У Верховному Суді обговорили проблеми ефективності кримінальної юстиції та шляхи їх вирішення

Першу тематичну дискусію «Забезпечення правопорядку в Україні: виклики та перспективи поточного етапу правової реформи» модерував керівник департаменту аналітичної та правової роботи Верховного Суду Расім Бабанли. Він запропонував учасникам дискусії порозмірковувати над тим, що є критеріями ефективності кримінальної юстиції, чи можливо їх розробити та дотримуватися, чи залежать критерії ефективності від кількості виправдувальних / обвинувальних вироків.

 

На думку голови Касаційного кримінального суду у складі ВС Станіслава Кравченка, одним із ключових показників ефективності кримінальної юстиції є рівень правової культури, який визначається рівнем знань і практичного досвіду. Завдяки високому рівню правової культури у громадян формується повага до права, забезпечується дотримання принципу верховенства права та ефективна діяльність усіх державних інститутів.

 

Але сьогодні складно говорити про високий рівень цієї культури, зокрема, учасників кримінальних проваджень. Про це свідчать такі статистичні дані: прокурори не з’явилися в судові засідання в місцеві суди у кримінальних провадженнях 5 561 раз. Йдеться про представників державного обвинувачення, через неявку яких фактично були зірвані судові засідання. Адвокати не прибули в судові засідання 10 202 рази. Якщо в судові засідання не ходять прокурори та адвокати, то ці засідання переносяться, що може призвести до порушення розумних строків розгляду справ та, відповідно, звернення до Європейського суду з прав людини.

 

За словами Станіслава Кравченка, зараз судам доводиться працювати в дуже важких умовах у зв’язку з кадровим голодом, значним навантаженням (судді-криміналісти, в тому числі й слідчі судді, щороку розглядають приблизно 1 млн 200 тис. проваджень, клопотань та інших процесуальних документів, а також майже 800 тис. справ про адміністративні правопорушення). Водночас проблема неявки учасників провадження ще більше ускладнює і так непростий процес розгляду справ.

 

«Про підвищення ефективності кримінальної юстиції не може йти мова, якщо немає належного забезпечення працівників правоохоронних органів, прокуратури, судів необхідними ресурсами», – зауважив голова ККС ВС.

 

Він нагадав, що в Україні є місцеві суди, у яких правосуддя взагалі не здійснюється через відсутність у них суддів, які повноваження. У багатьох судах апеляційної інстанції важко сформувати хоча б одну колегію для розгляду кримінальних проваджень. І тільки завдяки рішенню Ради суддів України цього року в апеляційних судах почали залучати до колегій, які розглядають кримінальні провадження, суддів-цивілістів.

 

«Закон дозволяє так робити, але з точки зору спеціалізації це, мабуть, не зовсім правильно. Якщо суддя 20 років розглядав цивільні справи, то розглядати кримінальні провадження йому буде непросто, що може позначитися на ефективності, якості та тривалості розгляду проваджень. Однак іншого шляху нині не існує, оскільки Вища кваліфікаційна комісія суддів України досі не запрацювала. Тому очікувати найближчим часом кадрового наповнення судів не варто», – пояснив спікер.

 

Проте не завжди виходить залучити суддів-цивілістів до колегій, які розглядають кримінальні провадження. Через це доводиться передавати провадження з одного суду апеляційної інстанції до іншого. У 2020 році ККС ВС ухвалив понад 2 тис. рішень про передачу таких проваджень.

 

«У контексті ефективності кримінальної юстиції вагомим є не тільки рівень правової культури, а й чіткі правила здійснення кримінального провадження та їх суворе дотримання всіма учасниками “гри”. Якщо всі – починаючи від оперативного працівника і закінчуючи суддею касаційної інстанції – діятимуть за встановленими правилами, матимуть високий рівень правової культури, то правоохоронна система працюватиме ефективно. У такому разі навряд чи кримінальне провадження, яке ґрунтується на сумнівних доказах, буде направлене до суду, навряд чи прокурор підтримає обвинувачення в такому провадженні, а суддя ухвалить обвинувальний вирок», – сказав голова ККС ВС.

 

Що стосується питання виправдувальних та обвинувальних вироків, то, зауважив доповідач, важливо, щоб кожен вирок насамперед був законним і обґрунтованим. «Наявність виправдувальних вироків – це лакмусовий папірець того, чи працює в державі правова система. Сьогодні частка виправдувальних вироків становить приблизно 1 %», – додав він.

 

Крім того, наголосив Станіслав Кравченко, для забезпечення ефективності кримінальної юстиції важливо, щоб суспільство довіряло судам. Однак нині спостерігається тривожна тенденція: пересічним громадянам постійно нав’язується думка про низький рівень довіри до суду.

 

Для визначення рівня довіри теж мають бути критерії. І вони є. Це кількість заяв про відвід судді, що фактично означає висловлення йому недовіри, та кількість оскаржених рішень. Так, згідно зі статистичними даними, учасники кримінальних проваджень заявляють про відвід судді (слідчого судді) менш ніж в 1 % проваджень, оскаржують в апеляційному порядку в середньому 15–20 % рішень судів першої інстанції, а щодо касаційних проваджень ця цифра ще менша.

 

«Значну роль у формуванні довіри до суду відіграє і зрозумілість для громадян судових рішень», – наголосив голова ККС ВС.

 

Говорячи про результати роботи ККС ВС, Станіслав Кравченко зауважив, що наразі судді розглядають провадження 2020–2021 років. Він сподівається, що ця позитивна динаміка збережеться й у майбутньому.

 

До того ж судді ККС ВС активно використовували механізми забезпечення єдності судової практики, і в 2021 році об’єднана палата, на розгляд якої передавалося вирішення питань про застосування певних норм матеріального та процесуального права, ухвалила 23 постанови з відповідними висновками.

 

«Сьогодні ВС установлює чіткі орієнтири в судовій практиці», – резюмував доповідач.

 

Під час другої тематичної дискусії «Проблеми застосування чинного законодавства та забезпечення єдності судової практики в контексті ефективності кримінальної юстиції» виступили секретар Першої судової палати ККС ВС Наталія Антонюк і секретар Третьої судової палати ККС ВС Герман Анісімов.

 

Наталія Антонюк зосередилася на співвідношенні ефективності кримінальної юстиції та справедливості. «Ефективність кримінальної юстиції не дорівнює кількості обвинувальних чи виправдувальних вироків. Ефективність залежить від виконання завдань, визначених матеріальним і процесуальним законодавством. Йдеться про те, щоб особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, була покарана, а особа, яка не вчиняла протиправного діяння, – у жодному разі не притягувалася до відповідальності», – зауважила спікер і додала, що це ефективність із погляду юриста.

 

Якою ж буде ефективність кримінальної юстиції для пересічного громадянина? Відповідаючи на це запитання, Наталія Антонюк навела такий приклад. У резонансній справі визнається недопустимим ключовий, визначальний доказ. Навряд чи в такій ситуації суд ухвалить обвинувальний вирок. Для юриста, очевидно, це судове рішення буде законним і справедливим. Утім, навряд чи воно виглядатиме справедливим для пересічного громадянина, який не знає юридичних тонкощів.

 

«У кожному кримінальному провадженні суд має намагатися досягти балансу між інтересами держави, засудженого (підозрюваного, обвинуваченого) і потерпілої сторони. При цьому треба пам’ятати: справедливість для кожної зі сторін цього трикутника є різною», – наголосила суддя ККС ВС.

 

Руку на пульсі цих питань має тримати також законодавець і належно й своєчасно реагувати, якщо норми матеріального чи процесуального закону потребуватимуть трансформації.

 

Детальніше Наталія Антонюк зупинилися на проблематиці визнання доказів недопустимими. За її словами, норми КПК України зазвичай досить чітко визначають певні правові процедури. Наприклад, якщо норма закону визначає, що при проведенні тієї чи іншої слідчої дії має бути двоє понятих, то ніхто не може тлумачити її інакше. Попри це на практиці судді часто зіштовхуються із ситуаціями, коли до слідчої дії залучався лише один понятий або слідча дія була проведена взагалі без понятих. «Законодавець передбачив участь цих незацікавлених осіб у слідчій дії для того, щоб убезпечити від зловживань та гарантувати права особи, щодо якої ці слідчі дії проводяться», – акцентувала спікер.

 

Або інший приклад. Чи є підстави для визнання слідчого експерименту недопустимим доказом, якщо він проведений не на місці вчинення злочину? «Якщо на слідчому експерименті особа демонструє механізм спричинення ушкоджень, то де б не відтворювався цей механізм нанесення ударів – він буде ідентичним. Однак у деяких провадженнях зовнішня обстановка надзвичайно важлива (наприклад, потерпілий вдарився об якийсь предмет) – у такому разі проведення експерименту необхідно проводити в тому місці, де вчинювалися відповідні дії з максимальним наближенням до первинних умов, які існували на момент вчинення злочину», – переконана Наталія Антонюк.

 

Також суддя зауважила, що в Україні значно поліпшилася ситуація з дотриманням права на захист. З цього приводу звернення до ЄСПЛ, які комунікуються Урядом, зазвичай стосуються давніх порушень.

 

Завершуючи свій виступ, Наталія Антонюк констатувала, що «діяльність судів, адвокатури і прокуратури має бути зорієнтована на досягнення справедливості та забезпечення прав усіх учасників процесу».

 

Герман Анісімов зупинився на питанні щодо якості матеріального і процесуального закону. Він застеріг, що, зосереджуючись на окремих питаннях, не слід забувати про загальну мету, якою має керуватися законодавець задля досягнення завдань кримінально-правової політики та концепції кримінальної юстиції.

 

Секретар Третьої судової палати нагадав, що впродовж останніх років робоча група розробляє проєкт змін до КК України; у деяких робочих обговореннях брали участь і судді. Однак, висловив занепокоєння спікер, розробники не надто активно долучають суддів до розробки нового кримінального закону.

 

Він нагадав і про інше: у 2001 році був прийнятий чинний КК України. Відтоді до нього було внесено не десятки, а сотні змін і доповнень, а сьогодні ця цифра становить уже тисячу. «Окремі правки ускладнюють правозастосування загальних норм, які раніше труднощів не викликали», – зауважив суддя та додав, що з огляду на це великого значення набуває діяльність Верховного Суду як органу, який здійснює судове тлумачення, що дає змогу просувати практику шляхом ефективного правозастосування.

 

«Автоматична імплементація законодавцем положень міжнародного законодавства без урахування вітчизняного досвіду, а також використання досить розмитих понять і конструкцій ускладнює розв’язання окремих питань притягнення особи до кримінальної відповідальності», – вважає Герман Анісімов.

 

Зокрема, частину дискусійних питань правозастосовної практики за ст. 152 КК України вирішила об’єднана палата ККС ВС (щодо тлумачення змісту об’єктивної сторони кримінального правопорушення, щодо зворотної дії закону України про кримінальну відповідальність в часі тощо (справа №562/1629/17). Питання способів вчинення цього правопорушення було предметом дослідження окремих колегій суддів (справа №566/1420/19). Водночас залишається низка невирішених питань.

 

Суддя навів декілька прикладів, які ілюструють складність застосування матеріального закону. Один із прикладів стосувався вдосконалення кримінальної відповідальності за злочини у сфері службової діяльності. У 2014 році були внесені зміни до ст. 365 КК України «Перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу». Чи свідчать внесені до диспозиції статті зміни про декриміналізацію перевищення влади або службових повноважень усіма іншими службовими особами, орім як працівниками правоохоронних органів? На сьогодні є декілька послідовних позицій Верховного Суду, відповідно до яких зловживання і перевищення становлять різновиди використання особою службового становища, які суперечать інтересам служби (справи №682/3004/15-к, №517/639/17, №766/16775/17).

 

ККС ВС виходить із того, що загальною ознакою будь-якого зловживання владою або службовим становищем є спосіб вчинення злочину – використання наданих повноважень, свого службового становища, що утворює зміст злочинів у сфері службової діяльності. Цей спосіб вчинення злочину за своєю суттю полягає не в простому невиконанні покладеного обов’язку, а в застосуванні наданих повноважень проти покладеного обов’язку, всупереч інтересам служби та становить фактично зраду обов’язку. Перевищення влади або службових повноважень службовою особою, яка не є працівником правоохоронного органу, – різновид зловживання владою чи службовим становищем, передбаченим відповідними частинами ст. 364 КК України, за наявності притаманних йому суб’єктивних ознак.

 

Герман Анісімов акцентував, що законодавець делегує частину повноважень, які охоплюються змістом поняття «правоохоронна функція», і відносить їх до компетенції працівників лісоохорони, рибоохорони, служб охорони праці тощо. Практика йде шляхом, коли до правоохоронного органу відноситься будь-який, якому делегована частина повноважень щодо здійснення такої функції. Наскільки такий підхід є обґрунтований – судовій практиці ще належить вирішити. Подібних складних питань правозастосування в чинному КК України немало.

 

Спікер зауважив, що умови і підстави криміналізації діянь напрацьовані вже давно. За концепцією нового кримінального закону пропонується прибрати суспільну небезпечність діяння як ознаку кримінального правопорушення. «Якщо така концепція буде затверджена, то ми будемо змушені дійти висновку, що передумовою відповідальності є усвідомлення протиправності. Цей підхід не новий, використовується, наприклад, у Німеччині. Та чи може сьогодні наша система забезпечити доведення усвідомлення протиправності як складової підстави кримінальної відповідальності? Думаю, що ні. Нова концепція кримінального закону має широко обговорюватися і науковцями, і практиками, і суддями. Інакше закон може породити величезну кількість проблем – навіть більшу, ніж є зараз.

 

Судді ККС ВС Микола Мазур і Сергій Фомін виступили в третій тематичній дискусії «Протидія корупції як елемент забезпечення правопорядку: поточні тренди». Микола Мазур розповів про такий тренд, як заочне провадження. «Процедура «in absentia» нова для сучасної української правової традиції. У багатьох країнах вона існує вже досить давно. Крім того, ЄСПЛ сформував відповідну практику щодо розгляду кримінальних проваджень за відсутності обвинуваченого»,  – зазначив доповідач.

 

За його словами, процедура «in absentia» була запроваджена Законом України від 7 жовтня 2014 року №1689-VII «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо невідворотності покарання за окремі злочини проти основ національної безпеки, громадської безпеки та корупційні злочини». Вона застосовується до осіб, які переховуються або на тимчасово окупованій території, або на території держави, яку Верховна Рада України визнала державою-агресором та осіб, що перебувають у міжнародному чи міждержавному розшуку.

 

Суддя ККС ВС звернув увагу на те, що на практиці виникають проблеми із застосуванням процедури «in absentia». Це пов’язано з фрагментарністю законодавства та його неповнотою в частині регулювання питання щодо здійснення такої процедури.

 

Втім, є проблеми не тільки законодавчого характеру. Вони набагато глибші і стосуються необхідності пошуку балансу між загальним суспільним інтересом, пов’язаним із притягненням винуватих осіб до відповідальності, й дотриманням стандартів забезпечення права на справедливий судовий розгляд, які є універсальними для кожного підозрюваного чи обвинуваченого.

 

«Тобто під час кримінального провадження за процедурою «in absentia», з одного боку – інтереси забезпечення ефективності провадження, а з другого – право особи на справедливий суд», – наголосив спікер.

 

За його словами, ЄСПЛ визнає прийнятною процедуру заочного засудження, і в окремих справах, які стосуються цього питання, він вказував, що відсутність обвинуваченого не завжди повинна бути перепоною для судового розгляду. Так, у рішенні у справі «Санадер проти Хорватії» (Sanader v. Croatia) ЄСПЛ зазначив, що неможливість проведення судового розгляду за відсутності особи може паралізувати ведення кримінального провадження.

 

Зазначена кримінальна справа стосувалася обвинувачення особи в тяжких військових злочинах, особа була оголошена в розшук, оскільки перебувала на окупованій території поза контролем Хорватії. Крім того, не було відомостей про те, що заявник був своєчасно повідомлений про розгляд, і він міг ініціювати новий розгляд, лише якби повернувся до Хорватії та, по суті, пожертвував своєю свободою. На думку ЄСПЛ, здійснене в цій справі заочне провадження є співмірним із суспільним інтересом та інтересом жертв побачити справедливість. Водночас ЄСПЛ встановив порушення права на справедливий суд, вказавши, що цей процес, який загалом є допустимим, у цьому випадку був пов’язаний із непропорційним обмеженням права обвинуваченого на участь у розгляді справи або на її перегляд. Тобто порушення полягає в непропорційній вимозі пожертвувати свободою заради нового розгляду справи.

 

Як зазначив доповідач, ЄСПЛ наголошує, що фундаментальне право особи брати участь у розгляді кримінального провадження за її обвинуваченням передбачено ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, хоча прямо про це в ній не вказано. Водночас це право не є абсолютним, і в деяких випадках воно може бути обмежене. ЄСПЛ допускає, що розгляд може відбуватися без особи в таких випадках: коли особа безпосередньо відмовилася від участі в провадженні або коли держава продемонструвала старанні, але безуспішні намагання вручити повідомлення про розгляд провадження (у другому випадку відмова особи не доведена, але презюмується).

 

«Однією з ключових проблем у межах процедури заочного розгляду є питання, яким чином повідомити особу про те, що стосовно неї здійснюється кримінальне провадження, та про час і місце розгляду справи. Практика розгляду Верховним Судом таких проваджень тільки формується і дає змогу побачити тенденції та проблеми, які виникають у провадженнях», – сказав Микола Мазур.

 

Він навів кілька постанов ВС, ухвалених у кримінальних провадженнях, які пов’язані з процедурою «in absentia». Так, в одній зі справ колегія суддів звернула увагу на те, яким чином сторона обвинувачення повідомляла особу про висунуту підозру та обвинувачення: вона не обмежилася тим, що тільки надсилала повідомлення за місцем проживання особи, а й звернулася за міжнародною допомогою, публікувала на своєму офіційному вебсайті та в пресі відповідні оголошення. Крім того, намагалася зв’язатися з особою телефоном за місцем її «роботи».  У цьому провадженні ВС дійшов висновку, що сторона обвинувачення вжила всіх можливих заходів, щоб повідомити особу про те, що стосовно неї здійснюється кримінальне провадження.

 

В іншій справі ВС вирішував питання про забезпечення участі особи, кримінальне провадження щодо якої здійснювалося «in absentia», за допомогою відеоконференцзв’язку. ВС констатував, що суди від першої до останньої інстанції надавали процесуальну можливість стороні захисту, щоб обвинувачений вийшов на зв’язок, взяв участь у засіданні, але він цим правом не скористався.

 

«Це продемонструвало, що особа належним чином повідомлена про розгляд справи, особі давалася можливість взяти участь у судовому засіданні, але той факт, що вона не вийшла на зв’язок – це її рішення, і вона сама відмовилася від цього права», – зауважив суддя ККС ВС.

 

За його словами, під час розгляду справи «in absentia» особливу роль відіграє захисник за призначенням, якщо не був залучений захисник за договором. В одному з проваджень ВС звернув увагу на пасивну поведінку захисника за призначенням під час розгляду справи і констатував, що за таких обставин не можна вважати, що право на захист особи було належним чином гарантовано.

 

Крім того, Микола Мазур розповів про інші проблеми, пов’язані з розглядом кримінальних проваджень за відсутності обвинувачених, наприклад, з якого моменту вважати особу оголошеною в міждержавний та/або міжнародний розшук, чи підлягає апеляційному оскарженню ухвала слідчого судді про обрання запобіжного заходу щодо особи, яка відсутня, як вирішується питання поновлення строків на апеляційне оскарження в таких провадженнях.

 

Суддя ККС ВС Сергій Фомін зауважив, що ВС не завжди може за допомогою судової практики вирішити питання, які не врегульовані законом. До вирішення проблем має долучитися законодавець.

 

За словами доповідача, сьогодні необхідно врегулювати питання, що стосується ревізій і перевірок. Так, при ухваленні Закону України «Про прокуратуру» зі статей 36, 40 КПК України були виключені положення щодо права прокурора та слідчого призначати ревізії та перевірки. Водночас у ПК України існувала норма про те, що такі ревізії можуть проводитися за рішенням суду. Втім, до КПК України відповідні процедури не були внесені.

 

У 2020 році був прийнятий Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві», згідно з яким з ПК України виключені положення щодо можливості проведення ревізій та перевірок за судовим рішенням.

 

«Незважаючи на це, є інший Закон – «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні», до якого вносилося багато змін, останні з яких пов’язані з прийняттям Закону України «Про Бюро економічної безпеки України». Однак законодавець не звернув уваги, що в нормативному акті залишається норма про те, що позапланові виїзні ревізії суб’єктів господарської діяльності незалежно від форми власності, які не віднесені цим Законом до підконтрольних установ, проводяться органами державного фінансового контролю за судовим рішенням, ухваленим у кримінальному провадженні», – зазначив спікер.

 

Крім того, у Законі України «Про Національне антикорупційне бюро» (п. 2 ч. 2 ст. 19-2) передбачено, що Національний банк України, Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України, орган державного фінансового контролю в Україні та інші визначені державні органи зобов’язані за зверненням НАБУ проводити у межах своєї компетенції ревізії, перевірки та інші дії щодо контролю за дотриманням законодавства України фізичними та юридичними особами.

 

«Тут виникає питання: чи будуть ці ревізії та перевірки визнаватися допустимими в кримінальному провадженні, оскільки такі повноваження детективам надає не КПК України, а спеціальний закон. Тоді як у ст. 86 КПК України передбачено, що доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом», – наголосив суддя ККС ВС.

 

Він додав, що у ч. 2 ст. 1 КПК України законодавець установив, що кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України. Проте, коли йдеться про допустимість доказів, законодавець звужує все до дотримання норм КПК України.

 

«Тобто питання щодо проведення ревізій і перевірок потрібно вирішити й надати можливість здійснювати їх у межах кримінального провадження», – сказав Сергій Фомін.

 

Він також нагадав, що в постанові від 23 травня 2018 року у справі №243/6674/17-к (провадження №13-16cво18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що апеляційні суди зобов’язані відкривати апеляційне провадження за скаргами на ухвали слідчих суддів про надання дозволу на проведення позапланових перевірок.

 

За словами судді ККС ВС, внесення змін потребує і гл. 21 «Негласні слідчі (розшукові) дії» КПК України, але законодавець не поспішає коригувати положення цієї глави відповідно до вимог і потреб органів правопорядку.

 

Так, здебільшого НСРД здійснюються у кримінальних провадженнях щодо тяжких і особливо тяжких злочинів. А от у багатьох європейських країнах немає такої чіткої градації злочинів залежно від їх тяжкості, і НСРД здійснюються також стосовно злочинів середньої тяжкості.

 

На думку Сергія Фоміна, законодавець має розширити можливості для проведення НСРД, адже на момент внесення відомостей до ЄРДР іноді неможливо встановити, вчинений тяжкий злочин чи ні. До того ж є низка кримінальних правопорушень, які виявити чи розкрити іншим способом, ніж проведення НСРД, неможливо.

 

Відео заходу – https://www.youtube.com/watch?v=XxSAGnHj-QY.

 

Джерело