Blog

27.09.2021

Недотримання судом засад оцінки допустимості показань свідка, відсутнього під час судового розгляду, становить істотне порушення кримінального процесуального закону

Для оцінки допустимості показань свідка, наданих відповідно до КПК 1960 року до судового розгляду кримінального провадження, потрібно дослідити такі обставини: чи існували поважні причини для неявки свідка та для прийняття його показань як доказів; чи були показання відсутнього свідка єдиною або вирішальною підставою для засудження обвинуваченого; чи існували достатні врівноважуючі фактори, у тому числі вагомі процесуальні гарантії, здатні компенсувати незручності, спричинені стороні захисту в результаті допуску доказу, та забезпечити, щоб судовий розгляд у цілому був справедливим.

За вироком суду першої інстанції ОСОБА_2 та ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 365 КК. За ухвалою суду апеляційної інстанції вказаний вирок залишено без змін.
 
У касаційній скарзі засуджений та захисник, серед іншого, не погоджувалися з оцінкою судом показань свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9, наданими під час досудового слідства, посилаючись на їх недопустимість як доказів, оскільки ці свідки не були викликані в судове засідання.
 
За результатами касаційного розгляду ВС скасував ухвалу суду апеляційної інстанції та направив справу на новий апеляційний розгляд.
 
Щодо використання показань свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9, які ті надавали під час досудового слідства, Суд уже зазначав у своїх рішеннях, що ст. 257 КПК 1960 року встановлює принцип безпосереднього дослідження доказів, передбачаючи, що суд першої інстанції при розгляді справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі, зокрема допитати потерпілих та свідків. Водночас ст. 306 КПК 1960 року передбачено, що суд може оголосити показання свідка, дані під час дізнання, досудового слідства або на суді, у випадках, зокрема, неявки в судове засідання свідка, явка якого з тих або інших причин неможлива.
 
Суд наголосив, що положення процесуального закону мають тлумачитися з урахуванням вимог Конвенції, і при розгляді справ за правилами КПК 1960 року суди зобов’язані забезпечити обвинуваченій особі права, гарантовані ст. 6 Конвенції, і з посиланням на практику ЄСПЛ зазначив, що для оцінки допустимості показань відсутнього свідка потрібно виконати трискладовий текст, а саме дослідити: чи існували поважні причини для неявки свідка та, відповідно, для прийняття показань недопитаного відсутнього свідка як доказів; чи були показання відсутнього свідка єдиною або вирішальною підставою для засудження обвинуваченого; чи існували достатні врівноважуючі фактори, у тому числі вагомі процесуальні гарантії, здатні компенсувати незручності, спричинені стороні захисту в результаті допуску доказу, та забезпечити, щоб судовий розгляд у цілому був справедливим.
 
У цій справі згадані свідки надавали показання стосовно обставин, які могли зумовити виникнення тілесних ушкоджень у потерпілого, тобто щодо одного з центральних питань. Свідок ОСОБА_7 був очевидцем силового затримання потерпілого, свідки ОСОБА_8 та ОСОБА_9 брали участь у цьому затриманні.
 
За таких обставин сторона захисту мала отримати можливість допитати цих свідків під час судового розгляду для з ’ясування обставин, які могли істотно вплинути на висновки суду.
 
У матеріалах справи не зазначено причин, з яких виклик і допит цих свідків був неможливим. Враховуючи важливість цих показань для встановлення обставин, що стосуються можливого отримання тілесних ушкоджень потерпілим, обмеження сторони захисту в їх допиті під час судового розгляду істотно порушило гарантії справедливого судового розгляду. З огляду на це ВС дійшов висновку про необґрунтованість відмови суду першої інстанції викликати і допитати свідків, що є істотним порушенням кримінального процесуального закону.
 
Детальніше з текстом постанови ВС від 10.11.2020 у справі №537/2068/16-к (провадження №51-5169км19) можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/93217840.
 
Юридичні новини України