Blog

20.04.2021

Повідомлення про підозру та арешт майна. Оцінка доказів та вмотивованість рішень слідчих суддів

Автор: Анастасія Доброчинська

«PRAVO GARANT» старший партнер

Більшість клопотань органів досудового розслідування розглядаються досить поверхнево, без всебічного з’ясування обставин, як того вимагає кримінальний процесуальний закон. Причин такого безладу декілька. Розглянемо питання оцінки доказів слідчими суддями та обґрунтованість їх рішень крізь призму причин, які зумовлюють проблематику ситуації.

Брак часу впливає на якість правосуддя

 

Надзвичай на завантаженість слідчих суддів, особливо в судах центральних районів обласних центрів, де на суд припадає більше десятка органів досудового розслідування та сотні слідчих і прокурорів, які наділені правом звертатися з клопотаннями, — це перша причина наявності серед ухвал слідчих суддів невмотивованих рішень. Елементарно не вистачає часу, щоб вникнути в ситуацію та розібратися в обґрунтованості усіх клопотань слідчих, більшість таких клопотань розглядаються та відписуються шаблонно, без вивчення деталей. Наприклад, ухвала слідчого судді Печерського район ного суду від 23.09.2020 р. у справі №757/40904/20-к, де підставами арешту рухомого майна підозрюваного (автомобілів) зазначено:

 

 1) визнання їх речовими доказами (за відсутності в матеріалах кримінального провадження відповідної постанови);

 

2) наявність цивільного позову (пред’явленого до юридичної особи, де підозрюваний працює директором);

 

3) санкція статті, яка інкримінується, передбачає конфіскацію майна (незрозуміло, чи досліджувалась при цьому обґрунтованість підозри саме за цією статтею);

 

4) посилання на те, що вказані автомобілі куплені за гроші, отримані злочинним шляхом (і неважливо, що вони придбані задовго до подій, які розслідуються та інкримінуються).

 

Таке враження, що слідчим суддею зазначено всі можливі й не дуже підстави для арешту майна підозрюваного без будь-якого їх дослідження та аналізу. Ніби статус підозрюваного в кримінальному провадженні сам по собі вже доводить вину та необхідність накласти арешт на майно особи, яке у разі обвинувального вироку, ймовірно, буде конфісковане. А як же тоді улюблене більшістю слідчих суддів твердження про те, що оцінка доказам надається лише при розгляді справи по суті? Не згадуючи вже про презумпцію невинуватості.

 

Найпоширеніша проблема при арешті майна в рамках кримінального провадження — накладення арешту на безготівкові кошти як такі, що відповідають критеріям ст. 98 КПК України. Кожен практикуючий адвокат має в своєму портфелі безліч подібних випадків. Як приклад — ухвала слідчого судді Печерського район ного суду Києва від 12 серпня 2020 р. у справі №757/32086/20-к про накладення арешту на грошові кошти, які знаходяться на розрахункових рахунках підприємства. За класикою жанру, арешт накладено з метою забезпечення збереження речових доказів. При цьому відомості про кримінальне провадження внесені до ЄДРДР за фактом вчинення кримінальних правопорушень, жодній особі протягом тривалого часу досудового розслідування так і не пред’явлено підозру, в клопотанні слідчого не зазначено ніяких індивідуальних ознак грошових коштів, що містяться на банківських рахунках підприємства, та не доведено, що саме ці безготівкові гроші здобуті внаслідок протиправних чи злочинних діянь, не обґрунтовано, яким чином вони стосуються кримінального провадження.

 

За правилами здорової логіки та виходячи з аналізу визначення КПК України речових доказів як матеріальних об’єктів, грошові кошти на рахунках товариства не можуть відповідати ознакам та бути речовими доказами, оскільки існують у вигляді коду і не мають матеріального вираження й індивідуальних ознак. Разом з тим, безготівкові грошові кошти за своєю правовою природою не можуть бути знаряддям кримінального правопорушення, зберігати на собі його сліди, тому що знаряддя злочину — це об’єкт матеріального світу, яким заподіюється певна шкода, а сліди виникають в результаті взаємодії злочину з матеріальними об’єктами. Існує сумнів, що безготівкові кошти можуть кваліфікуватися як гроші та інші речі, набуті протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення, оскільки в цій нормі міститься чітка прив’язка до правової категорії «речі», а безготівкові грошові кошти — це інструмент, який є одиницею виміру матеріальних благ, але не річчю.

 

Хоча якщо уникнути надмірного формалізму, можна припустити, що за наявності належних та припустимих доказів, оцінених у сукупності, слідчий суддя може зробити висновок про те, що існують достатні підстави вважати, що набуття окремих безготівкових коштів відбулося злочинним шляхом. Наприклад, якщо клопотання обґрунтоване, є постанова слідчого чи прокурора про визнання доказів речовими, яка містить родові ознаки і кількісні характеристики, посилання на рахунки і господарські операції, за якими отримані кошти, та додані інші докази, зокрема, щодо руху коштів між особами, відео записи передання готівки в касу для внесення на розрахунковий рахунок тощо. Але у будь-якому випадку слідчому судді доведеться оцінити надані органом досудового розслідування докази.

 

Оцінка доказів як виключна компетенція суду

 

Друга причина низького рівня обґрунтованості рішень за результатами розгляду клопотань слідчих та прокурорів — це позиція переважної більшості слідчих суддів, що оцінка доказів, в т. ч. вирішення питання їх достатності, належності та допустимості, є виключною компетенцією суду під час судового розгляду та не може бути здійснена слідчим суддею в рамках розгляду клопотань під час досудового розслідування. Прикладів таких ухвал можна навести безліч. Як один з них — цитата з ухвали Галицького район ного суду Львова від 15.03.2021 р. у справі №461/2014/21: «На стадії досудового розслідування слідчий суддя не уповноважений вдаватись до оцінки отриманих слідством доказів та порядку їх отримання, давати оцінку зібраним доказам з точки зору їх допустимості, а без такої оцінки висновок щодо обґрунтованості повідомленої особі підозри неможливий».

 

Відповідно до змісту ч. 2 ст. 177 КПК України, підставами для застосування запобіжного заходу є в сукупності:

 

1) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення;

 

2) наявність ризиків, які дають слідчому судді, суду достатні підстави вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені ч. 1 цієї статті.

 

Тож без дослідження обґрунтованості підозри визначити наявність підстав для застосування запобіжного заходу неможливо.

 

Законодавство України не містить визначення поняття обґрунтованої підозри. Верховний Суд США визначив цей термін як «рішення, що базується на здоровому глузді, щодо поведінки особи, на яке пересічні громадяни мають право спиратися… Обґрунтована підозра має бути чимось більшим, ніж «нечітка здогадка»… Повинні бути наведені «чіткі факти та обставини, що виправдовують застосування до особи засобів примусу». Відповідно до практики ЄСПЛ, термін «обґрунтована підозра» означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення (рішення у справі «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства» від 30 серпня 1990 р., п. 32, Series A, №182). Сам лише факт вручення підозри ще не доводить її обґрунтованість.

 

Зі змісту ст. 84, ч. 3 ст. 184, ч. 2 ст. 193, ч. 1 ст. 194 КПК України вбачається, що слідчий суддя повинен дослідити представлені слідчим, прокурором, підозрюваним та його захисником докази для вирішення питання про наявність підстав для застосування запобіжного заходу. Тому треба чітко відмежовувати докази по суті доведеності складу кримінального правопорушення та докази обґрунтованості підозри.

 

Таким чином, слідчий суддя повинен застосовувати загальні правила оцінки доказів, які ґрунтуються на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, оцінюючи кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів — з точки зору достатності та взаємо зв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

 

Чи може слідчий суддя визнати докази недопустимими

 

Якщо виходити з букви закону, ст. 89 КПК України не містить формулювання «слідчий суддя», обмежуючись лише словом «суд». Саме цей аргумент покладений в основу більшості ухвал слідчих суддів як мотив відмови надавати оцінку доказам. Проте на практиці трапляються випадки, коли наданий слідчим чи прокурором доказ має безсумнівні ознаки недопустимості. Наприклад, проведення не гласних слідчих розшукових дій, огляду місця події, обшуку без отримання відповідної ухвали або поза строками, передбаченими в ній. Або відсутність у сторони обвинувачення доказів того, що особа на час подій, що їй інкримінуються, була службовою особою — виконуючим обов’язки директора підприємства, якщо стаття, за якою пред’явлено підозру, має спеціальний суб’єкт. Тоді постає питання: що робити слідчому судді?

 

Вважаємо, що в даному випадку треба виходити саме з безсумнівності та очевидності недопустимості доказу. Тобто якщо немає жодних сумнівів, слідчий суддя має визнати докази недопустимими і надати сторонам можливість під час судового розгляду подати клопотання про визнання їх такими чи навести заперечення проти цього. Адже лише у такий спосіб можна забезпечити право на справедливий суд, захистити права особи від протиправної діяльності. Як позитивний приклад вмотивованого рішення слідчого судді можна навести ухвалу слідчого судді Вищого антикорупційного суду про відмову в задоволенні клопотання про відсторонення від посади підозрюваного від 12.03.2021 р. у справі №991/1623/21.

 

За оглядом Єдиного реєстру судових рішень складається враження, що відмови у задоволенні клопотань час то більш обґрунтовані, аніж ухвали про їх задоволення. Вочевидь, відмовляючи, слідчий суддя намагається більш детально навести мотиви прийняття такого рішення, обґрунтувати його, тоді як рішення про задоволення клопотань зазвичай більш шаблон ні, і брак часу для вивчення матеріалів тут грає не останню роль. Справедливості задля треба зазначити, що більшість слідчих суддів, які призначені в минулому році та, відповідно, проходили навчання у Національній школі суддів України, досліджують обґрунтованість підозри при застосуванні запобіжних заходів, а також оцінюють докази при вирішенні питання про наявність підстав для арешту майна. Вмотивованість їх рішень здебільшого досить висока, хоча практичного досвіду у них менше, ніж у старших колег, чиї мотиви постановлення ухвал не завжди обґрунтовані. Можливо, варто приділити увагу підвищенню кваліфікації діючих слідчих суддів? Але це буде доцільно лише тоді, коли держава забезпечить судову гілку влади кадрами та адекватними умовами праці.

Джерело

Новини партнерів та ЗМІ