9 грудня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 635/108/19 скасував ухвалу апеляційного суду, який дійшов помилкового висновку про відсутність у захисника права на оскарження ухвали суду.
Місцевий суд задовольнив клопотання прокурора та обрав обвинуваченому запобіжний захід у виді тримання під вартою.
Апеляційний суд відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою захисника на вказану ухвалу місцевого суду, мотивувавши тим, що чинним КПК не передбачено порядку апеляційного оскарження ухвали про обрання обвинуваченому запобіжного заходу у виді тримання під вартою.
У касаційній скарзі захисник зазначав, що апеляційний суд дійшов безпідставного висновку щодо неможливості апеляційного оскарження ухвали про обрання обвинуваченому запобіжного заходу у виді тримання під вартою. Та обставина, на його думку, що в рішенні Конституційного Суду України від 13 червня 2019 р. у справі № 4-р/2019, яким у відповідній частині визнано неконституційними положення ч. 2 ст. 392 КПК, зазначено «продовження» строку тримання під вартою, а не «обрання», не може бути підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження.
Верховний Суд вказав, що із системного аналізу ст.ст. 177, 178, 194, 196, 199 КПК, в яких терміни «обрання запобіжного заходу» та «продовження запобіжного заходу» використовуються як синоніми (при цьому обрання є первинною стадією під час застосування запобіжного заходу, який обирається на певний строк, а продовження – вторинною, що наступає за певних умов, до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою), у їх взаємозв’язку з рішенням КСУ № 4-р/2019 випливає, що зміст та обсяг кримінальної процесуальної норми ч. 2 ст. 392 КПК дає підстави до окремого апеляційного оскарження як ухвали суду про продовження строку тримання під вартою, так і судового рішення, на підставі якого запобіжний захід обрано під час судового провадження в суді першої інстанції. Такий висновок ґрунтується на логічному способі тлумачення змісту закону, зокрема такого його виду як з’ясування обсягу і змісту наступного правового явища (як похідного від попереднього), залежно від змісту і обсягу правового явища, що є підґрунтям до його виникнення.
Підсумовуючи викладене, Верховний Суд виходив з того, що право на окреме апеляційне оскарження постановленої під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті ухвали про продовження запобіжного заходу у виді тримання під вартою (наступне правове явище за його обранням та застосуванням) вказує про встановлення в законі права на оскарження в зазначеному порядку ухвали про обрання такого заходу.
Отже, за висновком ВС, апеляційний суд, відмовляючи у відкритті провадження за апеляційною скаргою захисника, неправильно витлумачив положення норми ст. 392 КПК, у зв’язку з чим дійшов помилкового висновку про відсутність у захисника права на оскарження зазначеної ухвали суду.
Підготував Леонід Лазебний