У резонансних кримінальних провадженнях рішення про тримання під вартою або про багатомільйонну заставу вже сприймається як щось буденне, ніби це має відбуватися автоматично лише за фактом повідомлення особі про підозру. При цьому наявність належних і допустимих доказів, а також реальних ризиків перешкоджання досудовому розслідуванню та судовому розгляду часто нікого особливо не цікавить, що, вочевидь, влаштовує сторону обвинувачення і, на жаль, нерідко й сам суд.
Пресслужби правоохоронних органів і судових установ уже майже шаблонно повідомляють про тримання під вартою, визначені мільйони застави та домашні арешти, ніби саме ці заходи і є кінцевою метою досудового розслідування. При цьому справи розслідуються місяцями, у судах розглядаються роками, але кінцеве рішення цікавить значно менше, ніж швидкі новини про черговий «акт справедливості».
Принцип пропорційності: поняття, яке часто існує лише на папері
Одним із ключових принципів застосування запобіжних заходів є принцип пропорційності. Його суть проста: втручання держави у право на свободу особи має бути співмірним меті, яку вона переслідує, та реальним ризикам, які є у конкретному кримінальному провадженні. Тобто суд кожного разу зобов’язаний зважувати не абстрактну «тяжкість вчиненого», а конкретні обставини провадження, обґрунтованість підозри та наявність ризиків, передбачених ст. 177 КПК України.
КПК прямо вимагає при вирішенні питання про запобіжний захід додатково оцінювати: вік, стан здоров’я, сімейний стан, соціальні зв’язки, репутацію, наявність постійного місця роботи, поведінку особи до та після повідомлення про підозру. Усе це не формальні деталі, а критерії для визначення того, наскільки суттєвим має бути втручання у право на свободу саме в цій конкретній ситуації.
На практиці ж принцип пропорційності нерідко підмінюється принципом доцільності для сторони обвинувачення. У багатьох справах логіка рішення зводиться до простої формули: якщо обвинувачення виглядає як «серйозне», значить, має бути тримання під вартою або, як мінімум, застава, яку неможливо внести. У такій конструкції особа, її життєві обставини, стан здоров’я, сім’я, діти, робота — все це відходить на другий план або взагалі не береться до уваги. Особливо яскраво проблема пропорційності проявляється в економічних і корупційних провадженнях.
У підсумку запобіжний захід часто перестає бути індивідуальним процесуальним рішенням і перетворюється на стандартизовану функцію каральної системи, яка застосовується за шаблоном. Саме так принцип пропорційності поступово втрачає свій реальний зміст, залишаючись тільки декларацією в нормах закону.
Ризики: формальність замість доведення
Ризики, передбачені ст. 177 КПК України, є ключовим елементом будь-якого клопотання про застосування запобіжного заходу. Саме їх наявність і реальність мають бути тим обґрунтуванням, яке дозволяє суду обмежувати право людини на свободу. Формально закон вимагає доведення кожного ризику — не припущення, не побоювання та прогнозування, а конкретні обставини, підтверджені матеріалами провадження.
На практиці ж клопотання про запобіжні заходи часто виглядають як формальний перелік усіх можливих ризиків «про всяк випадок». Підозрюваний «може переховуватися», «може впливати на свідків», «може знищити докази», «може вчинити інше кримінальне правопорушення»— без чіткого викладення фактів, які підтверджують наявність таких висновків, без посилання на конкретні документи чи протоколи слідчих дій, зокрема негласних.
Особливо дивно завжди звучить твердження про ризик «вчинення нового кримінального правопорушення» у справах про корупційні злочини. Як особа, щодо якої, як правило, проводиться комплекс НСРД, перебуваючи під постійним процесуальним контролем, може «вчинити новий злочин» аналогічного характеру, у клопотаннях, як правило, не пояснюється.
При цьому п. 5 ч. 1 ст. 184 КПК прямо вимагає, щоб у клопотанні були наведені конкретні обставини, які підтверджують наявність кожного ризику, а також посилання на матеріали, що ці обставини підтверджують. У реальності ж такі посилання часто або відсутні взагалі, або зводяться до формальних фраз без жодного доказового наповнення.
Найбільша проблема навіть не в тому, що правоохоронні органи дозволяють собі такий формальний підхід. Проблема в іншому — у судів така робота нерідко не викликає зауважень, і це не стає підставою для відмови в задоволенні необґрунтованих клопотань, які не відповідають прямим вимогам КПК.
Коли пропорційність і ризики все ж починають працювати
Попри всю системність описаних проблем, наша практика цього року показує: за активної, послідовної та професійно вибудуваної позиції сторони захисту суди все ж інколи відходять від шаблонних рішень і реально застосовують принципи пропорційності та обґрунтованості ризиків. Ідеться про конкретні приклади, коли нам все ж таки вдалося переконати суд: ризики мають бути доведені, а втручання у свободу — виправдане та мінімально необхідне.
Показовим у цьому контексті є приклад, коли у кримінальному провадженні щодо службової особи комунального підприємства за ч. 5 ст. 191 КК України (справа №761/48035/24) сторона обвинувачення наполягала на застосуванні до підозрюваного виключно тримання під вартою, обґрунтовуючи це тяжкістю інкримінованого злочину, його посадовим статусом і стандартним набором ризиків, передбачених ст. 177 КПК України. Водночас позиція захисту будувалася не на емоційних запереченнях, а на послідовному й конкретному спростуванні кожного ризику окремо — з аналізом соціальних зв’язків, поведінки особи до повідомлення про підозру, реального обсягу вже зібраних доказів та відсутності будьяких спроб перешкоджання слідству.
Суд у цьому випадку прямо зазначив, що сама собою тяжкість підозри не може автоматично підміняти собою доведення ризиків, і дійшов висновку про можливість їх нейтралізації шляхом застосування більш м’якого запобіжного заходу. У результаті в застосуванні тримання під вартою було відмовлено, а підозрюваному обрано цілодобовий домашній арешт.
Цей приклад є принциповим, оскільки демонструє: тримання під вартою має залишатися винятковим, а не базовим запобіжним заходом.
В іншому нашому провадженні за ч. 5 ст. 191 КК України (справа №752/626/25) сторона обвинувачення наполягала на заставі для підозрюваного у понад 8 млн грн, фактично прирівнюючи її до розміру заявлених збитків.
Захист наголошував, що КПК не передбачає автоматичного зв’язку між вірогідними збитками та заставою, а призначення застави понад встановлені законом межі можливе виключно за наявності доведених так званих виключних обставин. Жодних доказів майнової спроможності підозрюваного внести мільйонну суму подано не було.
Суд визнав, що застава не може мати карального характеру, і відмовив у задоволенні вимоги прокурора. У підсумку її розмір було зменшено більш ніж у 20 разів, до суми, яка відповідала принципу пропорційності.
У ще одному нашому резонансному кримінальному провадженні про службове кримінальне правопорушення суд взагалі відмовив у застосуванні будь-якого запобіжного заходу. Попри тяжкість інкримінованих діянь і гучність претензій, сторона обвинувачення не надала жодних фактичних даних, які б підтверджували реальність ризиків щодо застосування цілодобового домашнього арешту.
Суд дійшов висновку, що сторона обвинувачення взагалі не довела наявність ризиків, визначених ст. 177 КПК, та існування «виняткових обставин, які б виправдовували обмеження права підозрюваного на свободу». Крім того, слідчий суддя не побачив підстав для застосування і менш суворого запобіжного заходу. У задоволенні клопотання було відмовлено повністю (справа №757/41022/25-к).
Висновки
Практика застосування запобіжних заходів сьогодні продовжує мати каральний характер, подекуди ігноруючи принципи пропорційності та навіть презумпції невинуватості. Така ситуація зумовлена публічним тиском, підвищеним запитом суспільства на справедливість і поведінкою правоохоронних органів, які ефективність своєї роботи часто намагаються показати не в судах, а в соціальних мережах.
Наведена нами практика демонструє, що у випадках, коли захисту вдається провести якісну роботу і виявити процесуальні проблеми у конкретно взятих провадженнях, суд здатен повертатися до стандартів та ухвалювати обґрунтовані законні рішення не тільки карального характеру. Однак вимушені констатувати: такі рішення поки що є радше винятком, ніж правилом.
Запобіжний захід, особливо одразу після повідомлення про підозру, залишається зоною найбільшого процесуального ризику для особи. Водночас на більш пізніх стадіях кримінального провадження, коли гострота і резонанс знижуються, вдається повертати суди до закону — зменшувати розміри застав та замінювати запобіжні заходи, пов’язані з обмеженням свободи, на більш м’які.
Запобіжний захід не має слугувати покаранням. І лише тоді, коли це твердження стане загальним правилом, можна буде говорити про реальний баланс між інтересами слідства та правами людини.
Денис Терещенко, «ALERTES» адвокат, керуючий партнер, член правління ААУ