Тлумачення п.2 ч.1 ст.268 ЦК, з урахуванням принципу розумності, дає підстави для висновку, що позовна давність не поширюється на будь-яку вимогу вкладника щодо видачі (повернення) вкладу банком.
Таку позицію висловив Касаційний цивільний суд, частково задовольнивши скаргу банку на попередні рішення у справі №201/3716/13, інформує «Закон і Бізнес».
У цій справі вкладник звернувся до суду з позовом до АТ КБ «ПриватБанк» про відшкодування шкоди і збитків, завданих працівником під час виконання трудових обов’язків.
Він надав банку через касу гроші в розмірі 430 тис. грн., на які нараховувались відсотки за вкладом. Але після закінчення дії терміну договору банк відмовив йому в поверненні вкладу, посилаючись на факт заволодіння цими коштами колишнім співробітником банку.
Рішенням районного суду в задоволенні позову відмовлено з тих підстав, що шкоду позивачеві завдав співробітник банку при виконанні дій, які не належали до його трудових обов’язків за посадовою інструкцією та наданими роботодавцем повноваженнями.
Апеляційний суд, навпаки, позов задовольнив. Але після двох повернень справи на повторний розгляд погодився з позицією суду першої інстанції.
Вирішуючи питання про застосування позовної давності, про що заявив відповідач, КЦС зауважив, що у цивільному законодавстві
визначено об’єктивні межі застосування позовної давності, які встановлюються прямо (ст.268 ЦК); опосередковано (з урахуванням сутності заявленої вимоги).
Проте позовна давність не поширюється на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу (п.2 ч.1 ст.268 ЦК).
КЦС наголосив, що зазначена гарантія охорони прав вкладника не залежить від обраного ним способу захисту прав, підстав пред’явлення такої вимоги, розірвання договору про банківський вклад за взаємною домовленістю сторін або в судовому порядку, відмови від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом, чи навіть недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).
Урешті-решт, КЦС змінив постанову апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог про повернення вкладу, виклавши мотивувальну частину в новій редакції, а рішення районного суду та постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про стягнення з банку інфляційних втрат, 3% річних, упущеної вигоди та компенсації моральної шкоди скасував, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції.