституті конструкцій матеріального і процесуального права у міжгалузевому розрізі. В умовах сьогодення існує потреба не тільки аналізу позовної давності у контексті різних видів правовідносин і способів захисту, а відслідковування подальшого розвитку цього інституту.
Наразі динамічно розвивається процес радикальних змін цивільного законодавства, який буде зачіпати усі сфери цивільно-правового регулювання, включаючи інститут позовної давності. Концепція оновлення Цивільного кодексу України передбачає, що норми ЦК щодо позовної давності підлягають коригуванню. Передусім це стосується ст. 257 ЦК, яка помилково визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Це є напрямком реформування позовної давності у подальшому, наповнення цього поняття іншим змістом, внесення змін не тільки до ЦК, а й до інших законів, які містять норми про позовну давність. Але побачити чіткі контури формули позовної давності у реформованому ЦК поки що досить складно.
Законодавче визначення позовної давності і проблеми його застосування
Своєчасність захисту приватного права особи підпорядковується, в першу чергу, закономірностям розвитку інтересів у приватноправовій сфері, а строк позовної давності лише слугує її часовим фоном. Позовна давність є тим ланцюжком, що поєднує відповідний приватний інтерес, суб’єктивне право із можливістю їх здійснення, захисту або втрати внаслідок спливу певного часу. Цей цивільно-правовий інститут є тим критерієм, своєрідним лакмусовим папірцем, за яким можна судити про наявність чи відсутність заінтересованості особи у захисті своїх суб’єктивних прав, відношення до їх втрати. При цьому не слід вдаватися до применшення значення позовної давності, оскільки за відсутності цього строку істотно зменшиться ефективність впливу права на суспільні відносини, що ним регулюються, а це, у свою чергу, призведе до втрати ними системності та упорядкованості, причому не тільки темпоральної.
Зв’язок позовної давності та відповідальності не носить характеру простої лінійної залежності, а є діалектичним, багатоаспектним. Строк позовної давності «зв’язує» механізм відповідальності у багатьох параметрах, перш за все стосовно підстав звільнення від відповідальності. В інституті позовної давності основна думка закону — обмеження позову певним часом, законодавцю відомо, що позов спрямовано на правопорушення і що з настанням строку воно стане безкарним.
Цей доктринальний підхід наразі підтримується практикою ЄСПЛ та позицією Верховного Суду, який погодився з підходом ЄСПЛ, що позовна давність — це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Строки позовної давності мають на меті гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли б бути ущемлені у разі, якщо було б передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу. Характерно, що коментуючи судову практику і рішення Верховного Суду, суддя КАС ВС Володимир Кравчук вказує на спільні риси і відмінності строків звернення до суду і позовної давності: їх спільними рисами є порядок обчислення, а відмінностями, яких набагато більше, визначає: характер правовідносин (публічні/приватні), підстави застосування (ініціатива суду/заява сторони), тривалість (6 місяців/3 роки), імперативність (сторони можуть збільшити строк давності), можливість зупинення і переривання позовної давності, правові наслідки пропущення (без розгляду/відмова у позові).
Довгий час у теорії цивільного права і юридичній практиці позовна давність розглядалася як інститут матеріального права, що мало відповідні наслідки, відображені у законодавстві. Але наразі спостерігається тенденція щодо «процесуалізації» строку позовної давності, його бачення вже як строку процесуального, особливо у адміністративному судочинстві. Це слід ураховувати в подальших аналітичних розсудах і формуванні судової практики.
Позовна давність і процесуальний строк звернення до суду
Загальний строк звернення до суду встановлено на законодавчому рівні для адміністративного судочинства. Статтею 122 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено загальний шестимісячний строк для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи, який обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, якщо не встановлено іншого. На практиці тривалий час виникають питання про співвідношення цього строку з іншими строками звернення до суду (оскарження), які є більш тривалими. Перш за все це стосується строків, визначених КАС і податковим законодавством, адже відповідно до п. 56.18 ст. 56 Податкового кодексу України з урахуванням строків давності, визначених ст. 102 цього Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення. Як бачимо, у цій нормі йдеться про зв’язок права платника податків на судове оскарження саме із строком давності, а не із строком звернення до суду за ст. 122 КАС. Ця обставина викликала неоднозначні підходи до тлумачення у практиці Верховного Суду.
Судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів КАС ВС вказала, що зазначений у п. 102.1 ст. 102 ПК строк є саме строком давності, який має матеріально-правову природу, а тому не може бути одночасно і процесуальним строком звернення до суду. Між правовою природою матеріально-правового строку давності в податкових правовідносинах та процесуального строку звернення до адміністративного суду є сутнісна різниця, а тому помилковим є ототожнення їх призначення при використанні. Але по цій справі декілька суддів виклали окрему думку, у якій критично поставилися до обґрунтування такої позиції, оскільки ВС, визнавши строки звернення до суду суто процесуальними (на відміну від строків давності, визначених ст. 102 ПК), визнав за можливе (з аналізу частин 1, 2, 4 КАС) перехід до правового регулювання, запровадженого ПК, як спеціальним законом, та, порівнявши приписи п. 56.18 та 56.19 ст. 56 цього Кодексу, не знайшов між ними колізії, яку слід було б усувати за допомогою встановленої п. 56.21 цієї ж статті презумпції правомірності дій платника податків. Фактично це призвело до ситуації, за якої строки, визначені ст. 122 КАС і п. 56.19 ст. 56 ПК, судова палата визнала процесуальними, а строк, визначений сукупністю п. 56.18 ст. 56 і п. 102.1 ст. 102 ПК, — «таким, що має матеріально-правову природу, а тому не може бути одночасно і процесуальним строком звернення до суду», — без наведення відповідної аргументації та критеріїв, за якими здійснено такий поділ. Таке правозастосування вважається помилковим внаслідок ігнорування судом правил нормотворення (законодавчої техніки), а перехід до регулювання правовідносин Податковим кодексом України — передчасним, здійсненим за відсутності необхідної для цього гіпотези у нормі права, що підлягала застосуванню, та на підставі уявної альтернативи.
Ця позиція послідовно повторена суддями і в іншій справі.
Пунктом 56.18 ст. 56 ПК закріплено саме право платника податків оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення з урахуванням строків давності, визначених ст. 102 цього Кодексу.
За доктринальним визначенням строк звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом — це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.
Застосування такого наукового методу пізнання, як порівняння, унаочнює, що усі елементи наведеного вище науково обґрунтованого визначення присутні у диспозиції цієї норми, яка, як і будь-яка інша відсилочна норма, застосовується у сукупності із тією, до якої відсилає.
Отже, визначений п. 56.18 ПК строк є встановленим спеціальним законом, що регулює цей вид правовідносин, строком звернення до суду задля оскарження рішень контролюючого органу, тривалість цього строку визначена ст. 102.1 ПК, а датою початку його відліку є дата отримання такого рішення. Той факт, що норма ст. 102 ПК (п. 102.1) передбачає два різні строки давності (1095 та 2555 днів), свідчить лише про необхідність застосовувати їх диференційовано, відповідно до виду правовідносин, у яких виник спір.
Більше того, про те, що строки, визначені розд. ІІ ПК (а жодних інших строків, окрім тих, що названі у п. 102.1, цей розділ не визначає), законодавець чітко визначив саме як строки позовної давності, прямо свідчить зміст п.п. 164.2.7 п. 164.2 ст. 164 ПК.
Підсумовуючи, зазначимо, що чинним національним законодавством загалом передбачена альтернатива у визначенні законодавчих джерел закріплення строків звернення до суду; КАС визначає загальний шестимісячний строк звернення до суду для всіх видів правовідносин, який, лише якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів; натомість ПК, як спеціальний нормативно-правовий акт рівної юридичної сили, визначає більш тривалий, й, відповідно, більш сприятливий для платника податків строк звернення до суду для оскарження рішень податкового органу та по-іншому визначає порядок його обчислення — відлік строку починається після настання події, з якою пов’язано його початок, — отримання такого рішення.
Протилежне правотлумачення, неодноразово продемонстроване Судовою палатою в описаних вище судових рішеннях, визнає законним паралельне існування двох законодавчо визначених, істотно відмінних за тривалістю, початком перебігу й можливістю поновлення строків звернення до суду («матеріального» і «процесуального»), навіть не визнаючи й не усуваючи колізії між ними; та, як наслідок, допускає наступну можливість кратного розгляду спору судом у межах таких установлених строків, — що прямо заборонено КАС.
Переконані, що судові помилки слід визнавати й виправляти шляхом здійснення відступу в порядку, визначеному процесуальним законом, — а не «карбувати» численними повторами, ігноруючи хиткий фундамент таких висновків і заснованого на них правосуддя.
Видається, що таке бачення у більшій мірі не тільки враховує юридичну сутність процесуальних строків і давності, а й відповідає принципам застосування законодавства, зокрема презумпції правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу (п.п. 4.1.4 п. 4 ст. 4 ПК).
У цьому аспекті серед висновків КАС ВС спостерігається бачення щодо необхідності враховувати правову природу строків давності, визначених саме податковим законодавством, з тим, щоб застосування більш короткого строку звернення до суду, ніж строку давності, не призводило до порушення правової визначеності.
Судова палата акцентувала увагу на тому, що задля додержання принципу правової визначеності та забезпечення права на справедливий суд, які є елементами принципу верховенства права, зміна сталої судової практики, яка відбулася в бік тлумачення норм права щодо застосування коротших строків звернення до суду, може розглядатися судами як поважна причина при вирішенні питання поновлення строків звернення до суду в податкових правовідносинах, які виникли та набули характеру спірних до зміни такої судової практики.
Судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у постанові від 27.01.2022 у справі № 160/11673/20 повторно наголосила на висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 26.11.2020 у справі № 500/2486/19, про те, що після ухвалення цієї постанови суди повинні уникати формального підходу при застосуванні її висновків, зокрема не допускати випадків скасування судових рішень з мотивів пропуску строку звернення до суду, ухвалених відповідно до усталеної на той час судової практики, лише на тій підставі, що станом на час ухвалення судового рішення змінилось тлумачення Верховним Судом відповідної норми права з цього питання.
Незважаючи на те, що суд апеляційної інстанції правильно визначився із темпоральними межами процесуального строку, який підлягає застосуванню у спірних правовідносинах, скасування ним рішення суду першої інстанції за встановлених у цій справі обставин та із застосуванням нової судової практики через пропуск строку звернення до суду з позовом є проявом формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки на момент подання позову та відкриття судом першої інстанції провадження у справі сталою була судова практика щодо тривалості строку звернення до суду з позовом про скасування рішень про визначення грошових зобов’язань у 1095 днів, на врахування якої небезпідставно міг сподіватися позивач і яка була врахована судом першої інстанції.
За наведеного правового регулювання та обставин справи Верховний Суд констатує, що суд апеляційної інстанції допустив порушення норм процесуального права, що призвело до постановлення незаконної постанови, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
В іншій справі КАС ВС вказав на необхідність врахування темпорального підходу до застосування правових позицій і висновків ВС щодо строків, зокрема у разі зміни підходів Верховного Суду, оскільки питання наявності підстав вважати поважними причини пропуску строку звернення до суду з позовом, які пов’язані зі зміною правової позиції Верховного Суду з цього питання, було предметом дослідження Верховним Судом у справі № 640/11650/21, за наслідками касаційного розгляду якої було ухвалено постанову від 23.09.2021. У цій постанові суд касаційної інстанції зазначив, що у перехідний період для забезпечення реалізації права особи на звернення до суду у вказаних умовах їй має бути забезпечений певний розумний строк, достатній для формулювання правової позиції і вчинення дій з підготовки відповідного позову та його подання до суду. Тобто новий підхід Верховного Суду у питанні визначення строку звернення до суду з позовами може застосовуватися для нових позовів, поданих після ухвалення постанови від 26.11.2020, однак при вирішенні питання поновлення строку звернення з позовом істотне значення мають такі обставини: строк, який сплинув після зміни судової практики і до моменту звернення до суду з позовом; причини, які заважали звернутися до суду з позовом у максимально короткий термін після зміни судової практики; чи є підстави вважати, що позивачем було допущено необґрунтовані зволікання.
Аналогічний підхід було продемонстровано Верховним Судом при розгляді справ № 580/3400/20 (постанова від 27.07.2021), № 500/1149/21 (постанова від 04.08.2022).
Підсумовуючи викладене, суд касаційної інстанції робить висновок, що суди попередніх інстанцій не визначились із строком, який підлягає застосуванню у спірних правовідносинах, не встановили дати, від якої цей строк має обраховуватись (зокрема, дійсної дати вручення позивачу оскаржуваних податкових повідомлень-рішень (у тому числі, за правилами п. 42.5 ст. 42 ПК)), та моменту, коли він сплинув (з урахуванням зміни судової практики). Поза правовою оцінкою судів попередніх інстанцій залишились доводи позивача про фактичне отримання спірних податкових повідомлень-рішень 13.05.2022 та про здійснені ним заходи щодо адміністративного оскарження цих рішень. Судові рішення також не містять висновку щодо застосовності у спірних правовідносинах при вирішенні питання про дотримання строку звернення до суду норм Закону № 540-IX, яким було внесено зміни в частині обрахунку строків як до ПК, так і КАС. Ці обставини є свідченням порушення судами норм процесуального права, які призвели до передчасного висновку про пропуск позивачем строку звернення до суду із позовом та відсутність підстав для його поновлення.
Водночас непоодинокими є твердження судів, що між правовою природою матеріально-правового строку давності в податкових правовідносинах та процесуального строку звернення до адміністративного суду є сутнісна різниця, а тому помилковим є ототожнення їх призначення при використанні.
Отже, строки давності, передбачені ст. 102 цього Кодексу, та відповідно зупинення їх перебігу не поширюються на строки звернення Товариства до суду із позовом у цій справі, які встановлені ст. 122 КАС.
Суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи питання про поважність підстав для поновлення строку звернення до суду, установили конкретні обставини, хронологію та послідовність дій Товариства перед зверненням до суду за захистом свого права, які свідчать про те, що суб’єкт звернення до суду знав про порушене право, ніщо правдиво йому не заважало звернутися до суду у визначені законом строки, але цього він не зробив.
Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для залишення позовної заяви без розгляду на підставі ст. 123 КАС, оскільки позивачем пропущений строк звернення до суду і поважних причин такого пропуску не наведено.
Як бачимо, існує потреба уніфікації судової практики щодо співвідношення строків позовної давності і строків звернення до суду.
При цьому питання поважності пропуску і строків давності, і строків звернення до суду вирішуються судами першої та апеляційної інстанцій.
Суд касаційної інстанції не може переоцінити доводи про поважність причин пропуску позовної давності, оцінку яким надано судами попередніх інстанцій.
Аналогічна правова позиція викладена в п. 34 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц та п. 41 постанови Верховного Суду від 18.01.2022 у справі № 922/2718/20.
Застосування позовної давності в умовах воєнного стану
Законом України від 15.03.2022 (набув чинності 17.03.2022) «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктами 18 і 19 такого змісту:
«18. У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов’язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов’язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
19. У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257 — 259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії».
Йдеться про загальну позовну давність (ст. 257 ЦК), спеціальну (ст. 258 ЦК) та зміну тривалості позовної давності (ст. 259 ЦК), окремі спеціальні строки позовної давності (ст. 786 ЦК). Тому інші норми ЦК, зокрема про застосування позовної давності судом, наслідки її спливу є чинними і наразі.
Ці норми, назовні спрямовані на захист інтересів слабкої сторони у договірних та інших правовідносинах, насправді породили цілу низку проблем у захисті їх інтересів. Зокрема, недобросовісні кредитори отримали можливість звертатися до суду, нараховувати неустойку (штраф, пеню) за весь період, набагато більше, ніж скорочена позовна давність в один рік (п. 1 ч. 2 ст. 257 ЦК). Не викликає сумнівів, що продовження строків позовної давності не повинно стосуватися спеціальної (скороченої) позовної давності, що вимагає відповідних змін до ЦК.
Слід звернути увагу, що наведеним законом не внесені зміни до Господарського кодексу України щодо позовної давності, тобто норми цього Кодексу про позовну давність (зокрема, ч. 5 ст. 203, ст. 223, ч. 3, 4 ст. 322 ГК) у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану не продовжуються на строк його дії.
Також не зупиняється на час воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення строк, передбачений ч. 6 ст. 232 ГК, за якою нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 05.03.2022 № 206 «Деякі питання оплати житлово-комунальних послуг в період воєнного стану» до припинення чи скасування воєнного стану в Україні забороняється нарахування та стягнення неустойки (штрафів, пені), інфляційних нарахувань, процентів річних, нарахованих на заборгованість, утворену за несвоєчасне та/або неповне внесення населенням плати за житлово-комунальні послуги. Заборона поширюється також на юридичних осіб, яким належить на праві власності або іншому речовому праві житлове та/або нежитлове приміщення, будинок, в яких розміщуються та є кінцевими споживачами комунальних послуг внутрішньо переміщені особи, у разі, коли такі юридичні особи не мають права на отримання компенсації за спожиті комунальні послуги під час розміщення внутрішньо переміщених осіб у будівлях (приміщеннях) об’єктів державної, комунальної та приватної власності у період воєнного стану. При цьому не вирішено питання стягнення і нарахування неустойки та інших санкцій щодо юридичних осіб, які надають послуги з управління багатоквартирними будинками за рахунок коштів споживачів, у тому числі і житлово-комунальних послуг.
Хоча у судовій практиці питання застосування цієї постанови до юридичних осіб — споживачів викликає питання. Так, суд зазначив, що положення постанови Кабінету Міністрів України від 05.03.2022 № 206 прямо не забороняють нарахування ОСББ, які є юридичними особами, 3 % річних та інфляційних втрат, незважаючи на ті обставини, що ці неприбуткові організації створені мешканцями будинку (населенням) для забезпечення таких мешканців комунальними послугами та оплата таких комунальних платежів здійснюється за рахунок мешканців та за тарифами для населення. Проте зазначене не відповідає засадам справедливості, оскільки безпідставно ставить об’єднання мешканців, які уклали колективний договір на отримання комунальної послуги, у гірше становище порівняно з мешканцями, які мають відповідні індивідуальні договори.
Список використаної літератури:
- Концепція оновлення Цивільного кодексу України. К.: Видавничий дім «АртЕк», 2020. С. 13.
- Печений О. П. Сучасні тенденції застосування позовної давності у судовій практиці. Вісник Національної асоціації адвокатів України. 2023. № 5 (91). С. 44-53.
- Печений О. П. Підстави застосування позовної давності у корпоративних правовідносинах // Українське комерційне право. 2006. № 7. С. 86-93.
- Энгельман И. Е. О давности по русскому гражданскому праву (по изд. 1867 г.) : историко-догматическое исследование. М.: Статут, 2003. С. 28-29
Олег Печений
к. ю. н., старший науковий співробітник НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування НАПрН України, член НКР ВР