«Повторною заявою» в розумінні Директиви Європейського парламенту та Ради ЄС «Про загальні процедури надання і позбавлення міжнародного захисту» №2013/32/ЕU від 26 червня 2013 року та норм національного законодавства у вказаній сфері є подальша заява, подана особою, якій відмовлено у наданні захисту на підставі відсутності умов, зазначених у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України №3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», після прийняття остаточного рішення за попередньою заявою, у зв`язку з виникненням зазначених обставин.
Поняття «нові обставини» може застосовуватись лише за умови коли заявник, у ході проведення попередньої процедури, не з власної вини був не в змозі обґрунтувати факти, зазначені в пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 вказаного Закону, включаючи процедуру оскарження відповідного рішення.
07 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 04 серпня 2020 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 19 січня 2021 року, у справі №520/6823/2020 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення і наказу, зобов`язання вчинити певні дії.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Позивач є громадянином Єменської Республіки, прибув до України у жовтні 2013 року з метою навчання у вищому навчальному закладі з території Королівства Саудівська Аравія.
20 серпня 2018 року позивач звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням ДМС України від 25 лютого 2019 року №40-19 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач оскаржив його у судовому порядку. Суди трьох інстанцій відмовили у задоволенні позовних вимог.
6 лютого 2020 року позивач повторно звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Того ж дня позивач отримав повідомлення ГУ ДМС України в Харківській області про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №9 від 06 лютого 2020 року.
Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 направив скаргу до ДМС України, у якій просив скасувати вищевказаний наказ про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яку було відхилено.
Не погодившись із вказаними рішеннями, позивач звернувся до суду із даним позовом.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди виходили з того, що обставини існування на території Республіки Ємен збройного конфлікту є загальновідомими у розумінні частини третьої статті 78 КАС України, однак, загальновідомість цих обставин не створює автоматично підстав для набуття особою статусу шукача захисту. Наявність збройного конфлікту у країні громадянської належності позивача не може бути винятковою підставою для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки у відповідності до Директиви Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року статті 15 (с) особи, котрі піддаються «серйозній особистій загрозі їх цивільному життю чи особі, з причин не диференційного насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту» не підпадають під додатковий захист у відповідності до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
При цьому у повторній заяві позивач наводив факти і підтвердив їх матеріальними елементами, які тотожні відомостям, що спростовні під час судового розгляду в межах розгляду справи №520/2352/19 під час провадження за попередньою заявою. Будь-яких інших посилань або доказів про обґрунтованість побоювань за особисту небезпеку та переслідувань на батьківщині заявником не наведено.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій – без змін.
ОЦІНКА СУДУ
Верховний Суд зазначив, що приписами частини першої статті 17 Закону України №3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» закріплено право особи повторно звернутися із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо їй було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, зазначених у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону, у разі виникнення зазначених умов.
Таким чином, оцінку стосовно правомірності рішення ДМС України від 25 лютого 2019 року №40-19 щодо відмови ОСОБА_1 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за наслідками розгляду поданої ним первинної заяви, надано Харківським окружним адміністративним судом під час розгляду справи №520/2352/19, рішення якого (від 09 квітня 2019 року) про відмову у задоволенні адміністративного позову залишено без змін судам апеляційної та касаційної інстанцій.
Верховний Суд вказав, що у даній справі розглядаються обставини в контексті наявності нових умов, зазначених у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI, які виникли після прийняття остаточного рішення за попередньою заявою позивача.
Так, згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести правомірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Згідно з положеннями статті 40 Директиви Європейського парламенту та Ради ЄС №2013/32/ЕU від 26 червня 2013 року «Про загальні процедури надання і позбавлення міжнародного захисту (перероблена)» з метою прийняття рішення щодо прийнятності розгляду повторної заяви про надання міжнародного захисту, таку заяву має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей, що виникли або були подані заявником. Якщо після попереднього вивчення відповідних фактів заявником будуть надані нові відомості, які значно підвищують ймовірність того, що він може кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається по суті. При цьому, Директива регламентує, що якщо заявник подає повторну заяву без надання нових доказів або аргументів, недоцільно було б вимагати від держав-членів ЄС проведення нової процедури в повному обсязі. У таких випадках держави-члени повинні мати право відхилити заяву як неприйнятну для розгляду відповідно до принципу неприпустимості повторного розгляду.
Верховний Суд дійшов висновку, що «повторною заявою» в розумінні Директиви Європейського парламенту та Ради ЄС «Про загальні процедури надання і позбавлення міжнародного захисту» №2013/32/ЕU від 26 червня 2013 року та норм національного законодавства у вказаній сфері є подальша заява, подана особою, якій відмовлено у наданні захисту на підставі відсутності умов, зазначених у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI, після прийняття остаточного рішення за попередньою заявою, у зв`язку з виникненням зазначених обставин.
Поняття «нові обставини» може застосовуватись лише за умови коли заявник, у ході проведення попередньої процедури, не з власної вини був не в змозі обґрунтувати факти, зазначені в пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI, включаючи процедуру оскарження відповідного рішення.
Верховний Суд зазначив, що, у повторній заяві позивачем наведено факти і підтверджено їх матеріальними елементами, які тотожні відомостям, спростованим під час судового розгляду в межах розгляду справи №520/2352/19 під час провадження за попередньою заявою. При цьому будь-яких посилань або доказів про обґрунтованість побоювань за особисту небезпеку та переслідувань на батьківщині заявником не наведено; нові умови, які з`явилися у правовій дефініції «додатковий захист» можуть бути застосовані лише у випадку наявності загрози життю, безпеці чи свободі заявника, оскільки вони є похідними від вказаних обставин. Проте, наведений елемент (наявність особистої загрози життю, безпеці чи свободі заявника) визнано недостовірним, тому він не може бути взятим до уваги.
Детальніше із текстом постанови Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі №520/6823/2020 можна ознайомитись за посиланням – https://reyestr.court.gov.ua/Review/98187541.
