Відповідно до українського законодавства, юридичні особи є суб’єктами майнових і навіть немайнових прав. Так, наприклад, стаття 94 Цивільного кодексу України визначає, що юридична особа має особисті немайнові права, які можуть їй належати, як-от право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції чи право на інформацію. Стаття 318 у сукупності зі статтею 2 ЦК України визначають, що юридичні особи можуть бути суб’єктами права власності, що зрештою, є загальновідомим фактом.
Однак той факт, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (Європейська конвенція з прав людини, Конвенція) поширює свою дію на юридичних осіб, є не таким очевидним. Юридичні особи не є людьми, тому навіть у назві цього міжнародного документа нічого не вказує на те, що ним передбачено захист також і прав юридичних осіб. Текст цього документа теж прямо не вказує на те, що він поширює свою дію на юридичних осіб. Лише стаття 34 Європейської конвенції з прав людини передбачає, що «Суд може приймати заяви від будь-якої особи…», з чого можна зробити припущення, що ЄСПЛ може прийняти заяву як від фізичної, так і від юридичної особи. Однак для вірного тлумачення міжнародно-правових документів потрібно звертатися до офіційних джерел. У випадку Європейської конвенції з прав людини змістовне наповнення кожного її положення визначається передусім практикою Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ, Суд).
Перш за все зауважимо, що не всі юридичні особи можуть звернутися до ЄСПЛ з заявою. Права на індивідуальне звернення до ЄСПЛ не мають державні та муніципальні органи влади, хоча вони і є юридичними особами. Логіка цього розрізнення зрозуміла: Європейська конвенція з прав людини захищає особу від свавілля держави, а органи державної і муніципальної влади є частиною механізму держави. ЄСПЛ не захищає державу від неї самої. До кола осіб, які не можуть звернутися до ЄСПЛ з заявою, також належать юридичні особи, які виконують публічні функції (див. Радіо Франс та Інші проти Франції) та та/або підприємства, що належать державі (див, наприклад, Державна холдингова компанія «Луганськвугілля» проти України).
Якщо юридична особа не здійснює публічні функції, не належить державі та не знаходиться під її впливом, то вона загалом має право на звернення до ЄСПЛ із заявою. Так само як і фізичні особи, юридичні особи не повинні сплачувати судовий збір при поданні заяви до ЄСПЛ. Це робить такий спосіб захисту порушених прав особливо привабливим, однак варто пам’ятати про те, що ЄСПЛ не є судом четвертої інстанції і може розглядати тільки питання, які належать до його юрисдикції. Такими питаннями є дотримання/гарантування державою прав і свобод, передбачених Європейською конвенцією з прав людини, тобто право на життя (ст. 2), свободу від катування (ст. 3), рабства і примусової праці (ст. 4), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 5), на справедливий суд (ст. 6), на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8), свободу думки, совісті і релігії (ст. 9), свободу вираження поглядів (ст. 10), свободу зібрань та об’єднання (ст. 11), право на шлюб (ст. 12), на ефективний засіб правового захисту (ст. 13), свободу від дискримінації (ст. 14 та ст. 1 Протоколу № 12), право власності (ст. 1 Протоколу № 1) тощо.
Зрозуміло, що не всі права, які можуть бути у фізичної особи, так само можуть бути у особи юридичної. Перелік суб’єктивних прав та їх конкретний зміст змінюються залежно від категорії суб’єкта. Юридична особа може мати право власності та право на справедливий суд, однак не може мати права на шлюб, на сімейне життя чи права на свободу від рабства. Враховуючи, що практика ЄСПЛ по кожній статті Конвенції є об’ємною, багатовимірною, можна знайти права юридичних осіб навіть там, де їх здавалося б, не може бути. Наприклад, стаття 8 Конвенції «право на повагу до приватного і сімейного життя» гарантує право на повагу не тільки до приватного і сімейного життя, але й до житла та кореспонденції. Незастосовним в цілому до юридичних осіб є тільки право на повагу до сімейного життя. Право на повагу до приватного життя, до житла і кореспонденції є застосовним до юридичних осіб. Розглянемо цей аспект застосування статті 8 Конвенції детальніше.
Стаття 8 Конвенції у частині права на повагу до приватного життя може застосовуватися до юридичних осіб у таких категоріях справ:
а) про захист ділової репутації (див., наприклад, Axel Springer AG проти Німеччини [GC]);
б) про захист персональних даних, розпорядником яких виступає юридична особа (Центр правосуддя проти Швеції); та
в) про масове перехоплення повідомлень в рамках розвідувальної діяльності (Big Brother Watch та Інші проти Великобританії).
Гарантії статті 8 Конвенції у частині права на повагу до житла поширюються на комерційні приміщення, у яких юридична особа здійснює свою діяльність. Питання порушення права на повагу до житла постає загалом у контексті обшуків (Товариство CANAL PLUS та Інші проти Франції) чи інших подібних втручань, як-от інспекцій (DELTA PEKÁRNY a.s. проти Республіки Чехія). Хоча межі розсуду держави у випадку комерційних приміщень юридичних осіб є ширшими у порівнянні з втручаннями у право на повагу до житла фізичних осіб, ЄСПЛ все ж може знайти порушення статті 8 Конвенції, керуючись традиційним «трискладовим тестом». Зокрема, навіть якщо втручання було здійснене на підставі закону та з легітимною метою, ЄСПЛ все одно може визнати порушення статті 8 Конвенції якщо не було «релевантних та достатніх підстав» для втручання та належних і достатніх гарантій проти зловживань (Компанія COLAS EST та Інші проти Франції, §§ 48-49). Особливо уважно ЄСПЛ ставиться до справ, де обшук проводиться у приміщеннях юридичних компаній, оскільки такі заходи можуть зашкодити відносинам довіри між юристом та його клієнтом (Андре та Ін. проти Франції, § 81).
Загалом, дія статті 8 Конвенції у частині права на повагу до кореспонденції поширюється на юридичних осіб. Зрозуміло, що юридичної особи навряд чи може стосуватися право ув’язненого на повагу до його кореспонденції. Однак будь-яке несанкціоноване втручання агентів держави у кореспонденцію юридичної особи може становити порушення статті 8 Конвенції. У справі DELTA PEKÁRNY A.S. проти Республіки Чехія ЄСПЛ визнав порушенням статті 8 інспекцію комерційного приміщення з метою виявлення доказів неправомірної домовленості про ціноутворення з порушенням правил конкуренції, яку було проведено без рішення суду за відсутності можливості перегляду такого рішення та відсутності можливості знищення даних, отриманих в результаті інспекції.
Станом натепер не існує повного і вичерпного огляду практики ЄСПЛ щодо прав юридичних осіб. Найбільш поширеним є застосовування статті 1 Протоколу 1 щодо права власності та статті 6 Конвенції щодо цивільного аспекту права на справедливий суд. Слово «цивільного» у цьому випадку має автономний зміст, відмінний від змісту, який вкладається в цей термін у межах української правової системи. Якщо провадження у господарському суді чи адміністративному суді не відповідає критеріям статті 6 Конвенції, воно все одно може вважатися «цивільним» для цілей Конвенції. Для повноти сприйняття змістовного наповнення цих статей Конвенції варто користуватися довідниками, які розробляються та підтримуються в актуальному стані Секретаріатом ЄСПЛ (див. довідник з статті 6 Протоколу 1 та довідник з цивільного аспекту статті 6 Конвенції).
Досі ЄСПЛ не розглядав справи, де б стояло питання про застосовність статті 2 Конвенції («право на життя») до юридичних осіб. З цього випливає, що практики, яка б підтвердила таку можливість, ще немає, однак так само немає і практики, яка б таку можливість виключила. Юридична особа не може мати життя у біологічному сенсі, однак вона має економічне, юридичне і соціальне існування.
Стаття 10 Конвенції («право на свободу вираження поглядів») часто застосовується до юридичних осіб. Серед найважливіших, «ключових» справ по статті 10 Конвенції, де заявниками виступали юридичні особи, є NIT S.R.L. проти Республіки Молдова, Big Brother Watch та Інші проти Великобританії, Відділ ісламської спільноти у Брчко та Інші проти Боснії та Герцоговини та ANIMAL DEFENDERS INTERNATIONAL проти Великобританії.
Поширеним є застосовування щодо юридичних осіб статті 11 («Право на свободу зібрань та об’єднання»), зокрема, саме у частині права на свободу об’єднання («freedom of association»). Такі справи можуть стосуватися державної реєстрації створення чи втручань у подальшу діяльність політичних партій та громадських об’єднань (див., наприклад, Об’єднана Комуністична Партія Туреччини та Інші проти Туреччини а також Асоціація Ріно та Інші проти Швейцарії). При цьому організація публічного права, заснована законодавчим органом влади не буде вважатися «об’єднанням» чи «асоціацією» у значенні статті 11 Конвенції (Слов’янський університет в Болгарії та Інші проти Болгарії).
Високі Договірні Сторони (держави-учасниці) Європейської конвенції з прав людини мають і позитивні, і негативні зобов’язання за статтею 9 Конвенції («Свобода думки, совісті і релігії») щодо релігійних організацій. Наприклад, до негативних зобов’язань належить обов’язок не перешкоджати нормальному функціонуванню релігійних організацій як-от не розпускати вже існуючі релігійні організації (Біблійний Центр Чуваської Республіки проти Росії), не відмовляти у визнанні правосуб’єктності релігійної спільноти (Релігійне товариство Свідків Єгови та Інші проти Австрії), не вживати принизливих висловлювань щодо релігійної спільноти (Центр Товариств Свідомості Кришна у Росії та Фролов проти Росії) тощо.
Цікаво, що у деяких випадках юридичні особи, так само як і фізичні особи, можуть отримати захист від прямої та непрямої дискримінації. У справі Члени Глданської спільноти релігійної організації «Свідки Єгови» та Інші проти Грузії Суд визнав порушення статті 3 Конвенції у поєднанні з статтею 14 Конвенції, а також статті 9 у поєднанні з статтею 14 Конвенції, оскільки органи влади не провели ефективного розслідування щодо насильницького нападу на релігійне зібрання.
Відсутність попередньої практики застосування певної статті у певному контексті щодо юридичних осіб не означає, що її не може бути. Однак варто перед застосуванням тієї чи іншої статті ознайомитися з відповідними керівництвами (довідниками) Секретаріату Суду і попередньою практикою зі схожих чи суміжних питань.