Наявність певних недоліків у процесуальній діяльності слідчого та прокурора сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного стягнення відшкодування моральної або матеріальної шкоди. Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи № 686/27885/19.
Обставини справи
ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ГУНП у Хмельницькій області, Державної казначейської служби України, в якому просив стягнути з державного бюджету України через Казначейство на його користь 1 млрд грн на відшкодування моральної шкоди та 40 010 грн на відшкодування майнової шкоди, завданої незаконним рішенням, дією та бездіяльністю органів державної влади.
Позовну заяву мотивовано тим, що 11 травня 2017 року позивач звернувся до слідчого Зарічанського відділення поліції Хмельницького із заявою, в якій просив внести до ЄРДР відомості щодо неправомірних дій власника приватної фірми ОСОБА_2 та директора Хмельницького обласного ліцею-інтернату ОСОБА_3, які дали безпосередню вказівку будівельникам продовжувати злочин у вигляді незаконного будівництва, та розпочати досудове розслідування.
Ухвалою слідчого судді Хмельницького міськрайонного суду зобов’язано начальника слідчого відділу Хмельницького ВП ГУ НП у Хмельницькій області забезпечити внесення до ЄРДР відомостей про вчинення кримінального правопорушення за заявою ОСОБА_1 від 11 травня 2017 року. Позивач вказав, що протиправною бездіяльністю слідчого щодо невнесення відомостей до ЄРДР по суті заяви йому спричинено майнову та моральну шкоду.
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду, у задоволенні позову відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що позивач не довів заподіяння йому майнової та моральної шкоди через невнесення до ЄРДР відомостей про кримінальне правопорушення, а задоволення його скарги на бездіяльність слідчого щодо внесення до ЄРДР таких відомостей, не свідчить про заподіяння шкоди ОСОБА_1 та наявність підстав для її відшкодування.
Позиція Верховного Суду
Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами статті 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України.
Ці підстави характеризуються особливостями суб’єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме – у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті – така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (стаття 1174 цього Кодексу).
Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.
Згідно із вимогами статті 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Моральна шкода полягає у душевних стражданням, яких фізична особа зазнала у зв’язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв’язку із приниженням її честі, гідності, а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо), та, з урахуванням інших обставин, зокрема тяжкості вимушених змін у життєвих стосунках, ступеню зниження престижу і ділової репутації позивача. При цьому, виходити слід із засад розумності, виваженості та справедливості.
Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв’язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Разом із тим, обов’язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв’язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї зі складових цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову.
Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).
Вказаний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 19 березня 2020 року у справі № 686/13212/19 (провадження № 61-21982св19).
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги до задоволення не підлягають у зв’язку з їх недоведеністю, оскільки позивачем не надано доказів на підтвердження наявності заподіяної йому шкоди, причинного зв’язку між шкодою і протиправними діяннями відповідача.
Однією із засад кримінального провадження є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, гарантоване статтею 24 КПК України, згідно з якою кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Відповідно до змісту частини першої статті 303 КПК України під час досудового розслідування можуть бути оскаржені бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення.
За правилом частини другої статті 307 КПК України слідчий суддя за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування виносить ухвалу про: 1) скасування рішення слідчого чи прокурора; 2) зобов’язання припинити дію; 3) зобов’язання вчинити певну дію; 4) відмову у задоволенні скарги.
Таким чином, в ухвалі слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування реалізується така засада кримінального судочинства, як реалізація особою права на оскарження їх процесуальних рішень, дій чи бездіяльності до суду.
Суд, здійснюючи нагляд за дотриманням верховенства права та законності у процесуальній діяльності слідчого та прокурора, забезпечує дотримання основних прав та інтересів особи та реалізує відповідний судовий контроль за їх діяльністю, що має на меті усунення недоліків у такій діяльності.
При цьому, наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного стягнення відшкодування моральної або матеріальної шкоди.
Звертаючись до суду із цим позовом, позивач не довів належними і допустимими доказами факт завдання йому майнової та моральної шкоди внаслідок невнесення слідчим СВ Хмельницького ВП ГУНП у Хмельницькій області відомостей про вчинення кримінального правопорушення за його заявою, причинний зв’язок між діями слідчого поліції та настанням тих негативних наслідків, на які він посилався.
Факт того, що ухвалою слідчого судді Хмельницького міськрайонного суду зобов’язано начальника СВ Хмельницького ВП ГУНП у Хмельницькій області забезпечити внесення до ЄРДР відомостей про кримінальне правопорушення за заявою позивача, не доводить заподіяння йому шкоди та не підтверджує наявності причинно-наслідкового зв’язку між бездіяльністю слідчого.
Такий висновок є аналогічним висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 28 січня 2019 року у справі № 686/7576/18 (провадження № 61-43847св18), від 16 травня 2019 року у справі № 686/20079/18 (провадження № 61-5360св19), від 12 квітня 2019 року у справі № 686/10651/18 (провадження № 61-305св19), від 22 травня 2019 року у справі № 686/24243/18-ц (провадження № 61-7017св19), від 31 липня 2019 року у справі № 686/22133/18 (провадження № 61-10591св19) від 25 листопада 2019 року у справі № 686/22462/18 (провадження № 61-17648св19), від 03 грудня 2019 року у справі № 686/12334/18 (провадження № 61-12965св19), від 03 грудня у справі № 686/26653/18 (провадження № 61-12277св19), від 19 березня 2020 року у справі № 686/17001/17 (провадження № 61-22067св19), від 19 березня 2020 року у справі № 686/13212/19 (провадження № 61-21982св19), від 27 квітня 2020 року у справі № 686/17297/18 (провадження № 61-2738св19), від 30 червня 2020 року у справі № 686/3050/19 (провадження № 61-19878св19) та від 06 липня 2020 року у справі № 686/20389/19 (провадження № 61-735св20), предметом розгляду яких були позовні заяви ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, дією та бездіяльністю органів державної влади.
Права ОСОБА_1 у зв’язку із невнесенням слідчим відомостей про вчинене кримінальне правопорушення в ЄРДР були відновлені ухвалою слідчого судді Хмельницького міськрайонного суду від 24 жовтня 2017 року, що є достатньою сатисфакцією з урахуванням обставин цієї справи.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
ВС вирішив, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.