Питання правомірності застосування запобіжних заходів часто гостро постає в українському суспільстві. Одним із ключових моментів є саме поміщення особи під варту. Зокрема, зараз актуальності цьому питанню регулярно додають засідання у «справі Шеремета», де один із підозрюваних вже понад рік перебуває у СІЗО. Одне із нещодавно оприлюднених рішень ЄСПЛ у справі «Зогландт проти Недерландів» (CASE OF ZOHLANDT v. THE NETHERLANDS) якраз стосується питання відповідності застосування поміщення під варту вимогам Конвенції.
Обставини справи
У травні 2016 року до поліції Північого Брабанту надійшло повідомлення про те, що на громадянина У. напали двоє чоловіків у його домі та побили його. Поліцейські, які приїхали на виклик, знайшли У. в крові. 17 травня У. звернувся із заявою до поліції, у якій звинувачував заявника – Фердінанда Зогландта – у замаху на вбивство та руйнуванні майна. У подальшому, 13 червня 2016 року, поліція заарештувала заявника та помістила його під варту за підозрою у спробі умисного нападу, незаконному володінні зброєю, набоями та кастетом, які знайшла у його будинку.
16 червня суд обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на 14 днів. Таке рішення слідчий суддя ухвалив на основі серйозності обвинувачень та свого висновку про серйозну імовірність того, що заявник вчинить злочин. Наприкінці червня відбулося слухання у регіональному суді щодо продовження тримання заявника під вартою – прокурор наполягав на необхідності продовження, посилаючись на серйозність підозр та імовірність повторного злочину, зважаючи на природу порушень і подальше існування конфлікту між заявником та У.
Під час цього слухання заявник просив суд не продовжувати його перебування під вартою, зазначаючи, що слідство не просувалося і фактично завершилося. Крім того, заявник наполягав, що він не нападав на У., а захищався від нього. У якості альтернативи він пропонував призупинити перебування під вартою, посилаючись на те, що він – годувальник родини. Втім, суд став на бік прокуратури, відхилив обидва клопотання заявника та продовжив тримання під вартою на 90 днів. Заявник міг, але не подавав апеляцію на ці рішення.
29 липня адвокат заявника подав клопотання про скасування запобіжного заходу у вигляді перебування під вартою або ж призупинення його. Він зазначав, що суд має відбутися менш ніж за місяць, а рішення про продовження тримання під вартою на 90 днів базувалося лише на стверджуваній загрозі повторного вчинення злочину, яка була не дуже імовірна – злочини, у яких заявника свого часу визнали винним, він вчинив ще у 2000 та 2004. Крім того, адвокат так само наполягав на самозахисті та потребі забезпечувати родину.
Під час слухання, яке відбулося 3 серпня, адвокат до своїх тверджень додав, що протягом місяця, який минув з моменту звернення У. до поліції до арешту заявника, останній не вчинив нічого протиправного без будь-яких запобіжних заходів. Прокурор наполягав, що рішення про тримання заявника під вартою було встановлено відповідними судами, рішення яких заявник не оскаржував.
Регіональний суд відхилив клопотання заявника, зазначивши, що підстави, на основі яких суд продовжив його тримання під вартою, залишаються актуальними, а інтереси кримінального судочинства переважають над особистими інтересами заявника. Цього разу заявник подав апеляцію.
Під час розгляду апеляційної скарги заявник посилався на свої попередні доводи та додав іще декілька. Так, заявник стверджував, що арешт жодним чином не вплинув на обставини – бійка вже сталася, а заарештували його лише за місяць, протягом якого повторної спроби нападу абощо він не вчиняв. Більше того, протягом цього місяця він навіть не намагався контактувати з У., що говорить про вичерпання конфлікту. Так само заявник наполягав на самозахисті, а також стверджував, що протягом останніх 12 років не вчиняв злочинів, пов’язаних із насильством. Суд це не переконало – 18 серпня він відхилив апеляційну скаргу.
Під час засідання 23 вересня 2016 року суд розглянув клопотання У. щодо перенесення слухання – він перебував у лікарні, але хотів взяти участь у процесі. Прокуратура не заперечувала, заявник заперечував. Взявши до уваги інтереси сторін, суд вирішив перенести слухання та призупинити перебування заявника під вартою, замінивши його на судову заборону наближатися до У.
У підсумку, заявника визнали винним та засудили до 10 місяців ув’язнення.
Розгляд ЄСПЛ
На основі всього цього заявник стверджував, що дії держави призвели до порушення параграфів 1 та 3 статті 5 Конвенції, яка гарантує право на свободу та особисту недоторканість. Він зазначав, що рішення апеляційного суду не мало належних підстав. Уряд стверджував, що ці скарги є неприйнятними, адже заявник не вичерпав національних правових заходів – не оскаржив первинне рішення про призначення запобіжного заходу від 29 червня 2016. Заявник же не погоджувався, наполягаючи, що його скарги стосуються винятково рішення апеляційного суду, а не рішення, про яке говорив представник уряду.
Суд відзначив, що держави не повинні відповідати перед міжнародними органами за свої дії, що не були оскаржені у рамках національної правової системи. У свою чергу, заявник дійсно не оскаржив рішення від 29 червня 2016-го. Втім, скарги, подані до ЄСПЛ, стосувалися не його, а лише рішення апеляційного суду. У зв’язку з цим Суд визнав скарги заявника прийнятними.
Далі заявник загалом повторював свої доводи, які він наводив національним судам. Також він посилався на практику Суду стосовно того, що висновки суду про ризик повторного вчинення злочину не може бути обґрунтовані лише наявністю попередніх судимостей. У свою чергу, це було важливою підставою поміщення його під варту та відхилення його клопотання апеляційним судом.
Уряд також посилався на рішення ЄСПЛ, стверджуючи, що подібні рішення національних судів у певних випадках не потребують дуже детального обґрунтування, а саме рішення апеляційний суд заснував, зокрема, на доводах сторін, які не відображені у самому рішенні, але містяться у протоколі засідання. Крім того, представник Нідерландів звертав увагу на відносно коротку тривалість перебування заявника під вартою (3 місяці), неодноразовий перегляд рішення про тримання під вартою та остаточне звільнення заявника через перенесення суду.
Також сторони не погоджувалися щодо того, чи був завершений конфлікт між У. та заявником. Заявник стверджував, що так, уряд із цим не погоджувався.
У якості третьої сторони висловитися запросили Інститут прав людини Нідерландів, який підготував огляд рішень національних судів щодо застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Зокрема, представники Інституту зазначили, що у більшості випадків на подібні рішення суддів суттєвий вплив має серйозність обвинувачень. Крім того, для обґрунтування судді часто використовують більш загальні фрази без посилання на індивідуальні особливості кожного випадку.
Таку ситуацію вони пов’язували із високою завантаженістю судів, ще одним наслідком якого була ледь не автоматична відмова у заставі і, відповідно, ледь не автоматичне поміщення під варту. Так, 27% людей, яких помістили під варту, суди у подальшому не призначали покарання у вигляді позбавлення волі, а ще у 24% випадків обвинувачені перебували під вартою термін, який відповідав призначеному терміну позбавлення волі чи навіть перевищував його.
Загалом, у Інституті відзначали наявність у Нідерландах серйозної проблеми, пов’язаної із необґрунтованим застосуванням запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
«Відповідно до усталеної практики Суду щодо параграфу 3 статті 5, наявність обґрунтованої підстави є невід’ємною вимогою правомірності досудового тримання під вартою, але після певного проміжку часу – інакше кажучи, з моменту першого судового рішення про поміщення під варту – це вже не є вагомим доводом».
У рамках цієї справи судді поставили собі за мету встановити:
- Чи посилалися судді на інші підстави для позбавлення заявника волі;
- Якщо ці підстави були доречні та достатні, чи виявили державні органи особливу ретельність у ході провадження.
При цьому ЄСПЛ відзначив, що у разі позбавлення волі – навіть на малий термін – суд має належним чином продемонструвати наявність підстав для цього.
Крім того, важливим аспектом є те, що виправданість тривалості досудового перебування під вартою не можна оцінювати абстрактно. Важливо брати до уваги та належно оцінювати особливості справи, про яку йдеться. І продовження перебування під вартою можливе лише за наявності істинного суспільного інтересу, який враховує той факт, що обвинувачений ще не визнаний винним, та переважає правило про повагу права на свободу обвинуваченого.
Разом з тим, саме національна судова система має забезпечити те, щоб тривалість досудового тримання під варто не перевищувала виправданих строків. А тому під час розгляду відповідних питань судді мають поважати принцип презумпції невинуватості, оцінити всі «за» та «проти» щодо наявності згаданого вище суспільного інтересу. Оцінюючи наявність ризику вчинення повторного злочину у разі звільнення під варти, суди мають брати до уваги, зокрема, такі чинники:
- Природу та серйозність обвинувачень;
- Наявність судимості;
- Поведінку, яка могла б вказати на наявність такого ризику.
«Здійснюючи свою функцію на цьому етапі, Суд має забезпечити, щоб доводи національних судів “за” і ”проти” звільнення не були “загальними та абстрактними”, а містили посилання на особливі факти та індивідуальні обставини, які виправдовують поміщення заявника під варту… У випадках, коли обставини для обґрунтування поміщення особи під варту могли існувати, але не були згадані у національних рішеннях, Суд не має встановлювати їх та підміняти собою національні державні органи, які ухвалили рішення про поміщення заявника під варту», – зазначили судді.
Так, залежно від дотримання чи недотримання цих вимог, ЄСПЛ не знаходив порушення параграфу 3 статті 5, навіть коли ці справи стосувалися перебування під вартою протягом декількох років, та знаходив порушення у перебуванні під вартою протягом кількох місяців чи декількох десятків днів.
У рамках цієї справи сторони погоджувалися, що щодо заявника існувала обґрунтована підозра у вчиненні злочину. Разом з тим, первинне рішення про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою базувалося на ризику повторного вчинення злочину. Посиланням на цей самий ризик обмежився і регіональний суд, який 3 серпня 2016 року відхилив клопотання про звільнення заявника та продовжив його тримання під вартою. Апеляційний суд, у свою чергу, дійшов висновку, що застосування для продовження перебування під вартою апеляційним судом тієї самої підстави, за якою заявника під варту помістили, було достатнім.
«Суд вбачає, що ці рішення не відповідають згаданим вище вимогам. Зокрема, вони не містять згадки доводів заявника щодо оскарження наявності ризику повторного вчинення злочину, які він наводив у контексті клопотання про звільнення з-під варти від 26 липня 2016. Підстави були викладені абстрактно та становили не набагато більше за ряд посилань на рішення регіонального суду від 29 червня 2016 року та ухвалу слідчого судді від 16 червня 2016 року».
Судді, не бажаючи підміняти собою національні суди, вирішили не брати до уваги доводи представника уряду щодо того, що інформацію, якої не вистачає, можна знайти у протоколах відповідних слухань. ЄСПЛ зазначив, що записані у протоколі заяви сторін відображають те, що відбувалося під час слухання, а не те, що саме брав до уваги суд, ухвалюючи свої рішення про поміщення особи під варту.
Таким чином, Суд дійшов висновку про порушення права заявника, втім, компенсації нематеріальної шкоди йому не призначили, адже заявник не зробив вчасного подання.